Олексій Мацука, Громадське телебачення Донеччини. Виступ на міжнародній конференції “Інформація як зброя війни 21 сторіччя – досвід конфлікту 2014-2015 років в Україні для Польщі і Європи”. Варшава, 11 березня 2015.
Дякую, у тому числі цьому закладу, і сподіваюся, що інформація, яка тут у нас прозвучить, буде корисною не тільки для нашої з вами аудиторії, де ми зібралися, але і для того прогресу, який ми зараз можемо спостерігати щодо української держави, щодо укрпілення демократії і незалежності нашої країни. Але дуже важливо розуміти – що відбувається, і як це сталося так, що на сході країни – у Донецькій і Луганській областях, в деяких районах, сталася та трагедія, яку ми сьогодні фіксуємо як журналісти і як спостерігачі, і, власне, я як мешканець того регіону. І звідки ми маємо те коріння.
Я прийшов працювати у засоби масової інформації десь 13 років тому, ще будучи студентом. І помітив таку тенденцію в наших регіональних ЗМІ, що, насправді, абсолютно будь-яка альтернативна позиція і альтернативна думка, з якою ви виходите у публікаціях або ток-шоу, або у спілкуванні з місцевими елітами, так званими, буде пригнічена.
І будь-яка альтернативна, опозиційна у політичному плані, думка – також не буде мати ніякого розповсюдження – якщо вона не буде входити в ті рамки, які були запроваджені регіональною політикою. Але я ніс сюди, на екран, таку газету, яка називається «Вечерний Донецк». Це була найбільш популярна газета до окупації в місті Донецьку саме серед аудиторії, яка тут не присутня. А я маю на увазі тих людей, які підтримують те, що відбувається. І вона завжди мала якраз популярність серед пенсіонерів, серед патерналістськи налаштованих людей, серед тих, хто бажав повернення до радянської моделі управління суспільством і територіальними громадами. Це називається: «Украина – независимое демократическое государство. Люди сделали выбор». Це було написано 1991 року. Цей номер було опубліковано саме в такому вигляді.
Після того ще є декілька газет, які… Наприклад, 1995-й рік – це вже за чотири роки після цієї газети, яка була до того. Це називається газета «Акцент». Вона не виходила вже з 2000-го року. Наприклад, був мітинг, і газета про це пише: «Не выйдя массово на площадь Ленина, рабочий Донецк сказал нет возрождению СССР». І тут, через дев’ятнадцять років після цього, 1 березня на площу Леніна в центрі Донецька виходять 6 тисяч людей, які називають себе «Донецкая народная республика». Тобто можна уявити, що якраз з 1996 року до 2014 року відбувався процес, який називався: формування власної регіональної, так званої, ідентичності, через те, що ця ідентичність мала бути якраз, мала являти собою щось відокремлене від центрального українського уряду. Тому що, я так бачу, що якісь землі, наприклад, в Польщі або в Німеччині, використовують регіональну ідентичність для 4:09…(маркету певного?) надрукувати 4:12…(брелок?) або зробити футболку з написом, що я там з Х, або я там з Y, або я такий, або такий. Щоб це продавали.
В Донецьку цю ідентичність використовували для тиску на центральний уряд з боку Партії регіонів – це була основна партія, яка, до речі, була заснована приблизно в ті роки, як і ця газета – і через цю політичну партію Віктор Янукович вже став президентом потім, в наступні роки.
Щодо того, як змінювалась риторика, на цьому фото ми бачимо 95-й рік – це також місцева газета. І тут – інтерв’ю з Володимиром Жириновським, який був в Донецьку і розповідав тоді, що «шахты в Донецкой области не рентабельные, мы не сможем, это никак невозможно, содержать регион, дешевле содержать многомиллионную армию». Так говорив Жириновський.
Тобто, зараз, коли ми маємо вже 20 років після цього інтерв’ю Жириновського, вони, навпаки, змінюють риторику, але мені щось здається, що саме ця риторика була більш правдивою, тому що це відображало реальний стан речей.
