У російській блогосфері трапилась хороша відповідь, на запитання “чому населення досі голосує за провладну партію?”, – “Тому що одні не в курсі, а інші – в долі”. Але це ж в Росії. Росія велика, там завдяки телебаченню частина населення вже живе у інших вимірах, про які так захопливо розповідає National Geographic Channel.
“Ми інші – з прихованою гордістю думає кожен з нас, – українці не такі довірливі, нас бігбордами з покращенням не купиш”. Насправді ж ми відрізняємось іншим: в Україні всі в курсі. І всі в долі.
Погодьтесь, тут неможливо бути “не в курсі”. Всі ці маленьки історії, чутні за столиками бізнес-центрів та макдо. Прокурорів заохотили квартирами, щоб ті не перли проти течії. Бізнес кошмарять. Вибори такі вибори: вчителі на корвалолі, директори на килимах… Вірую, що десь в Кємєрово є токар, що з ніжністю дивиться на Путіна з журавлями. А от портрет простого чесного трудівника-єнакієвця, що добровільно вішає портрет Януковича вдома, бо щиро вірить у правоту, справедливість і порядність вищої влади, не вимальовується. Ну не вимальовується, бо її настільки наочно нема, цієї правоти і порядності, що тільки пацієнт психлікарні може ігнорувати очевидне – своїми голосами і руками українці знову невипадково вручили кнопки людям з репутацією бандитів. Для чого, вони ж в курсі, хто ці люди і чим вони займаються на державних посадах? А для того, щоб так-сяк, але бути причетними до дерибану і схем. “Бути в долі”. Зберегти нагріте місце, домовленість з потрібними в держструктурах людьми, не ятрити своє керівництво. Не зазіхати на хиткий баланс і маленькі вигоди. Адже ми в долі, коли по інерції та зі страху підтримуємо усталений нездоровий порядок речей: даємо хабарі, підписуємо згоду закупити підручники по 600 грн, робимо сфальшовану накладну. В долі, коли приймаємо на свою картку гроші міфічного співробітника (і коли не запитуємо скільки насправді маємо отримати). В долі, коли отримуємо дозвіл на проведення фестивалю в обмін на політичну підтримку. Вся країна в долі, то для чого поважати інтереси іншого? Чого його поважати, якщо він сто відсотків теж в в долі, а не у білому плащі стоїть такий красивий, нє прі дєлах.
Вимальовується некрасиве – більшість українців насправді не хоче жити в прозорості, без бандитів. Вона, ця більшість, прозорості не хоче. Вона життя провела в намаганні нарешті освоїтись у сутінках. Довго тренувалась бігати поміж крапельками. Тому жити чесно, просто і ясно для неї по-перше – невідомо як, а по-друге – надто нетворчо і невигідно. Не для того в українців виріс хабародавач, еволюційно розвинулась інспекторо-дупоючуйність та цілий клас виживальних навичок. Щоб тепер перестати викручуватись і отак просто взяти і жити, як оці дикі скандинави або японці?! Та хіба це нормальні люди – у них там міністри у відставку подають самі, за невиконані обіцянки! Уриготатись можна.
Бути в долі хочеться, бо пилиться нібито “нічиє” – державне. Воно належить народу, але це звучить для українця надто абстрактно. Настільки, що він не захищає від забудовників власне подвір’я і не миє під’їзд. Як так сталось, що у народу з міцним господарським інстинктом відбили відчуття власності щодо державного майна – питання до істориків. Чому ми продовжуємо це робити – питання до психіатрів. Коли ми припинимо це робити і чи припинимо – просто питання.