Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів щороку відзначається 11 квітня на честь визволення американськими військами цього дня 1945 року в’язнів концтабору у Бухенвальді.
«Хорольська яма» – це нацистський табір смерті під відкритим небом для військовополонених Червоної Армії у місті Хоролі. Ямою концтабір у Хоролі назвали тому, що фашисти організували його у виробленому глиняному кар’єрі цегельного заводу, огородивши колючим дротом.
За два роки – з 20 вересня 1941 по 15 вересня 1943 – через нього пройшло понад 100 тисяч осіб. Основний контингент – радянські бійці, що потрапили в полон після оточення й розгрому чотирьох великих армійських угруповань Південно-Західного фронту в районі Лубен-Лохвиці (так званий «київський котел»). Пізніше сюди поміщали і єврейське населення.
Концтабір у Хоролі спочатку планувався як транзитний чи пересильний, але з часом перетворився у концентраційний за реєстром «Дулаг № 160». Полонених було так багато, що не було де не те що лягти, а й сісти. Тому вони весь час пересувалися з місця на місце. В’язнів тут не лише піддавали катуванням, цькували вівчарками, топтали копитами коней, а й використовували як матеріал для медичних експериментів. Люди масово гинули від спраги, холоду й хвороб.
Спочатку баланду, зварену із неочищеної картоплі чи картопляного лушпиння, буряків, проса, різних рослинних відходів, видавали двічі на добу, а потім – один раз у 3-4 дні. Хліба майже не давали, лише іноді хлібину на кілька сот чоловік. Більшість військовополонених посуду не мали, тому «пайок» одержували в пілотки, поли шинелі чи гімнастерки, а то й просто в пригорщі. Іноді наглядачі кидали в натовп в’язнів мерзлі буряки чи картоплю.
Всередині кар’єра був відкритий туалет — яма й дві дошки, сморід з якого розносився по всьому табору. Тут же, в кар’єрі, був один колодязь. Воду можна було дістати тільки зв’язкою ременів, якщо ще був у когось казанок. Ковток води на кілька днів був за щастя. Весь кар’єр був у ямах, де стояла вода, грязюка, тому, щоб прилягти відпочити чи посидіти, полонені рили в обривах кар’єру ніші.
Оскільки полонені весь час прибували, а територія цегельні, набита до краю, не могла вмістити всіх, то в’язням наказували будувати для себе нові пекельні місця для мученицької смерті. Один із відділків табору був за елеватором, на залізничній станції. За 4 кілометри від міста носили сюди цеглу і камінь. У сильні морози люди падали напівдорозі, а конвоїри добивали їх.
Колишній Народний дім був перетворений у табірний лазарет. Тут робили над нещасними страхітливі експерименти: видалення окремих органів, прищеплення різних хвороб тощо. Німецький лікар Фрюхте відбирав фізично сильніших військовополонених, на яких проводив свої звірячі досліди. Звідти ніхто не повертався, люди помирали в страшних муках.
На початку жовтня 1941 року пересильний табір для військовополонених Дулаг-160 був переповнений настільки, що фашистське командування наказало перевести частину полонених до інших міст, у тому числі й до Кременчука.
Насувалась зима 1942 року – рання, сніжна й морозна. У норах, виритих у котловані руками людей, тепліше не ставало. Літнє обмундирування давно перетворилося на лахміття, а босі ноги — у криваві виразки. По ямі снували голі і босі люди. На днищі й у норах лежали хворі на запалення легенів, туберкульоз, криваву дизентерію.
Наприкінці листопада 41-го терпець полонених увірвався. Багатотисячна лавина нещасних людей кинулася на відгороджені колючим дротом сушарки, вбачаючи в них свій порятунок. Із сторожових веж охорона відкрила кулеметно-автоматний вогонь, у гущу штурмуючих полетіли гранати, з повідків спустили собак. А живі все ж напирали на огорожу. Комендант «Дулагу-160» відступив. Охорона припинила вогонь, а собаки шматували людські тіла. Полонені дісталися до сушарок. Проте тисячі й тисячі слабкіших, поранених, хворих залишилися в глинищі. Навічно…
Полонених за всякою підозрою кидали до глибокої ями, де було десять камер. Там людина могла знаходитися лише напівзігнутою, без хліба й води кілька днів. Мало хто витримував такі знущання. Двадцятилітні юнаки виходили звідти згорбленими стариками. Більшість – помирали.
