К
оли ретроспективно думаємо сьогодні про поняття «мистецтва українських шістдесятників», ім’я Галини Севрук, напевне, з’являється в нашій уяві (якщо воно узагалі з’являється) не серед перших і відомих його представників. У дисидентському середовищі, до якого вона була наближена, значно відоміші постаті Івана Марчука, Опанаса Заливахи або ж Богдана Сороки. Серед більш аполітичних «неформалів» (чи то пак мистецького «андерґраунду») видатнішою із перспективи сьогоднішнього дня є творчість чи то киянина Олександра Дубовика, чи львів’янина Карла Звіринського. І безперечно усі ці митці заслуговують на окреме й детальне обговорення, а то й на свої окремі телесюжети, які, можливо, мені ще вдасться здійснити колись у майбутньому. (А, звісно, є ще й спадщина офіційних соцреалістів 60-х рр., але про них сьогодні не так часто виникає бажання серйозно замислюватися й згадувати…)
А проте вибір саме багатогранної творчості Галини Севрук як зразка мистецтва шістдесятників на 
даному етапі розвитку серії «Очима культури» зовсім не випадковий. Насамперед він зумовлений особливо сильною, органічною спорідненістю творів мисткині з традицією «бойчукізму», якій була присв’ячена моя раніша телепередача, — традицією так жорстоко і безпощадно знищеною (разом з її провідними творцями) сталінською машиною терору в жорстоких 1930-х, та однак традицією, яка попри знищення, замовчування й заборони, майже одразу проросла новими паростками при перших ознаках «відлиги» в Україні в хрущовських 60-х рр.
Адже для багатьох митців-шістдесятнків «бойчукізм» виявився особливо близьким і привабливим з огляду на його глибоко національний характер, нерозривно поєднаний водночас із традиціями европейської високої культури (у першу чергу, середньовічної Візантії й італійського кватроченто). Урешті-решт більшість українських митців того покоління, — тих, які відмовилися від доґматичного соцреалізму, — намагалося, більш чи менш успішно, витворити аналогічний національний стиль в мистецтві, який був би однак спертим на універсально европейських основах.
Одною з перших нагод зазнайомитися зі спадщиною «бойчукізму», опісля часткової «реабілітації» його розстріляних творців, була виставка українського монументального мистецтва в Києві 1963 р., на якій, зрештою, чи не вперше зіткнулася з «бойчукізмом» сама Галина Севрук. (Між іншими, на тій виставці роботи «бойчукістів» незабаром за наказом компартії вилучили з експозиції.) 
Виставка мала на неї чимале враження, й урешті-решт саме в її мистецтві традиція «бойчукізму» знайшла в 1960-х рр. особливо відданого й талановитого послідовника. Причому, не так в монументальному мистецтві фрески, віртуозно вдосконаленому Бойчуком і його учнями хочби в розписах санаторії на Хаджибейському лимані в Одесі, а в інших техніках, мабуть, насамперед в кераміці й великих карамічних панно Галини Севрук (й, меншою мірою, в мозаїках) із ориґінальними трактуваннями українських національних традицій чи то з мистецтва Київської Руси, чи козацького бароко.
Хоча Севрук достатньо успішно працювала в широкому діяпазоні технік: від станкового малярства крізь ґрафіку й монументальні форми мозаїки до прикладного мистецтва, — найориґінальніше, як на мене, і найорганічніше вона виявила свою творчу індивідуальність таки в кераміці. А тут уже не обійшлося без живого контакту з учителями-«бойчукістами», себто без прямого передання знань і традиції. Йдеться насамперед про близькі контакти Севрук (у межах її участі в т. зв. «софійській гончарні») із майстром кераміки Ніною Федоровою, випускницею знаменитого «бойчукісткого» 
Межигірського технікуму кераміки, де вона навчалася у Василя Седляра, Івана Падалки та Оксани Павленко. (В тому ж самому магічному Межигір’ї, де століттями існував «козацький» Спасівський монастир, а згодом знаменита фаянсова фабрика зі школою; де на початку 20-х Лесь Курбас мріяв заснувати монастир мистецький, а яке в ХХІ ст. узурпував і намагався довести до остаточної руїни поганого смаку В. Янукович. Між іншими, хочеться вірити, що Межигір’я уже не попаде в приватні руки когось із нуворишів, а в недалекому майбутньому знову стане важливим центром творення української культури…)
Зрештою, як виявилося, Галина Севрук має з Межигір’ям і особисту сполуку, адже з ним пов’язана історія роду Григоровичів-Барських, нащадком якого вона є по материнській лінії. Бо ж і фаянсова фабрика, на основі якої створено в 1920-х технікум бойчукістів, до революції належала цій родині, а предок Севрук, славетний архітектор козацького бароко Іван Григорович-Барський, був автором деяких будівель Межигірського монастиря. Про це й інші речі (приміром, про призабутий сьогодні, а важливий у свій час Клюб творчої молоді в Києві, з якого вийшло чимало відомих шістдесятників, включно з дисидентами) раджу довідатися з альбому Богдана Мисюги «Галина Севрук», виданого «Смолоскипом» 2011 р., який і був для мене безпосередньою спонукою для створення цієї телепередачі. Це видання — одна із досі, на жаль, рідкісних на українському книгоринку солідно опрацьованих та привабливо виданих монографій-альбомів про так непростимо маловідомих нам творців нашої національної культури. Адже чи не єдиним видавництвом, яке послідовно, — мірою сил і фінансових можливостей, — видає альбоми того роду, є київське видавництво «Родовід», проте яке море праці й матеріялу залишається недоторкненим для інших! «Смолоскипівський» альбом про Галину Севрук — це чергова краплина в морі потрібної праці й шляхетна спроба заповнити прогалину в наших знаннях про українську культуру, ще так разюче повних білих плям…
Марко Роберт Стех. «Очима культури» № 38. Із послідовників «бойчукізму»: Галина Севрук.
Усі телепередачі «Очима культури» можна подивитися тут: на моїй сторінці «Очима культури».
Дякую за Вашу увагу! Щиро, Марко Роберт Стех
Продовження циклу «Очима культури» — телесюжет № 39 про мистецтво симфонії і видатного українського композитора Бориса Лятошинського.