Вадим Смогитель: Синдром Матвієнківщини

Перед мовою мабуть варто написати бодай коротку передмову.

Людина дивиться на іншу і навіть підсвідомо вчиться у неї,  зрештою, вони  вчаться одна у одної,  беруть приклад одне з одного.

Звичайно, не можна у великого співака, у великого поета чи у великого вченого зкопіювати Богом данний йому талант…  Але, в переважній більшости, великі мали, володіли, пишалися і навіть гордилися такою рисою, що зветься   безкомпромісність. І у нас це також було  саме так! Було аж до недавна… І художниця Горська, і критик Світличний, і поет  Симоненко, і співак Гмиря, і композитор Івасюк, і перекладач Лукаш, і поет Стус, і розстріляні Зеров, Влизько, Леонтович …, та і пізніше Шевченко – всім їм була притаманна риса, –  риса усіх людей, котрі на життєвій ниві не розгубили своєї порядности,  –  риса безкомпромістности. І саме цю принциповість, цю безкомпромісність  можна було взяти на озброєння іншим людям, взяти за приклад у своєму житті.

З кого простій людині саме сьогодні можна брати такий приклад?

На кого з сучасників  рівнятися школяру, студентові, молодій сімейній парі?

Де можна почути живий голос по- справжньому великого поета, великого співака, великого вченого?

Так зроблено, що справляється враження тотального завантаження сучасного духовного життя сучасної України явищем, котре ми назвали синдромом матвієнківщини…

Отож передмова закінчилася і почалася сама мова:

                                 Синдром Матвієнківщини. 

Мабуть найкращим буде розпочати з того, що на території  України найбагатші землі в світі. І заселені ці найбагатші землі на загал трудолюбним та досить навіть талановитим людом.

Але!

Ці не дурні люди на цій не бідній землі ніяк не можуть вибудувати для себе та своїх дітей більш-менш гідних умов існування.

Десь останніх 100 років  тут люди жили або погано, або дуже погано. Звичайно, освічена частина цього народу шукала причин такого явища з метою позбутися його. Ось так і минали роки за роками, котрі лишали люду злидні межуючі з жебрацтвом, а інтеліґенція лишала після себе таке чи инше пояснення причин цих злиднів, причин цього животіння… Зрештою всі прийшли до висновку що основною причиною такого жалюгідного стану є відсутність власної держави.

І, швидше по Божій волі ніж по діяльності визвольних інститутів, така держава два десятиліття тому з’явилася і мільйони українців в Україні та поза її межами замінили постійний біль на радість щонайшвидшого одуження нації.

Але…

Знову нема жадного результату, а є ті ж злидні, межуючі з тим же жебрацтвом.

Нашою метою і є дати відповідь на це питання.

Однією з основних причин такого жалюгідного стану наших людей є не лише існування  (а й процвітання буйним цвітом!) явища, котре ми вирішили найкраще найменувати як

                                ЯВИЩЕ  МАТВІЄНКІВЩИНИ.

Саме завдяки тотальному існуванню та буйному процвітанню цього явища  Україна  не здатна на розвиток, не здатна самоорганізуватися в державу, не здатна прогресувати від кращого до ще кращого, не здатна, просто, розвиватися. Можна з впевненістю сказати,  що історія людської цивілізації це і є боротьба кожного народу,   кожного державного об’єднання з французькою, англійською, німецькою, тощо матвієнківщиною.

Матвієнківщина – це міжнароднє явище з тією лише різницею, що

світ бореться з ним, а Україна пливе за течією, роблячи вигляд, що у нас нічого не трапилось, що у нас все гаразд.

Мабуть потрібно  пояснити

що це за явище,

яка його сутність,

яка природа цього синдрому.

Якщо  в декількох словах то

МАТВІЄНКІВЩИНА  це:
РОЗПУСТА, ЩО БАЗУЄТЬСЯ НА СТОВІДСОТКОВІЙ ВПЕВНЕНОСТІ  СВОЄЇ   БЕЗКАРНОСТИ.

Ну  хіба хтось зможе, хіба хтось наважиться  копнути під “золотий голос”…? Хіба  повірять навіть якщо хтось і почне розкопувати канаву зловонну…?

Хіба, натхненно читаючи  на публіці “перо- це наша чорна доля”, а друкуючи “перо – це наша спільна доля”,  міг собі уявити “герой” і одночас  лавреат усіх місцевих премій, керівник “Руху” Іван Драч, що “живого ґенія” ще при його житті розкриють в причетности до зганьбленого “ордену матвієнківців?”.

Хіба міг уявити екс міністр культури Іван Дзюба, що йому нація не подарує приховування правди про те як терористи з володимірівської примусили його власноруч вилити відро помиїв на власну голову видаючи власну працю про хибність його ж “Інтернаціоналізм чи русифікація?”…

Хіба міг собі уявити “герой” України (автор пісень про комуністичну партію!) Анатолій Авдієвський що дуже можуть підтвердитися чутки, що народний хор ім. Верьовки, яким Авдієвський не лише беззмінно керував, а й набирав талановитих  (і гарних!)  – переважно сільських –  дівчат з усієї України був не лише народним хором … !!!

Так, це покищо чутки… але  диму без вогню не буває ж.

Вадим Смогитель та Ніна Матвієнко перед концертом. Львів, 1989 рік

Прогулюючись по українському цвинтарю в селищі Баунд-Брук, я на одній з могил  прочитав слова В. Стуса : “…чужа Україно, навіки прощай…” Я був вражений саме таким прикметником “ЧУЖА” до слова Україна.

