Написавши у попередній колонці про двох інженерів, які працюють таксистами, я забув сказати найголовніше, — що я теж інженер, принаймні за першим дипломом, і навіть два роки пропрацював за фахом.
Я не жалкую ані за тим, що обрав той фах, ані за тим, що змінив його. Обрав я його як своєрідну нішу, різновид внутрішньої еміґрації в країні, де зовнішня еміґрація була неможливою. А змінив, бо всюдисуща КПСС-КҐБ дістала мене і там, нагадавши класичну лєнінську формулу, що жити в тоталітарному суспільстві й бути вільним від нього — ніяк не можна.
Вже у старших класах я знав, що я — письменник. Але знав також, що в тій країні, де мені випало народитися, письменники, як і журналісти, — лиш “коліщатка і гвинтики загальнопролетарського механізму”. Я не хотів бути ані “гвинтиком”, ані “коліщатком”, тож подався на політехніку, де ідеологічний маразм видавався слабшим, а всемогутній марксизм-ленінізм — безсилим перед нарисною геометрією.
Я планував віддавати робочий час кесарю, а вільний — богові, тобто їхнім актуальним реінкарнаціям. Taм, де я жив, не бракувало подібних ексцентриків. Тож разом ми творили щось на зразок ранньохристиянської секти. Удень працювали для кесаря сторожами, вантажниками й двірниками, а ввечері правили свою службу за чаркою чаю або вина, обмінюючись книжками, думками і власними творами.
У будні я будував залізницю, вантажив папір на книжковій фабриці, виставляв прожектори в театрі. Можливо, коли б мав водійські права, працював би таксистом. Властиво, я ним і працюю нині. Бо віртуально проваджу читача від одного пункту до іншого, користуючись замість GPS лише інтуїцією та ще якимись напівпризабутими знаннями, засвоєними, всупереч кесарю, у політехніці.