Якби Василь Симоненко не загинув так рано, Україна мала б поета рівня Тараса Шевченка…
У Лубенському районі Полтавщини відбулися урочистості з нагоди 80-річчя талановитого журналіста і знаменитого поета-шістдесятника
У народі кажуть, що на Різдво народжуються непересічні люди. От і Василь Симоненко народився на другий день Різдва, 8 січня 1935 року в невеличкому селі Біївці Лубенського району. Однак виховували його мама-колгоспниця та дід, бо батько, залишивши дружину з маленьким сином, пішов із сім’ї.
До школи хлопець ходив за 9 кілометрів у сусідні Тарандинці, закінчив її із золотою медаллю, а вищу освіту здобув на факультеті журналістики Київського держуніверситету ім.Т.Г.Шевченка. Після закінчення вузу Василь Симоненко отримав направлення до Черкас, де працював у партійній та молодіжній обласних газетах, а невдовзі – черкаським власкором загальноукраїнської «Робітничої газети», одночасно займаючись поезією.
Поезія Василя Симоненка життєствердна, чиста і правдива, сповнена філософського осмислення буття, великої любові до матері, коханої, Вітчизни. Він так і не зміг пристосуватися до подвійних стандартів тоталітаризму, залишивши за собою право і звичку говорити правду на повен голос, чого б це йому не коштувало.
Найбільш гострі вірші В.Симоненка були спотворені або заборонені радянською цензурою. За його життя вийшла лише одна збірка віршів – «Тиша і грім». А в радянські часи пісню «Виростеш ти, сину…» на слова Симоненка в телепередачі «Сонячні кларнети» оголошували як народну.
Коли у 1962 році він разом з відомими шістдесятниками Аллою Горською та Лесем Танюком знайшов у Києві місця масових поховань розстріляних НКВС та звернулись з цими матеріалами до міської влади, КДБ заніс його до списків неблагонадійних.
Ми, певно, ніколи не дізнаємося достеменно, чи то був трагічний збіг обставин, чи й справді «полювання» на Василя Симоненка, але на початку 1963 року його дуже побили міліціонери у райвідділку на станції Сміла. А 13 грудня 1963 року він помер у черкаській лікарні від раку нирок у неповні 29 років…
Пізніше було видано кілька поетичних збірок Василя Симоненка, а у 1995 році його посмертно удостоєно Національної премії імені Т.Шевченка.
8 січня ц.р. у селі Біївці, біля хати, де народився Василь Симоненко, відбувся урочистий мітинг з нагоди його 80-річного ювілею. Представники органів влади, творчої інтелігенції, громадськості говорили про життєвий шлях, високе громадянське звучання й патріотизм його поезії, яка зараз, під час російської агресії, актуальна, як ніколи. Спогадами про босоноге дитинство поділилася односельчанка Василя, на рік молодша за нього 79-річна Марія Петрівна Заєць.
У Тарандинцівській загальноосвітній школі для численних гостей провели екскурсію музеєм поета. Його вірші проникливо читали вихованці навчального закладу Саша Дремлюженко та Максим Максименко.
Тут же відбулася церемонія нагородження лауреатів щорічної районної літературно-мистецької премії імені Василя Симоненка. У номінації «Література і публіцистика» лауреатом став член НСПУ, редактор газети «Лубенщина» Олександр Міщенко, а в номінації «Мистецтво і монументальна скульптура» премію отримав зразковий аматорський ансамбль фольклорного танцю «Перлина» Лубенського районного Будинку культури під керівництвом Тетяни Мінакової.
Заступник голови Полтавської обласної ради Володимир Микийчук вручив Почесну грамоту облради Василеві Буту, колишньому директору Тарандинцівської школи, засновнику і багаторічному директору шкільного музею Василя Симоненка.
Полтавська правозахисниця й вишивальниця Зоя Коваленко подарувала музею Василя Симоненка свої роботи з віршами поета зраненого серця.
У районному будинку культури пройшов літературно-мистецький захід «Я для тебе горів, український народе».
Професор Луганського національного університету ім.Тараса Шевченка Олексій Неживий вважає, що давно пора видати академічне видання творів Василя Симоненка.
На Полтавщині 2015 рік проголошено роком Василя Симоненка. Відданням данини великому патріоту й моральному авторитету нації було б увічнення його пам’яті. Бо, на жаль, у Полтаві й Лубнах і досі немає ні вулиці, ні пам’ятного знака славетному землякові, витязеві української поезії. Мабуть, тому, що владці насправді не патріотичні, а за їхніми словами немає любові до рідного краю й до всього українського.
Якби Василь Симоненко не загинув так рано, Україна мала б поета рівня Тараса Шевченка. Так вважав Юхим Лазебник, головний редактор «Робітничої газети», коли у ній черкаським власкором працював майбутній класик. Адже за 28 років Василь Симоненко зробив більше, ніж інші літератори за своє тривале життя; його поезії «розібрані» на цитати.
Можливо, феномен творчості Василя Симоненка, яка з роками набуває ще більш глибинного і пророчого змісту, полягає в його особистості, у відсутності конфлікту між талантом і безкомпромісною чесністю, між громадянською позицією і суто людськими якостями. У його голосі немає фальші й сповзання до пристосуванства:
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати…
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Людмила Кучеренко