Абзац!
Здається, я знаю про що буде перша касова кінокомедія в Україні.)))
Один боєць інтелектуального фронту, який тимчасово окопався в туманному Альбіоні, розгорівся зробити добре своїй малій бАтьківщині. Для того навіть завів дружбу з тамтешнім найбільшим начальством обласного масштабу. Мовляв, є в наших краях річ, яка би зацікавила чимало людей у світі. Давай, боярине, зробимо про це належне кіно – хай збуджує інтерес пересічного власника валюти в Європі і Америці. Давай – відповіло височенне начальство, облизуючи масні губи і з недовірою зиркаючи на холопа. На цьому і шапками кинули долів.
Чувак чесно виділив 250 тисяч єврів зі своїх капіталів, з бАтьківщини запевняли, що ось-ось мають поступити їхні 250 тисяч. Мовляв, люди працюють над цим питанням…
Стор. Стоп. Стоп. Звідки я все це знаю? Бо доводив до пуття сценарій того проекту. Після кожного ейфорійного дзвінка з Лондону попереджав: чувак, не надсилай ні копійки, поки на рахунку не буде української частини.
Я взагалі сам навіжений і люблю таких воістину навіжених. По ночах ми з ним годинами висіли в скайпі. Кожен рядок народжувався після довгих, але дуже кайфових, бо так і має бути, суперечок…
Спершу з українського боку нарікали, що люди не можуть розмовляти з потенційними інвесторами, бо не має предметної розмови. Їм надіслали сценарій. Через місяць – розкадровку. Хоча залишалося загадкою, навіщо вона їм?
Чувака спершу орієнтували на “завтра”, потім бос їхав то на тиждень або на місяць у відрядження. То мав купу робити і руки не доходили.
Минув майже рік.
Вісті під бамкання Грінвічу приходили все рідше, а потім настало затишшя.
Нині дзвінок! Увага – далі нічого вигаданого! Пані, яка при босі займалася проектом, прийшла зі сценарієм і розкадруванням до ділового партнера романтика з Лондону, і скромно попросила десять тисяч. Пояснивши, що є проект, який би допоміг розповісти про наші краї світові, а далеко в Лондоні живе бидлюк, який обіцяв під нього гроші, а потім всіх послав і жере свої рябчики…
Хлопака найбільше в шоці: що їй дадуть десять тисяч?
Зразу видно, що відірваний від реалій на бАтьківщині.
То означає, що ніхто не збирався ні шукати, ні виділяти чверть мільйона єврів. Вони просто чекали, що він надішле свою частину. Щоби микнути. А, розчарувавшись, віддали своїй “старшій, куди пошлють” – хай щось заробить. Вона ж працювала – приймала емейли, перечитувала, роздруковувала, носила босові…
А більше десяти тисяч їм ніхто не дасть.
Їм і десяти тисяч ніхто не дасть. )
———-
Довелося пояснити чуваку, що такі випадки на теренах сучасної неньки не поодинокі. Бо так влаштований мерзенний світ – ті, що не вміють заробити, але хочуть добре жити, змушені бідні красти в тих скотів, що мають розум. )) І винуватий в усьому тільки він, бо повірив… А мене, чесно кажучи, очікування побачити, як буде екранізований ІТ-сценарій силами амбітних місцевих аматорів, (яким можливо за роботу навіть не платитимуть, а спустять по лінії державного чи комунального тебе), навіть реально збуджує.
Садо-мазо ))
p.s.
не про Прикарпаття