Колись Євген Сверстюк якось крізь зуби процідив, що:

“… Василь міг і не померти …”

Так!

Мабуть що міг…

Сверстюк же не помер,

дикторка радіо Свобода не померла ж, навіть

Вадим Смогитель теж міг померти в ув’язнені, але – не помер…

Але:  до кого було вертатися Василю Стусу?

За свідченнями Йосипа Терелі Левко Лук’яненко  кричав знесиленому голодівкою Василю: “Ти що робиш, нас же тут всіх повбивають? …”  В ув’язнені життя можна було зберегти  або  відбувши термін, або …  ціною зради самого себе. Стус не хотів вертатися до живої “еліти” нації, він не хотів жити серед цієї псевдо письменницької ватаги драчів та дзюб. Вернувшись, потрібно було стати одним з них зрадивши себе, свої принципи, зрештою, зрадивши свій народ. Стус усвідомлено (!) не захотів вертатися до всіх нас і яко наслідок: “ … чужа Україно …” …

Звісно, відомі випадки коли люди зрікалися своїх принципів заради збереження свого життя – Ґалілей, для прикладу …

Але коли минали критичні умови – такі люди пояснювали мотив зради  і народ, зрештою, історія ставилися з розумінням до них і  прощали  такі, так би мовити, мотивовані зради.

А хто чув прилюдне каяття Драча Івана, котрий волав що: “перо – це наша ЧОРНА доля” і тут же друкував що “ перо – це наша СПІЛЬНА доля …!” Чи може він на весь голос розповів нації, як терорист в ґенеральських еполетах, “пояснив” йому що не лише творчість, а й саме ім’я Івана Драча буде навіки викреслене з історії? Я такого каяття не чув,  (крім його ж пояснення на квартирі Али Горської – невдовзі убієнної – пояснення, котре чуло лише 5-7 осіб)). Ніхто не читав …  і думаю що такого каяття з Драчевих гордливих варґ

НЕ

БУЛО.

Отже Драч вже дуже давно зрадив сам себе,

і він  – зрадник.

Чи може Іван Михайлович Дзюба розповів нації як той же терорист з КҐБ посадив його туберкульозного в мокру камеру і як Дзюбі потрібно було самому на себе вилити відро помиїв видаючи свою працю “На гранях кристалу” в якій він сам розкритикував свою власну працю “Інтернаціоналізм чи русифікація”?

Я не чув такого прилюдного каяття ( хоча мені особисто –  тихо-тихо під шум “ракети”,  котра йшла до Канева – саме так і саме він  розповідав саме цю історію).

Отож і Дзюба, приховуючи від нації причини своєї зради, вже 19 літ  вперто мовчить.

Дзюба теж – зрадник.

(Колись Іван Світличний сказав що він всім все простить,  Дзюбі ж – НІКОЛИ!!!).

Ніна Митрофанівна Матвієнко пішла ще далі!

Вона вже в роки незалежності видала солідну

(по товщині – більше 500 сторінок)

книжку “НІНА  МАТВІЄНКО”


І вже на 11-тій сторінці автор передмови пише не лише справжнісіньку неправду, але неприховану і цинічну брехню:

”З політичних міркувань співачка внесла в текст пісні (Роде мій красний) невелику, але суттєву зміну … і пісня стала символом народної революції, одним із її гімнів …”- пише упорядник книжки.

По-перше:

не Ніна Матвієнко вносила “з політичних міркувань” зміни в текст пісні. А ці зміни до тексту вніс композитор, що зробив обробку цієї пісні для хору a capella.  Більш того: композитор поставив співачці умову що лише зі зміною  тексту на  “ БАГАЦЬКО НАС Є” – він може взятися за обробку цієї на загал  родинної пісні.

По – друге:

В альбомі співачки “Найкраще” ця пісня є і йде навіть найпершою,  найлюбимішою значило б. Але на здивування культурної громадськости України йде ця пісня  не в політичному варіанті, а в родинному  (НЕ БАГАЦЬКО НАС Є)…

На майдані під час помаранчевої революції невже  саме з  “політичних міркувань”  ця справді революційна пісня жодного разу НЕ ЗВУЧАЛА з уст Ніни Митрофанівни …?

Цю пісню вже одразу  після її тріумфального виконання в органному залі м. Львова та на сцені Львівської опери (де присутні встали під час її виконання як під час гімну) український відділ КҐБ  заборонив виконувати її зі сцени, лише з тієї причини – як  було пояснено керівникові хору Миколі Кацалові офіцером львівського відділення КҐБ – що вона  розпалює націоналістичні почуття і написана автором, котрий був ув’язнений за націоналістичні переконання.

Отже, будь-яке явище зради, цинічної і нахабної, базованої на впевненості носіїв цієї зради на абсолютній безкарности,  ми вирішили найменувати

                              СИНДРОМОМ МАТВІЄНКІВЩИНИ.

Як  писалося  вище, “матвієнківщина” – явище міжнароднє.

З тією лише різницею, що в світі з ним боряться, його там не допускають до життя (а тим паче до процвітання).

Метою цієї статті і є почути мужні голоси правди, голоси пояснення  і,  мо’ голоси навіть  каяття від названих вище не другорядних постаттей в житті нашої держави. Тоді, можливо, трохи проясняться причини із-за яких  справжня незалежність обертається лише в продекларовану…

Виника природнє запитання  Що, або , точніше, Хто заважає цим людям виступити публічно, принципово і, зрештою, з поясненнями причин втрати ними звичайної людської порядности.

