Баварцям покажуть фотороботи українського автора Cтаніслава Міщенка. Виставку урочисто відкриють у суботу, 19 січня: “Ідея виставки – донести до глядача в Мюнхені відчуття київського гей-ком’юніті, з його обличчями – серйозними, заклопотаними, закоханими, щасливими. Показати їм шматочки міста, оточення спільноти. Презентувати живу спільноту, з її радостями та проблемами”.
Молодий український митець, віце-президент “Гей-Альянсу України” Станіслав Міщенко про те, чому його перша фотовиставка проходить за межами України, про магію ломографії та про проблеми сексменшин.
Deutsche Welle: Станіславе, у Мюнхені 19 січня відкривається виставка ваших фоторобіт “K-People – квір-життя в Києві”. Це ваша перша експозиція. Чому вирішили провести її в баварській столиці, а не в Україні?
Станіслав Міщенко: Це справді моя перша виставка. Вона є частиною співпраці спільнот секс-меншин Мюнхена й Києва. В планах – чимало культурних, освітніх заходів – виставки, дебати, стажування, візити. Ціль заходів – взаємодопомога спільнот, адже Київ і Мюнхен міста-побратими. Виставка відбуватиметься в приміщенні мюнхенського гей-ком’юніті, тому на толерантність й адекватне сприйняття розраховувати можна. Взагалі, Мюнхен дуже відкрите місто, дружне й привітне, там хочеться просто посміхатись незнайомим людям. Сподіваюсь, виставка зацікавить відвідувачів, адже мало хто з них бував в Україні.
В Україні нам довелося б зіштовхнутися з упередженнями, зважаючи на останні події у Києві. Зриви кінопоказів, зрив виставки Євгенії Білорусець, відмова надати приміщення для заходів КиївПрайду (акції на захист прав сексменшин – ред.) через те, що це, начебто зашкодить репутації виставкового центру.
А чи вам особисто доводилось мати справу з упередженнями щодо гомосексуалів?
Працюю в соціальному громадському центрі для геїв та бісексуалів у Києві і знаю багато прикладів – від вербальних образ до побиття, звільнення з роботи. Батьки, дізнавшись про гомосексуальність дітей, зачиняли тих вдома, не випускали на навчання, водили до психіатрів та ворожок, намагаючись вилікувати.
Мені особисто “пощастило” жити в Кривому Розі, доволі жорсткому, криміногенному місті. Там не те що бути геєм, а й візуально вирізнятись небезпечно – одразу наштовхуєшся на несприйняття та агресію, слід бути “ще одною цеглиною в стіні”. Мені доводилось приховувати власну гомосексуальність, зливатись з натовпом. Майже завжди це вдавалось, тому “найстрашніше” з чим я стикнувся – це вербальні образи.
Як і де робили фото, що покажуть у Мюнхені? Чи були якісь складнощі?
На фото – портрети представників спільноти геїв і лесбійок Києва – мої друзі, колеги, відвідувачі центру, активісти у різних побутових обставинах – на роботі, вдома, на вулиці. Іноді я просив людей позувати для того щоб зробити цікаву композицію, іноді – просто знімав їх за роботою, щоб вони виглядали невимушено. Деякі люди відмовлялись, просили ніде не виставляти фото через загрозу розкриття сексорієнтації.
Ще на виставці буде кілька світлин Києва – відомі місця, такі як Хрещатик, та сховані закутки, написи на стінах… Ідея виставки – донести до глядача в Мюнхені відчуття київського гей-ком’юніті, з його обличчями – серйозними, заклопотаними, закоханими, щасливими. Показати їм шматочки міста, оточення спільноти. Презентувати живу спільноту, з її радостями та проблемами.
Ви працюєте в жанрі ломографія. Чому зосередилися саме на ньому?
Ломографія – такий жанр фото, де мета – зняти життя таким, яким воно є, без постановки. Для цього використовують аналогові камери невисокої якості, з дешевою оптикою. Ломографія це й експерименти з плівкою, мультиекспозицією, ракурсами; дефекти фотографій лише додають унікальності знімкам. Саме це мене і вабить – життя не виглядає як картинка з модного журналу, і ломографія, з її технічно недосконалими фото це відтворює, показує красу і унікальність кожного недоліку. Взагалі, аналогова фотографія – магічний процес з невідомістю результату, очікуванням проявлення, друком. Кожна світлина більш цінна й більш особиста, ніж у цифровій фотографії, коли знімаєш сотню кадрів, а потім відбираєш один досконалий.
Мені давно подобаються ломографічні знімки – своєю живістю, енергетикою. Минулого літа я був на Мюнхенському прайді, тоді наважився і придбав свою першу ломо-камеру, Diana Mini, там зробив свої перші фото. На одній камері не зупинився, і нині в мене їх ціла колекція. Є й радянські камери – Зеніт-Е, Зоркий-4, Любитель 166-В, та німецька Bilora Box 30-х років. Нещодавно колекція поповнилась ще однією німецькою камерою – середньоформатною Agfa Isolette II 50-х років, хочу випробувати її саме в Мюнхені.
Що хотіли сказати тим людям, які вороже ставляться до геїв в Україні?
Згоден, що кожна людина має право на власну думку, в тому числі й негативну, щодо гомосексуальності. Але коли переростає в дію – образу, побиття, це вже порушення базових прав та свобод людини. У кожному суспільстві існує сталий відсоток – від п’яти до десяти – лесбійок, геїв, бісексуалів, трансгендерів. Ця цифра незмінна й не піддається впливу законів чи суспільної думки. В світовій та українській медицині гомосексуальність не вважається відхиленням чи хворобою.
Це просто один з видів сексуальної орієнтації, який не підлягає свідомому вибору. Але в українському суспільстві ці люди майже невидимі, адже їх життя, й без того непросте, ризикує стати нестерпним через вороже ставлення оточення. Можливо, це ваші родичі, друзі, близькі, які не можуть вам сказати правду, і внутрішньо здригаються щоразу, коли розмірковуєте вголос про те, що всіх геїв слід розстріляти, чи відправити на Колиму.
Зрештою, кожного з українців можна прив’язати до меншості – рудоволосі, люди нижче середнього зросту, шульги… За кольором шкіри, професією, політичною чи релігійною приналежністю… Всі люди – якоїсь меншості. Зараз стають більш активними праворадикальні сили, які намагаються викоренити всі прояви “іншості”. Але мій заклик – думайте, та намагайтесь сприйняти те, що вам невідомо, незвично, відрізняється від ваших переконань.
Станіславе, дякуємо вам за розмову.
Виставка про «квір-життя у Києві» працюватиме в мюнхенському гей-центрі Sub з 19 січня до 20 лютого 2013-го року.