Своє перше помешкання я отримав у 22 роки — і то було справді велике щастя. Я успадкував його від батьків, які перебралися врешті до нової квартири. Простоявши понад 20 років — ціле моє тогочасне життя — у черзі на так зване безплатне соціалістичне житло. Через чотири роки мама померла, так тим житлом і не насолодившись.
Свій перший ремонт я зробив років через 10, коли одружився. Зробив власноруч, бо на майстрів не мав грошей, — відповідно до свого тодішнього статусу невизнаного генія.
Після того я пережив іще три ремонти з легкої руки дружини — один приблизно на 10 років. Кожен із них був дедалі складнішим, дорожчим і виснажливішим. Можливо, нам не щастило, але за кожним разом майстри були дедалі недбаліші, брехливіші і безвідповідальніші. Останній — Юра, який керував бригадою подібних халтурників, — перевершив усіх. Терміни в нього збільшувалися удвічі, ціни — теж. Плитка сипалася, телефонний дріт виявлявся під’єднаним до домофона, а вікна та двері — повибивані й там, де ніхто не просив.
А може, подумав я, всі кращі робітники подалися за кордон? І нам лишилися тільки ті, яких ніде не беруть або скрізь виганяють?
Урешті я скористався з народної мудрості, котра каже, що ремонт неможливо закінчити, його можна лише припинити.
І я припинив.
Прощаючись і доплачуючи невгамовному Юрі за якісь вигадані ним роботи, я не стримався й запитав:
— І звідки ти такий узявся?
— С Кривого Рога! — весело сказав він.
— А я думав — із Донецька.
Як і всі креативні шахраї, Юра й не думав бентежитися.
— Если бы я был из Донецка, — сказав поважно, — я бы работал здесь прокурором. Или в налоговой.
Авжеж, — кивнув я. — І працював би, скоріш за все, так само ретельно.
Джерело: <a href=”http://gazeta.ua/articles/ryabchuk/_remont/515406″>Gazeta.ua</a>