Схоже, що вони вже дуже давно стали на шлях співпраці з ворогом. Адже ніякої люстрації органів влади не було, а була зміна табличок на вхідних дверях  (лише для прикладу, натомість КҐБ –  СБУ)… І тому   спеціаліст КҐБ по терору (нині, звісно, український(!) генерал СБУ)  Марчук одразу поліз в президенти, офіцер КҐБ Литвин – теж туди ж,  майор КҐБ що займався культурою мабуть  і надалі дає поради  (скажімо тій же Матвієнко) Коли співати,  Що співати,  Кого співати, Який варіант пісні політичний чи родинний вводити в черговий альбом  співачки …

Чи може  не так?

Чи можливо є інші пояснення?

Ми вимагаємо від   вказаних осіб виступити  в, скажімо, одній з телепрограм з обширним звітом як вони могли писати, співати, отримувати на Хрещатику розкішні квартири, їздити по Америках в той самісінький час коли були убиті Валерій Марченко, Сашко Аваґ’ян, Ала Горська … коли Василь Стус був вигнаний з інституту літератури, потім звільнений з праці звичайного  робітника київського метро, а потім добитий нашим “стратегічним партнером” в сибірській камері …

Невже Ви, пані Ніно, самі додумалися до брехні в книжці що  нібито “патріотичні мотиви” надихнули Вас змінити текст у народній пісні і в той же самісінький час ви ОМИНАЄТЕ її виконання, оминаєте виконання пісні що збуджує струни гордости за Україну і виконуєте на революційному Майдані якесь чергове “художєсвєнноє проізвєдєніє” від якого замерзлим учасникам  ані холодно, ані жарко …?

Хіба може людина своїм власним  розумом докотится до такої брехні цинічно викрадаючи  авторство на зміни в тексті, до такого безсоромного  стверджування абсолютно алоґічних сентенцій?

На жаль, синдром матвієнківщини дуже глибоко вкорінився  не лише в практиці вище згаданих нами осіб, а й в щоденному житті цілої нації.

Бо коли бабуся за півтора кіло гречки та за літрову пляшку олії віддає свій голос за будь-кого,  вона зраджує себе –

у неї синдром матвієнківщини …

Вона – зрадниця.

Якщо студент стоїть за сотню гривень з символікою байдуже якої політичної сили, то він зраджує сам себе –

у нього синдром матвієнківщини…

Він – зрадник.

Якщо народний депутат від якоїсь конкретної політичної сили під час їзди пересідає в потяг іншої політичної сили, в потяг, котрий котиться  геть в протилежному напрямку, то такий депутат зрадив і себе і своїх виборців, у нього той же синдром, –

синдром матвієнківщини. ..

Він – зрадник.

Коли Коституційний суд узаконює таку зраду, то члени такого суду теж зрадили виборців, зрадили їх вибір  і  у них теж  –

синдром матвієнківщини …

Вони  – зрадники.

Убієнний Василь Симоненко звертаючись до ґеніїв писав:

“Вас як прапор підніма людина в боротьбі за правду проти тьми …”

То чи може сучасна чи майбутня українська людини на такому прапорі намалювати Ніну Матвієнко як сучасну українську Жанну д’Арк?

А ось Алу Горську може!

Чи можна на прапорі українських військових частин намалювати Івана Драча чи  Івана Дзюбу?

А ось Івана Світличного та  Василя Стуса може!

Чи може наш співвітчизник на прапорі боротьби за правду  намалювати портрет  авторів пісень та текстів про “рідну партію” (дарма що возведеного Ющенком в герої України) Анатолія Авдієвського та Дмитра Павличка? Питання без відповіді,  бо смішне питання …

А ось Василя Симоненка може!

Отож, слово за вами вище згадані

екс міністре,

чільниче – чомусь безслідно зниклого – “Руху за перебудову”,

народна  співачко з “патріотичними мотивами” …

Вадим Смогитель

p.s.

Щоб стати мільйонером – потрібно бути заощадливим.

Щоб побудувати державу – потрібно бути яко мінімум хоча б чесними людьми.

Без цієї риси ми – і безславно, і навіть непомітно – зникнемо з мапи народів світу. Я показав вам зразки втрати моралі людей, котрі досягли вершини піраміди. А що тоді казати про прошарки що нижче верху?

Поет Мовчан безумовно патріот України і тому, природньо, навіть очолив орґанізацію по розвитку і захисту рідної мови.

На питання найближчих друзів що за які кошти він побудував собі дачу-палац, то той відповів що його орґанізація на розвиток рідної мови отримує мільйони від еміґрантів, то “хіба я не можу собі дозволити жити в людських умовах …? Тепер же модно мати дорогу дачу”

“то чом ми плачемо тоді

що вже століттями у рабстві? …”

Вимагаю прилюдної відповіді на мій лист

від

Драча Івана,

від

Дзюби Івана,

від

Матвієнко Ніни


Від Майдану – про автора
http://smohytel.pp.ua/
http://archive.khpg.org/index.php?id=1349028689

29 Comments

  1. Я не знаю, хто такий “Смогитель” – таких прізвищ в Україні просто немає і не могло бути.
    Тональність статі мені не сподобалась – усе лише поливається чорною фарбою. Практично ніяких фактів ніякої зради не наведено, просто роздуто з мухи слона. Це не виключає, звичайно, можливості, що дехто зі згаданих осіб дійсно перевертні, або скоріш – пристосованці. Драч – то на усі 100%. Але Матвієнко поливати не варто. Матвієнко мала голос від Бога і вже своїми співами зробила для України не менше, аніж дехто з отих дисидентів, що зараз козиряють своїми заслугами. Це було її покликання, її фронт боротьби за українство. Не потрібна нам оця смогительщина, щось воно попахує спецоперацією самі знаєте кого.

