Олександр Северин: Карлсон vs “Партія влади”

У пацаватій історії (с) зі сніжками,  терористично пожбуреними у кількох високодостойних представників Партії [кількох] регіонів, найцікавішим моментом є на перший погляд геть неадекватна, на межі з виявом неадекватности у прямому, медичному розумінні, реакція регіоналів. Проте ця реакція насправді є цілком природною, якщо лише “розуміти тему”.

Ознаки впевненої у собі політичної сили – спокій, впевненість, розсудливість, нерефлекторність.

Ця ж комічна регіональна істерика, ці “воплі” про “фашистов” и “зверства” – природна реакція бикуватого пацана з підворотні, який для колишніх його жертв, у котрих він роками рутинно відбирав гроші і яким безкарно пісяв у під’їздах, раптом стає не страшним, а смішним. І з жахом, як природний боягуз, уся сила якого – у “понтах“,  це усвідомлює. Всьо. Кранти. Капці. Кінець кар’єри.

Невідомого поки що загалові автора того оприлюдненого на офіційному сайті ПРУ текста опозиціонери мали б поцьомати всіма парламенськими фракціями та нагородити. Більш притомні регіонали мали б відправити автора на довічне заслання у якесь депресивне донбаське містечко за розкриття Великої Таємниці. І те, що цього публічно і гучно не зроблено одразу, викриває другу Таємницю – вони там мало не всі такі.

Найбільший кошмар гопника – це втрата того страшного іміджу, який роками змушує інших мовчки вивертати кишені і втиратися, замість розреготатися, послати придурка якнайдалі чи виписати хаму фігурних копняків. Те саме є вірним для царів і царьків та всіх інших “небожителів” – кошмар стати не “великими і жахливими” чи хоча б трішки страшнуватими, а навпаки – смішними і жалюгідними не конче для інтелектуалів Фейсбука, а для посполитих з вулиці, у чергах, у “організаціях та установах”.

 У нашому випадку сніжки якраз не так стали як сприйнялися в якости інструмента десакралізації. Мить тому ти – недоторканний депутат, ти – уособлення Партії Влади, а за мить до тебе (і у твоїй мандатоносній псевдонедоторканній особі до Партії Влади) вже легко і невимушено доторкнулися співгромадяни, та ще й під сміх, під оплески і за співчуття трохи не цілої країни… І Партія Влади – в шоці, розрив шаблону…

 Відтак, особливо коли конвенційна “опозиція“ – сама давно у хронічному неадекваті, згадується класичний рецепт боротьби з “домомучительницями” (себто “злочинним режимом”) від Карлсона-Який-Жиє-На-Даху (тією мовою, якою я читав це у дитинстві):

 а) курощение,

 б) низведение,

 в) дуракаваляние.

 Менше б пафосу і надриву, трохи більше іронії та сміху (це, до речі, неможливе без здатности до самоіронії, чого українцям якось традиційно не вистачає). “Режими” відрізняються від стійких, усталених демократій чи не насамперед тим, що перші не мають ані крихти  почуття гумору і самоіронії, що обумовлює їх психоване ставлення до усмішок у свій бік та робить їх вкрай вразливими до могутнього суспільного “ги-ги”. Бунт гномів може бути ефективнішим і, головне, куди перспективнішим, аніж бунт дивізій.

 Що взагалі може бути комічнішим за сповненого півнячої пихи і півнячого ж презирства до “простих громадян”(с), оздобленого пудовим золотим годинником з “брюлікамі” тупого наскрізь совкового жлоба, у поцупленому в платників податків porsche cayenne? За жлоба, для якого є абсолютно недоступною проста істина – кармі на мандат, золото і на той порш окаянний рішуче начхати. А от на пиху, тупість і презирство – навпаки.

 Я розумію, що докорінна зміна стражденно-пафосного дискурсу – це навряд чи дієвий, реалістичний рецепт для конвенційної “опозиції“, бо судячи з тривалих спостережень, вона так саме позбавлена креативности та художнього смаку, як славетне крісло у “Гамлеті” Подерв’янського. Та менше з тим.

 Нічого нового, класика.

Олександр Северин, к.ю.н.