При зустрічі з поліцаєм чи німцем-вартовим полонені повинні були усміхатися. Того, хто цього не виконував, примушували кілька годин стояти з піднятими руками. Якщо той не витримував і опускав руки, вартовий жорстоко бив його і примушував стояти з піднятими руками ще довше.
Про жахливі умови «Хорольської ями» писав її в’язень письменник Дмитро Бедзик: «Щоб не киснути в калюжах, кожен намагався знайти сухий горбик днища. Вночі пробували лягати, тулилися один до одного, але вогка холодна земля відбирала в людей рештки тепла… Тіло промерзало наскрізь, і лише під ранок падали безсилі й засинали тяжким вічним сном. Щодня вивозили із табору десятки трупів полонених за місто і скидали в протитанкові рови, засипаючи їх снігом. Не дарма про Хорольський табір люди говорили: «Пішов Микола до Хорола», тобто німці відправили на той світ».
У шести з відомих братських могилах покоїться прах понад 91000 радянських громадян – чоловіків і жінок, комуністів і безпартійних, уродженців різних міст і сіл СРСР. В Акті комісії з розслідування військових злочинів від 1 жовтня 1943 року зазначено: безпосередніми винуватцями знищення людей в «Хорольській ямі» є гебітскомісар Ейзенах, начальник гестапо Дітман, комендант Зінгер, єфрейтор Нідерайн, лікарі Фрюхте, Шредер, поліцаї.
Місцеве населення допомогло врятуватися невеликій кількості ув’язненим. На початку війни німці відпускали військовополонених на поруки родичів. Тож місцеві жінки називали зовсім незнайомих червоноармійців братами, чоловіками, батьками й забирали додому. А потім ті переходили лінію фронту й приєднувалися до діючої армії. Було кілька випадків, коли після Перемоги врятовані солдати повернулися до своїх спасительок й одружилися з ними.
У мітингу-реквієму взяли участь студенти Хорольського аграрного коледжу, жителі районного центру, делегації з районів області, члени громадської ради при Полтавській облдержадміністрації. Запросили й ветеранів Великої Вітчизняної війни Хорольщини. Та тільки п’ятьом стан здоров’я дозволив взяти участь у вшануванні: невмолимо відходять за вічну межу ті, хто виборов мир у Другій світовій…
Івану Моршняху було лише 16-ть, коли він пішов на фронт. Нині 89-річний кавалер багатьох бойових нагород очолює Голобинську районну організацію ветеранів. Він говорив про величезний патріотизм і дружбу в роки війни, які й допомогли здолати ворога. На жаль, згідно з даними соціологічних опитувань, нині тільки 6% молоді кажуть, що готові захищати Вітчизну зі зброєю в руках…
Виступаючи на мітингу, заступник голови – керівник апарату Полтавської облдерожадміністрації Валерій Пархоменко чомусь заговорив про «партії, які крокують вулицями з фашистською символікою», побоявшись розтлумачити кільком тисячам присутніх, кого ж він має на увазі.
Натомість у колонах майоріла велика кількість прапорів Партії регіонів та її сателіту – Компартії.
Мимоволі напрошуються історичні паралелі: після того як у квітні 1945 року концтабір у Бухенвальді перейшов під юрисдикцію СРСР, його долучили до системи концентраційних таборів НКВС, а 1948 року повністю інтегрували в систему ГУЛАГ.
А трирічне панування в Україні Партії регіонів усе більше перетворює країну у великий табір, де все менше місця демократії, свободі слова й правам людини…
Людмила Кучеренко