    • що ти дурнику верзеш? якщо ти не знаєш як ницо впала одарована всіма благами Матвієнко, то сиди й мовчи в тряпрочку. ГАНЬБА прислужниці двічі несудимого харанта

      • Я з тобою, упертий “розумнику”, свиней не пас.
        І сперечатись з такими – себе не поважати.

        Лише додам оце: коли тебе і смогителя вже не буде на світі, і ніхто навіть не зможе згадати, хто той смогитель і був, співами Матвієнки все так само будуть насолоджуватись, як і піснями Квітки Цісик, Дмитра Гнатюка чи Володі Івасюка.

  2. …А питання стояло і стоїть… І в ньому правда.
    …На жаль, ми виховані “мудрою КПСС” на гаслах типу “пает в расєї больше, чєм пает”. Виявилось, що якщо живий – то пристосуванець, а то і зрадник. Тобто, усі ці діячі не варті уваги. Десь цього року Драч мовив, що був колабораціонистом, чи ще чимось таким…
    …Втім, мабуть, дійсно, з колишніх партійних керівників не може бути національного українського паріота по визначенню. Можуть бути лише московські патріоти…
    …Одна неприємність – увесь запал припав на маленьку жіночку…

    А втім – Голосуй за Свободу, бо зовсім пропадеш! Треба ще цю силу випробовати перед тим як вже самим за вила братися….

  3. Мушу відповісти bayan(у).
    1.Вам більш пасував би нік balalayka, бо на баяні басів лише 120, а на балалайці 3 струни і то з них дві однаково вистроєні – себто хвактично дві струни.
    Стосовно Вас, “баяне”, то одна струна це те, що Ви навчилися писати, а друга і остання – це те що Ваша голова замість навчитися думати навчилася лише нюхати (“щось воно ПОПАХУЄ …”)
    Тому Вам не дано помітити що в статті не йдеться що Драч, Дзюба чи Матвієнко нічого доброго не зробили для України – йшлася мова що будучи на верху піраміди вони могли б прислужитися нації в тисячу крат більше …
    Аналізувати це ж не строчити речення і як хворий пес винюхувати траву для лікування собачих мізків – цього нині вже НЕ ДОСИТЬ
    Стосовно неіснуючого прізвища Смогитель, то вже завтра буде на самісінькому кінці статті фотокопія моїх водійських прав.

    • Ото “зрізали так зрізали!

      “Зрадники” могли б “прислужитися Україні в тисячу крат більше” – чим, тисячекратною зрадою?

      Така муйня.

      А стосовно переходу на особистості, це лише підтвердило мої підозри відносно причин появи цієї писанини. Бо якщо статя лише попахує, то ваша відповідь вже відверто смердить.

  4. bayan((у)
    Ви й справді існуєте граючи лише на двох струнах: 1.нюхаєте і
    2.пишете про ваші враження від запахів
    А стосовно особистостей, то це ви велику проблему зради наших справді великих піїтів, але паперомарателів та справді великих співачок, але мацюпуньких ницих людей на “смогителівщину” …
    Висилати права чи ще щось передумав. На початку статті є посилання на мій сайт та стаття ХПГ про в’язня Вадима Смогителя з фотками …
    А спробуйте ще раз читати, мо’ щось пощастить сприйняти розумом, інтелектом, головою а не нюхом і носом .
    Щиро, Вадим Смогитель

  5. Василь Овсієнко: Можна сперечатися з Вадимом Смогителем, але казати, що не знаю, хто такий Смогитель, означає зізнаватися, що ти поза українською культурою. Та й поза історією. Прочитайте оцю довідку про нього та інтервю з ним: на сайті Харківської правозахисної групи:

    http://archive.khpg.org/index.php?id=1317449694
    http://archive.khpg.org/index.php?id=1349028689

  6. Пане Тютюнник!

    Ви сумніваєтеся що навіть визнання вини цими людьми нічого не змінить в державі…

    Дозвольте висловити інші міркування стосовно цього:

    мені не важко зрозуміти повій, котрі розпродують будь-кому Богом данні їм принади.

    Але мені дуже важко зрозуміти ситуацію, коли б, скажімо, для прикладу, Т. Шевченко почав писати вірші про Єкатєріну чи про Пєтра Велікава  –  навіть якби Він зробив це з метою  не відбувати солдатчину …

    Світ поезії, світ мистецтва – це перед усім світ, котрий створюється десь так, як молитва до Всевишнього …

    І справжні творці справжньої молитви ніколи не були “козачками” у сильних світу цього. А, радше, навпаки – вони ставали вчителями нацї, вони стали вічними йдучи на смерть заради ідеї, смертю смерть поборовши…

    Ала Горська, Іван Світличний, Валерій Марченко, Василь Стус і тисячі  іменних та  безіменних стовпів нації  стали прикладом для кожного з нас, стали окрасою звання людини.

    А в умовах незалежності і Драч , і  Дзюба, і  Матвієнко  мусіли б на одному з державних телеканалів пояснити хто і що спонукало  їх стати на шлях замовчування, на шлях брехні, на шлях животіння і вказати перстом на тих, хто примусив їх втратити людську подобу…

    І багатьом громадянам стало б зрозуміло і стало б лячно що часи комунізму були передусім часами тотального терору, а не лише часами ковбаси по 36 копійок …

  7. Може я й не правий. Але і про справу Драча, і про Павличка, і про Дзюбу всі, хто цікавиться історією України знає. Але таке відчуття: “Бий своїх, щоб чужі боялися”. Не треба засуджувати цих людей. Я думаю, що Творці (Ви ж не заперечуєте, що ці люди, про яких Ви пишете – дійсно талановиті) мають право й на людську слабкість. Каятися треба катам, а не їхнім жертвам. Якби 0,1 % населення України зробили б для Держави стільки, скільки зробили Дзюба, Драч чи Матвієнко – ми б давно жили в щасливій країні.