І завдяки тому, що ми можемо зараз заглиблюватися у ці так звані глибокі колодязі – у бібліотеки, архіви, і дивитися – що відбувалось на період перебудови, що відбувалось на період початку 90-х років незалежності, мафіозних розборок кримінальних кланів, формування інформаційної парасольки часів Віктора Януковича, ми можемо зараз робити методом порівняння верифікацію тих пропагандистських шаблонів, які зараз нам нав’язуються з боку піар-агентств, які розташовані в Ростові-на-Дону, там знаходиться найбільш приближене до Донецької області піар-агентство, яке контролювалося з боку Кремля, і там знаходились центри координації цих ботів. В Донецьку, до речі, і зараз вони не відкривають центри ботів і не відпрацьовують технології, вони всі знаходяться в Росії, тому що в Донецьку це зробити сьогодні технологічно у більшості випадків просто неможливо, через те, що там може не бути світла або води, і т. д.
І в тому, що я сказав зараз, як це все вимальовувалось протягом цих років, – ці етапи, якщо перебудова була – коли з’являлись різні.., до речі – як і зараз в Донецьку з’являються різні газети, які називаються: «Мирный Донбасс», і т. д.; ми їх всі моніторимо, стежимо за їх розповсюдженням. Вони не приходять в бібліотеки, не приходять в архіви, ми їх скануємо і собі зберігаємо, заносимо в архів, щоб сепаратисти потім не знищили їх.
Ну, деякі колеги, власне – не колеги, а люди, які називають себе патріотами України, нас критикують. Вони кажуть – нащо ви це робите? Це не суттєво, бо таким чином ви розповсюджуєте цю інформацію.
На наш погляд, це якраз і є основа для того, щоб зрозуміти – що відбувається. Необхідно брати нижчий масив інформації, тобто, як вони працюють з місцевим населенням, і аналізувати, що відбувається за рахунок цих медійних засобів. Зараз я покажу, як воно виглядає на практиці.
Ці газети – їх на сьогодні в Донецьку всього чотири. До цього було п’ятнадцять газет, які виходили російською мовою виключно, і п’ять регіональних телеканалів – у Донецьку. На сьогоднішній день з цих п’ятнадцяти не існує жодної газети. Перше, що зробили озброєні сепаратисти, – захопили інформаційне поле Донецької області. І вже в березні-квітні почалися перші репресії проти журналістів, які не погодились співпрацювати з озброєними сепаратистами. Було запропоновано нам, власне, що ми маємо підписати угоду про визнання організації ДНР як держави, і після підписання цієї угоди нам давали можливість працювати на території обласного центру – Донецька, та тих районів, які контролюються зараз ДНР.
Всі журналісти, які були, я маю на увазі – журналістські організації, відмовились від підписання цих угод, і таким чином виїхали ці редакційні офіси звідти. Зараз, на базі цих офісів, наприклад, п’яти телеканалів (все захоплено!) працюють п’ять сепаратистських телеканалів, які беруть контент в основному з Російської Федерації, з тих телеканалів – «Росія 24» і т.д. А українські телебачення і радіо там недоступне, – лише через супутник.
Щодо того, як виглядає зараз інформаційна політика на звільнених так званих територіях – це Слов’янськ, Краматорськ, Маріуполь, то я мушу розчарувати Вас – нічого гарного там немає, джинса́ як була, так і є, рекламні матеріали політиків і кандидатів як розміщували, так і розміщують. І вони на сьогоднішній день абсолютно не відображають потреби аудиторії, не відображають того, що це була дійсно журналістика – в тому вигляді, в якому люди стояли на Майдані, і які казали, що, все ж таки, ідеали – європейські цінності, і т. д.
