Уже не один рік українські патріоти 11 лютого вшановують пам’ять видатного козацького літописця Самійла (Самуїла) Васильовича Величка в день його народження у його рідному селі Жуки поблизу Полтави. 
Народився «правдешній Малої Росії син», як він сам себе називав, 1670 року в с.Жуки Полтавської сотні Полтавського полку, тепер Полтавського району, помер у 1728 році. До нас не дійшли ні його портрет, ні опис зовнішності, та й біографічні відомості фрагментарні.
Але дійшов його фундаментальний твір – козацький Літопис, що охоплює період з 1648 до 1700 року. Автор був одним з найосвіченіших людей свого часу. Походив з козацького роду. Закінчив один з найавторитетніших в Європі навчальних закладів – Києво-Могилянську академію, де вивчив латину й чотири іноземні мови, після чого почав служити у домі генерального писаря Василя Леонтійовича Кочубея. Дослужився до канцеляриста війська Запорозького, брав участь у козацьких походах.
До речі, оповідання С.Величка про похід Івана Сірка на Крим і про лист кошового до кримського хана в першому томі Літопису послужило мотивом картини Іллі Рєпіна „Запорожці пишуть листа турецькому султану”.
Наприкінці 1708 року московіти в Батурині заарештовують і ув’язнюють Самійла Величка як людину, наближену до гетьмана Івана Мазепи, котрий перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ. Припускають, що він вийшов на волю 1715 року за сприяння сина В.Кочубея.
Відійшовши від активного громадсько-політичного життя, він живе у Диканьці й Жуках на Полтавщині, де були маєтки Кочубеїв.
Дослідники вважають, що поштовхом до написання літопису українських національно-визвольних змагань проти польської шляхти стали побачені Самійлом Величком наслідки великої руїни на Правобережній Україні: зарослі румовища й вали, численні спорожнілі або безлюдні міста, людські кістки, прикриті лише небом, зруйновані фортеці, «зарослі землею, обсаджені бур’яном і повні лише червів і зміїв, що там гніздяться». Важко було повірити, що колись ця земля була справжнім раєм, який кипів медом і молоком.
Чимало відомостей літописець черпав із великої колекції книг і манускриптів, які збирав упродовж усього життя. Це були історичні хроніки, літописи, оригінальні документи, художні твори, а також використовує почуті усні розповіді. Самійло Величко ремствує на давнішніх літописців: «Славу нашу сховано під плащем їхніх нікчемних лінощів. Бо коли хто з давніх слов’яно-козацьких письменників і відтворив якусь, варту пам’яті сучасну йому подію, то записав це вельми куцим і короткослівним реєстриком».
Поступово перед ним розгортається разюча картина: «… гніви, незгоди, властолюбства, роздвоєння, зміни, пориви, заздрості, ворожнечі, чвари з кровопролиттям та інші, подібні до цих, злопригоди й непотребства».
Усамітнившись, цей великий трудівник писав свою працю, заадресовуючи її нащадкам. Ми не знаємо, скільки пудів свічок згоріло на його столі, про це вістять хіба дірочки в папері, пропалені іскрами з люльки, і той разючий факт, що наприкінці життя літописець осліп, тож змушений був диктувати нові сторінки найнятим писарчукам.
Літопис Самійла Величка – багатовимірний твір. Це і хроніка, й історичне дослідження, й художньо-публіцистичне та філософське полотно, це – спроба оформлення самосвідомості українського народу в її історичному й політичному аспектах. Друком у чотирьох томах під назвою „Летопись событий в юго-западной России в ХVІІІ веке” твір видала більш як через сто років після смерті автора Київська тимчасова археографічна комісія. Нове дихання Літопису С.Величка дав Валерій Шевчук, який переклав козацьке творіння на сучасну українську мову. А Полтавська міська рада у 2003 році заснувала щорічну премію імені Самійла Величка.
На жаль, могила літописця на прицерковному цвинтарі у Жуках до нашого часу не збереглася, бо була поруйнована разом з храмом у часи войовничого атеїзму. Та в центрі села, на узвишші, поруч із новозбудованою каплицею Покрови Пресвятої Богородиці й курганом пам’яті, встановлено гранітну брилу, яка символізує останнє пристанище славного історика козаччини.
З промовами на вшануванні Самійла Величка виступили тахтаулівський сільський голова Олександр Пузир, вчителька української мови та літератури Тахтаулівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Ніна Четверило, народний депутат України Юрій Бублик, отаман окремого Кремечуцького полку МГО «Козацтво запорозьке» Григорій Мілітинський, отаман козацької громади Полтавщини Володимир Полапа, настоятель Свято-Покровського храму отець Костянтин.
Виступаючі наголошували на тому, що із Жуків Самійло Величко бачив цілу Європу, він довів, що боротися за незалежність України можна і словом, імперії впали, а його книги – живуть, закликаючи український народ до єдності.
Жодного представника районної та обласної влади на заході не було. Тож годі й сподіватися, що за цієї антиукраїнської влади буде добудований Меморіал козацької слави (музей історії українського козацтва), першу чергу якого у 2009 році відкрив Президент України Віктор Ющенко. Здавалося б, це ж не Шухевич і не Бандера, яких так неприховано не люблять регіонали на чолі з нинішнім президентом В.Януковичем. Самійло Величко народився 343 роки тому. Втім, все, що пов’язане з Україною, її правдивою історією, її геніями, чомусь демонстративно ігнорується нинішньою владою.
Також прикро, що окрім активістів козацьких організацій з Полтави та Кременчука на урочистості прийшло аж… четверо місцевих жителів. А де ж працівники сільради, де місцеві депутати й громадські активісти, де педагогічний колектив, де старшокласники? Бо саме з пошанування земляків починається любов до свого села, області, України й виховання підростаючого покоління справжніми патріотами…
До речі, козацькі громадські організації ініціюють встановлення на полі Полтавського бою монумента українським козакам, які воювали і на боці Петра І, й на боці Карла ХІІ та Івана Мазепи. Бо на відміну від російських і шведських воїнів вони не пошановані навіть через три століття після битви, що змінила хід європейської історії.
Людмила Кучеренко