  8. проглянув комент “киянина” і згадав що “коли Господь роздавав розум “киянин” стояв в черзі за чимось иншим”…
    Пояснюю:
    закінчилася друга світова і Ви “киянин” сказали б Гітлеру і його компанії:”Кайтеся, кати!”.
    Розумієте?
    Катам потрібен Нюрберг і шибинеці!
    А каятися – яко найменше! – потрібно колаборантам, котрі щонайактивніше працювали з окупантом. Коли той вбивав мільони голодом, коли той судив на 10 років за збирання колосків, коли той фізично знищив науковців, справжніх поетів і “нєсґаворщівих” з окупаційним режимом письменнків, коли Стус вмирав в окупантському таборі, коли людей кидали в машини і судили за нізащо – в той час талановитий, але з повибиваними зубами Драч і вся колаборантська Спілка Письменників яко нічні вовки завивали “дихаю Лєніним”, “о сонцесяйна програма…” (Драч Іван); “о партіє, ти яблуневий цвіт, ти усміх немовляти, ти рідна наша мати! Прийми любов, що в пісню перейшла…” (Дмитро Павличко)
    Для України зробили в тисячу крат більше поети, котрі в годину терору не оспівували окупанта, а на весь голос прошепотіли :”Україно, ти моя молитва…”,
    “…хай мовчать Америки й Росії, коли я з Тобою говорю…”,
    “я проллюся крапелькою крові на твоє священе знамено!”. І це все тоді, коли Драч з па-Дличком проклинали тризуб і жовто-блакитне знамено, воїнів повстанської армії, ґеніального поета Маланюка …
    То кому потрібно каятися пане “киянин”, окупанту чи їх обслиненим прислужникам?
    Вадим Смогитель

  9. Катам потрібен Нюрберг і шибинеці! – згода.
    А ось далі Ви написали те, що я, як людина, що в ті самі 60-80 роки дійсно “стояла в чергах не за розумом”, а за тим, за чим усі в чергах стояли…збагнути не можу. Ви написали:
    А каятися — яко найменше! — потрібно колаборантам, котрі щонайактивніше працювали з окупантом.
    Тобто всі, хто працював в газетах, видавництвах, співав, знімав кіно, в науково-дослідних інститутах та КБ працював (а тематика там була майже вся “військова”), хліб вирощував у колгоспах (годував окупантів), варив метал, з якого будували танки, кораблі (для окупантів та загарбників) повинні каятися? Чи тільки найталановитіші з них? А як покаються, то й заживемо ми (білі й пухнасті) багато й щасливо…

  10. Читаю в Інтернеті про Павличка
    Від осені 1945 p. по літо 1946 р. був ув’язнений за сфабрикованим сталінськими каральними органами звинуваченням у належності до УПА.1953 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету.
    Завідував відділом поезії редакції журналу «Жовтень» (нині — «Дзвін»), після переїзду до Києва працював у секретаріаті СПУ. Протягом 1971–1978 pp. Д. Павличко редагував журнал «Всесвіт».
    Перша збірка поезій «Любов і ненависть» з’явилася у 1953 р. Збірка «Правда кличе» (1958), — вісімнадцятитисячний тираж книжки було знищено за вказівкою партійних цензорів. У 1968 р. вийшла збірка«Гранослов», згодом «Сонети подільської осені»(1973), «Таємниця твого обличчя» (1974), «Спіраль» (1984), «Поеми й притчі» (1986),«Покаянні псалми» (1994). Д. Павличко уклав антологію перекладів «Світовий сонет» (1983).
    Д. Павличко — один з організаторів Народного Руху України, Демократичної партії України, перший голова Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка. У 1990–1999 роках — народний депутат України. З 21 жовтня 2005 року — знову обраний народним депутатом України (фракція Української Народної Партії). На IV Всесвітньому Форумі Українців, що відбувся в Києві 18-20 серпня 2006 р., Павличка Дмитра Васильовича було обрано Головою Української Всесвітньої Координаційної Ради.