Насправді, нажаль, і більше того, нажаль, на територіях Східної України ми спостерігаємо відкат від всього того, що було на місцевих майданах. Ці майдани зараз не мають абсолютно ніякого розповсюдження та вплив на територіальну громаду. Органи місцевого самоврядування ліквідовані як такі рішенням Президента. Там тепер в нас на це є військово-цивільні адміністрації, не підконтрольні ніякому громадянському суспільству. І голоси громадянського суспільства у Східній Україні сьогодні не враховуються взагалі. І, особливо, в Луганській області.
Наприклад… Це вже відкрили! Але у мене вже часу нема це – презентувати подібні матеріали, які ми називаємо 92-й – 93-й роки і т. д. Це все, що побачили в місцевих архівах. Наприклад, 1992-го року – це стаття про те, як в 92-му році викрадали лавки на вулицях Донецька, тому що не було чим там, я не знаю, навіщо вони це робили – хтось вивозив як дрова, або ще щось. Зараз, до речі, так само в центрі Донецька лавки знімають, і та ж сама ситуація. Тобто, ми спостерігаємо: з приходом так званої ДНР, яка оголошувала себе борцем за права трудящих, за права людей, за соціальну справедливість, щоб люди повірили там – шахтарі звичайні, які страждали від дій українського уряду, соціальної несправедливості і т. д., то люди просто повірили, що прийде нова влада, і буде все нормально.
Але, насправді, не все нормально. І так само так звана «нова влада» – це, насправді, стара влада Донецької міської ради та донецької обласної організації Партії регіонів, яка просто себе назвала новою. Тобто, ніякого «народовластия», про яке мріяли наші земляки в Донецькій області, так і не відбулося.
Тому питань багато, і, насправді, не все так просто, щоби сказати, що це лише інформаційна складова і інформаційна війна.
Насправді, це все значно глибше, ніж просто інформаційна війна. Це все – і бідність людей, і пострадянська травма, і недовіра один до одного, і все те, що, власне, люди, які мешкають в Донецькій області. Вони ж, насправді, не голосували за президента Порошенка, і не мали права доступу до цих дільниць, бо знаходились на окупованій території. На сьогодні ці люди не можуть виїхати з окупованої території, наприклад, виїхати з Ворошиловського району міста Донецька (це центр міста), до найближчого пункту пропуску, де отримати цю, власне, перепустку, запроваджену адміністрацією президента, то це може бути 30–35 кілометрів. І громадський транспорт не ходить на український блокпост. І щоб туди можна було виїхати, це, власне, треба брати таксі або ще щось, і їхати. Таки це буде коштувати 400–500 гривень. І це не реально.
Потім ви 10 днів будете, в найкращому випадку, чекати цю перепустку, але в реальності це буде 2 місяці. І те не факт, що вам її дадуть, тому що скажуть – не достатньо підстав для того, щоб ви мали право виїхати на свою ж територію, власне України, де знаходяться ваші родичі, наприклад. Такі випадки також є.
Тому питань дуже багато, і журналісти – не пропагандисти. Ми маємо висвітлювати ці всі питання, давати суспільству конкретні інформаційні репортажі про те, що відбувається. І лише за рахунок правди, і за рахунок правдивого відношення до себе самих ми цю ситуацію змінимо.
А якщо будемо прикриватися шаблонами, прикривати частину реальності, то, нажаль, нічого з цього не буде гарного. Бо цей конфлікт буде і далі, недовіра буде рости, ну, а Донецьк, я думаю, ми втратимо кінцево, тому що люди… Ну, вони зараз нас не дивляться – українське телебачення, я маю на увазі, тому що вони розуміють, що це не відображає 100% реальності.
Ми намагаємося створювати медіа-довіри для всіх категорій українських громадян. Це – велика робота, в цьому є і заслуга цього проекту, в рамках якого я тут присутній. Тому що ці люди у рамках Української миротворчої школи нам дають можливість реалізовувати нашу ідею зі створення медіа довіри.
Олексій Мацука, Громадське телебачення Донеччини.