Років 40 тому у Львові Борис Озеров поставив виставу за фільмом Ларі Пірса “Інцидент”. Вистава йшла на горищі якогось клубу, у темному тісному приміщенні, до якого поліцаї в шоломах проводили глядачів ледь освітленим лабіринтом. Дія відбувалася у вагоні метро. Глядачі сиділи в кількох рядах по обидва боки кімнати, на перших лавах розташувалися пасажири. Лише прозора пластикова завіса відділяла одних від других.
Протягом 1,5 години на очах присутніх двоє відморозків тероризували дюжину безпорадних, паралізованих страхом людей. Робили це методично, із садистською насолодою, заблокувавши двері й обираючи собі за чергою ту чи ту жертву. Інші тим часом удавали, ніби нічого не помічають, — із наївним сподіванням, що до них черга, можливо, не дійде.
Разом ці люди могли би скрутити двох бандюків, але ж ніхто в таких ситуаціях не хоче бути першим. Бо може виявитися й останнім. Нема жодної гарантії, що присутні тебе підтримають, а не залишать на поталу роз’юшеним пацанам. Краще, отож, не висовуватися.
Соціологи називають це дилемою колективної дії. Ефективна співпраця можлива лише на основі взаємодовіри. Тому кібуци в Ізраїлі — ефективні, а колгоспи в СРСР — навпаки. Без солідарної взаємодії неможливо ані очистити місто, ані захистити від забудовників сквер, ані позбутися корумпованої влади. Соціальний капітал формується століттями — через самоврядування, співпрацю, самоорганізацію на мікрорівні. Або ж, навпаки, — систематично руйнується.
40 років тому я сприймав “Інцидент” як річ суто моралістичну. Сьогодні я дедалі виразніше бачу в ній політичний підтекст. Відморозки при владі робитимуть із нами все, що захочуть, доки ми вдаватимемо, ніби до нас черга не дійде.