  11. А це з Павличка про каяття
    НОСТАЛЬҐІЯ
    Ми ще ніколи не були собою.
    Максим Рильський
    I
    Чому так важко бути нам собою,
    Коли нема для духу заборон,
    Коли його не стиснуто скабою,
    Коли він сам собі суддя й закон,
    Коли душа, котра була рабою,
    Зійшла неждано на сяйливий трон,
    І їй дозволено, немов цариці,
    Діла шляхетні і злочинства ниці?
    Дозволено, та вибирай сама,
    На що ти здатна, будучи на троні,
    Ще день назад потульна і німа,
    А нині владна, ще й при охороні:
    Чи ти підеш за покликом ума,
    Чи самохіть зостанешся в полоні
    Злобивої й затаєної мсти —
    Єднатимеш людей, а чи клясти?
    Нема нічого вищого на світі,
    Як мудра єдність неподібних душ;
    І справа тут не в мертвім моноліті,
    Коли життя, що грає надовкруж,
    І люди всі в одне насильно злиті
    І без команди зверху — ані руш.
    Ні, мова про цілющий дух собору,
    Що націю з колін підводить хвору.
    А ти, з неволі вирвана душе,
    Не відаєш ні співчуття, ні стриму,
    Твій голос зненавидою ірже,
    І все, що рідне й чисте побратиму,
    Для тебе нечистотне і чуже;
    Не знаєш ти нічого про незриму
    Болящість людства — а на цій землі
    Розп’яті всі, великі і малі.
    Але одні розп’яття на Голготі,
    На високостях — видно їх здаля,
    А інші — в ямах, у лайні, в мерзоті,
    У норах, де живе сліпа земля;
    Та дух один карається во плоті,
    І кожен чистий, наче немовля,
    Бо кожен людський крок — страсна дорога,
    І кожен мученик — явління Бога.
    Скажи, чи не собою ти була,
    Коли тебе в’язали й мордували,
    Тягнули від письмового стола
    В набиті страхом камери й підвали;
    Ти ж брала маску хитрого хахла,
    Катам співала оди й мадриґали,
    Та від ганьби, що гірша катувань,
    Собі сказала: “Воскресись! Повстань!”
    Ти вже забула про свої провини,
    Бо хто при владі — праведник, авжеж,
    І люта мста з твойого серця рине,
    Вчорашніх подруг нині ти клянеш;
    О мстива коронована рабине,
    Чому лише собою ти живеш,
    Чому не знаєш прощення й любові,
    А тільки — фрази, мов киї дубові?!
    Ненависть і свобода — не рідня;
    Людина вільна сяє добротою,
    Жадає не відомсти, а знання
    І єдності під правдою святою,
    А темний раб ряхтить, мов порохня,
    Наповнена дрібною червотою,
    Яка вгніздилась в дерево слабе
    І пожирає там сама себе.
    У темряві були ми дуже гарні,
    Хоч, правда, не сонця, а світляки;
    На сонці жалюгідні і почварні
    Ми стали (мало б бути навпаки!),
    Там, начебто на світло із трупарні
    З’явилися жахливі мертвяки,
    Що їх недобра, сатанинська сила
    Для мсти навзаємної воскресила.
    Докори, звинувачення, суди,
    Самохвальби оправдувальні нути,
    Жага руйнації та ворожди!
    Невже так важко правду осягнути,
    Що ми — нащадки матері-біди —
    З одної чаші напились отрути,
    Хто більше, а хто менше, — не кажіть,
    Що брали ви питво несамохіть.
    Що ж діяти, коли навколо чвари;
    Найвищі опинилися в юрбі,
    Тупі звинувачі жадають кари
    Таким же, як вони, та не собі,
    А мудреці сховалися у шпари,
    Як таргани, а на твоїм горбі,
    Мов коники в траві, без осороми
    Самозакоханні танцюють гноми.

  12. І це теж Павличко. І за це він теж має каятися?
    ВУЛИЦЯ ДЖОХАРА ДУДАЄВА У ЛЬВОВІ
    Зайди в цю вуличку, зайди
    І поклонися низько.
    Це так далеко від біди,
    Та ні — це дуже близько.
    Не чути гуркоту гармат,
    Що б’ють в чеченські мури,
    Та чути, як московський кат
    Стріляє в скронь Петлюри.
    Не чуть, як тисне на курок
    Той, що не має пальця,
    Та чути знов останній зойк
    Євгена Коновальця.
    Не чути, як горить Бамут,
    Як стогнуть бетеери,
    Та чути, як в землі десь тут
    Пульсує кров Бандери.
    Життя як смерть, і плач як сміх —
    Така в нас доля мила.
    Ця вулиця згадає всіх,
    Кого Москва забила.
    І не заб’ють її з лічби
    Хахлацькі недотепи;
    Вона знайде гроби й герби
    Виговського й Мазепи.
    Вона в Прибалтиці пройде,
    Зачепить білоруса,
    Вона згадає — хто і де
    Вбив Литвина і Стуса.
    Вона промчить, як маґістраль,
    Через міста і весі,
    І стане сонцем ця печаль
    В кавказькім піднебессі.
    Торкнеться до морів і зір,
    До падолів облудства;
    Вона пройде через Сибір,
    Через Голгофу людства.
    Вона ще зробить обертас
    Через Базар і Крути
    І зажада за все од нас
    Стражденної покути.
    Вона планету оббіжить,
    Зітхне в бігу від болю;
    Хто вмер за волю — буде жить,
    Умре — хто вбив за волю!

  13. І ще. Я теж хотів би побачити згаданих Вами людей на телебаченні.
    З поезіями, піснями. Хотів би бачити на телебаченні фільми за сценаріями Драча. Так саме, як хотів би чути там Вадима Смогителя.
    Бо ми того варті.
    КОЛИ УМЕР КРИВАВИЙ ТОРКВЕМАДА
    Коли умер кривавий Торквемада,
    Пішли по всій Іспанії ченці,
    Зодягнені в лахміття, як старці,
    Підступні пастухи людського стада.

    О, як боялися святі отці,
    Чи не схитнеться їх могутня влада!
    Душа єретика тій смерті рада —
    Чи ж не майне десь усміх на лиці?

    Вони самі усім розповідали,
    Що інквізитора уже нема.
    А люди, слухаючи їх, ридали…

    Не усміхались навіть крадькома;
    Напевно, дуже добре пам’ятали,
    Що здох тиран, але стоїть тюрма!

    Це написав Павличко. Ви пам’ятаєте, коли…

  14. ГОЛГОФА
    Це страшно, як людину розпинають,
    Не йнявши віри їй, що Бог вона;
    Плювками прибивають до хреста
    Невинну душу, генієм пойняту.

    А ще страшніше, як знімають ката
    З охрестя справедливої ганьби,
    Навколішки стоять довкруг мерця
    І ждуть в мольбах, що він от-от воскресне..

    Одна голгофа споконвік була:
    Розбійник і творець висіли поруч,
    І в темряві не розрізняли їх.

    Та ми повинні бачити при світлі,
    Де вбитий Бог, а де всесвітній хам,
    Що перед смертю розпинав народи.
    ДВА КОЛЬОРИ
    Як я малим збирався навесні
    Піти у світ незнаними шляхами,
    Сорочку мати вишила мені
    Червоними і чорними нитками.
    Два кольори мої, два кольори,
    Оба на полотні, в душі моїй оба,
    Два кольори мої, два кольори:
    Червоне – то любов, а чорне – то журба.
    Мене водило в безвісті життя,
    Та я вертався на свої пороги,
    Переплелись, як мамине шиття,
    Мої сумні і радісні дороги.
    Два кольори мої, два кольори,
    Оба на полотні, в душі моїй оба,
    Два кольори мої, два кольори:
    Червоне – то любов, а чорне – то журба.
    Мені війнула в очі сивина,
    Та я нічого не везу додому,
    Лиш горточок старого полотна
    І вишите моє життя на ньому.
    Два кольори мої, два кольори,
    Оба на полотні, в душі моїй оба,
    Два кольори мої, два кольори:
    Червоне – то любов, а чорне – то журба.

    Коли ми це почуємо на радіо, чи телебаченню?
    Вибачте мене, що тут пишу “проти каяття поетів”.
    Просто “а судді хто?” Страшно, якщо настануть часи публічного каяття. Страшні часи.
    Хочу дожити до часу, коли на майданах поети будуть читати свої твори, а люди їх слухати. Бо зараз або “Ганьба!”, або попса, або “потємкінські деревні”.

  15. Шановний “Киянине”, пощо так багато цитувати біографію і творчість проститута від поезії і гидь від звання Людина?
    Звичайно є винятки і мабуть з повій теж “десь, колись, в якійсь країні” ставали вірні дружини і навіть матері, не знаю цього усього, але таке в принципі можливе і мо’ саме па-Дличко і є тим самим варіантом …
    Але тоді всім потрібно було йти дорогою Драча й його вчителя на життєвій ниві чи потрібно було жити так як жили Шевченко, Леся Українка, Куліш, Курбас, Нарбут, Лада Могилянська, Василь Симоненко, Василь Стус, Ала горська, Іван Світличний? Чи як треба було жити???
    Ось і все!
    Я зробив свій вибір ще в 19 років і в свої 73 не змінив нічого. Лише потрібно було бути набагато затятішим…
    Стосовно тих, хто сталь варили і зерно збирали, то це було в тюрмі. А в тюрмі – як в тюрмі, в рабстві – як в рабстві, в окупації – як в окупації. Хіба про це варто щось говорити?
    А ось в пісні зрадника про “два кольори …” а ніде жодним словом чи звуком не можна навіть здогадатися що рушник висів в тюремній камері …
    Навіть “наоборіт” – пісня виконувала заколисуючу роль її автора-зрадника щоби цей рушник вічно висів би в умовах рабства і щоби ніхто і не здогадавс що родився в тюрмі, розмножувався- в тюрмі, і похований буде – теж на тюремному подвір’ї …
    Можливо справді Ви, Киянине, стояли в черзі і раділи коли Вам вистачило молока чи бараболі … Жаль що Ви стояли там бездумно і досі намагаєтеся виправдати своє хронічне бездумство.
    Але на те ради нема і я Вам “помочи” аж нічим не в силі.
    Якби так сталося що ми втратили б Шевченка, Симоненка чи навіть Стуса – то ми яко народ втратили б навіки своє ім’я та обличчя.
    Якщо б у нас не було б Ґоґаля, па-Дличка, Драча чи історика і письменнка Бузини (писав Бєлінскій “екая свінская фамілія”) – ми б втратили всього-навсього нічого …

  16. Шановний Вадиме!
    На мить уявимо, що стало так, як Ви написали: “… Метою цієї статті і є почути мужні голоси правди, голоси пояснення і, мо’ голоси навіть каяття від названих вище не другорядних постаттей в житті нашої держави. Тоді, можливо, трохи проясняться причини із-за яких справжня незалежність обертається лише в продекларовану… ”
    Але ж для Вас ці причини, напевно, давно прояснені.
    Я,людина, яка за Вашими словами, і досі намагаюся виправдати своє хронічне бездумство,творчих людей оцінюю не за іх біографіями (бо вони люди, а не ангели), а за найкращими (а не найгіршими) творами.
    Будь ласка, перечитайте ще раз хоча б поезії, що я навів. І згадайте, що Голгофа написана у 1969 році,
    КОЛИ УМЕР КРИВАВИЙ ТОРКВЕМАДА – написано у 1958 р.
    Я не великий знавець поезії, але не думаю, що в ті роки ці твори були “всього-навсього нічого …”.
    З великою повагою, Киянин

  17. До речі. Ви написали ,,,вся колаборантська Спілка Письменників…”
    І ніхто на ці слова не реагує. Чому?
    Про біографію. Павличко “Від осені 1945 p. по літо 1946 р. був ув’язнений” – йому тільки виповнилося 16 років…

  18. Киянину
    В часи процвітання комуністичної чуми про па-Дличка інтеліґенція казала таке: з 10 віршів па-Дличко писав 9 для КҐБ, а 1 для народу. То 9, написаних для КҐБ читав народ, а 1, написаний для народу – читало КҐБ …
    Павличко і Драч деградували як поети і як люди теж (Драч справді був могутнім!) …
    Я надаю перевагу Стусу, Василю Симоненку, надаю перевагу їм, яко справжнім поетам. Бо першою ознакою художнього дару є нездатність людини йти на компроміс з неправдою.
    А вище згадані поети з лівою і правою різьбою – це шарлатюги і заробітчани, з котрих і складалася вся СПУ.
    Тоді бути членом спілки було точнісінько так, як зараз бути депутатом ВР. Членство там і тут було і залишилося дуже вигідним працевлаштуванням …
    Перепрошую, але я припиняю говорити про зарабітчан на ниві римування слів, вони яко проститутки і “калину ведуть снігами” і Папу Римського з Євгеном Маланюком проклинають водночас … То пощо говорити про проституцію? ВСЕ.
    Вадим Смогитель

  19. Нагадаю шановному п. Вадиму, що Тичина, Сосюра, Рильський, Малишко мали вірші, що прославляли КПРС чи її вождів.
    І питання, якщо у Вами і мною високошанованого В.Симоненка знайдеться вірш про партію чи комсомол, Ви зміните свою думку про нього?

  20. Пане Андрію, не задавайте провокаційних запитань.
    У Ліни Костенко теж є хоча б один вірш схвального характеру про окупантів …
    Адже, власне, в цій розмові йдеться не про вірш прославляючий окупанта…
    Рильського возили на допити в підштаниках … Подібне було і з Тичиною – вони здалися, вони не змоли стати під дуло чекіста і прийняти смерть. І це зрозуміло, це можна зрозуміти … За Симоненка Василя і не читав і не чув про такий вірш …
    Ви питаєте що а якби Василь написав то яке б було моє ставлення до його творчости.
    У десь в 40-вому році вийшла збірка поезій ґеніального Володимира Свідзинського. І там був один вірш про Сталіна. В приватній розмові з Василем Стусом я задав йому теж питання, котре Ви, пане Андрію, поставили мені.
    Стус на мить задумався і іронічно усміхаючись відповів, ще це не вина Свідзинського що Сталін не зміг виправдати сподівань поета…
    Мо’ Вам пощастить зрозуміти ще отаку паралель: не кожна дівчина лягає в шлюбну постіль дівчиною. Мабуть на те були серйозні причини, ті чи инші життєві обставни.
    Але коли дівчина навчилася непогано заробляти регулярно щоночі змінюючи сексуальних партнерів – то в моїй статті йшлося саме про це і саме Діма па-Дличко оспівував і 39-тій рік, і проклинав Папу Римського з усіма уніатами, проклинав молодіжні патріотичні орґанізації, проклинав Євгена Маланюка, проклинав геть усе за що платили і на що проклинати вказували …
    Ви зрозуміли різницю поміж одним віршем Ліни Костенко, Володимира Свідзинського і навіть якби був один у Василя Симоненка (я не знаю такого …) і псом ґебістським па-дличком, котрий скажено кадався на жертву по команді “фас”?
    Отож не провокуйте мене і не виставляйте себе наївною дитиною, гаразд?
    Щиро, Вадим Смогитель

  21. на додаток: попри вірш прославляючий Сталіна, Свідзинського в 41-му було арештовано і енкаведистами в цьому ж 41-шому в хліві було облито бензином і живцем спалено …
    Одного віршика окупанту було геть не достатньо: потрібно було віддаватися щоночі впродовж усього свого життя і віддаватися натхненно, щасливо усміхаючися і безупинно дякуючи ворогові за ласкаво надане право дихати, їсти і розмножуватися

  22. Цікава стаття, цікаві роздуми, особливо в контексті подій, що стались на Майдані у 2013-2014рр. та виступів Н.Матвієнко, згодом, проти керівників держави та АТО на Донбасі. Нажаль, слід констатувати – “матвієнківщина” в дії була, є і ще довго буде.

  23. МИ ВДЯЧНІ ЗЕМЛІ,ЩО НАМ ЩЕДРО ДАЄ
    НАДІЮ І СИЛУ ПО ВІНЦЯ!
    НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ ВСЕ ТВОРИТИ СВОЄ
    ПІД СИЛУ ЗАВЖДИ УКРАЇНЦЯМ!
    У ЗЛАГОДІ ТРЕБА НЕ МАТИ НАМ МЕЖ,
    ЛЮБИТИ БРАТ БРАТА,РОДИНУ!
    ЯКЩО НА ЗЕМЛІ УКРАЇНСЬКІЙ ЖИВЕШ –
    БУДУЙМО РАЗОМ УКРАЇНУ!!!
    (Oleksandra Belz)

    Як то тяжко дивитися, що українці так сваряться! Не можуть люди всі бути однакові! Так, є пристосуванці, а є герої. Представники іншого народу описали українців, що “… зависливі, шанують своїх мертвих…” – так то воно й є, на жаль! Поки живий – то зрадник. А мертвий – то герой! І Майдан нам влаштували як театр, тільки кров справжня була… А ми, малі наївні діти, повелися на це…

  24. Хіба природнє бажання знати хто є нарешті ким на своїй землі хіба можна це бажання називати “гризнею”?
    Особисто мені не “тяжко дивитися як українці сваряться”, а мені радісно читати, як ми починаємо кожного ставити в належне йому генетичнк стійло…
    ДРАЧ ІВАН ХВЕДОРОВИЧ
    – ФАХОВИЙ КОЛАБОРАНТ, КОТРИЙ ПОЧАВ ЦЮ КАР’ЄРУ З НАПИСАННЯ ЧУДОВИХ ВІРШІВ;
    Це він,
    Він він,
    Він Драч стояв
    Перед іконою Драча Івана!
    па-Дличко Діма плазував
    Перед іконою Павличка пана!

Comments are closed.