Сто років тому я писала маленькі історії з життя. Кажуть, потім з них видали книжечку якусь. Правда, я її так і не бачила – то була робота якоїсь діаспори. Інтернету не було, авторські екземпляри загубились при пересилці.
Зараз найшла в архіві трішки. Думаю, в цей день доречно. Нічого не виправляю. Так писалось.
___________________
Новий день протискується крізь вузьку шибку, навшпиньки крадеться хатою, не наважуючись наблизитись до ліжка. Крізь прикриті повіки сторожкослідкую як сутінки поволі ховаються в кутки, заповзають в чорну пельку старої печі, поступаючись сонячному світлу. Нарешті день добирається і до подушки, зганяючи мене з постілі. Виходжу на подвір’я. Вдихаю чисте, настояне на любистку, матіолі та м’яті повітря, закидаю руки за голову і з насолодою потягуюсь…
Добридень, дитинко! – привітно лунає за ворітьми. І вже володарка привітання швиденько прямує через хвіртку по стежині – до хати. Вдивляюсь в обличчя старенької, хоча впізнати – годі – бо стільки років пролетіло, щедро нагороджуючи зморшками знайомі обличчя. Але тут…
– Доброго здоров’я! – одказую знайомий сільський пароль і, не втримавшись, кидаюсь назустріч жінці – Явдошко! – обхоплюю сухенькі плечі і тиснусь щокою до її обличчя.
– Ба, вгадала! Чи може пам’ятала бабу? Та почекай, навіжене, молоко розхлюпаєш! – Ставить вкритий крапельками роси гладущик на призьбу. – Тепер можна і поздоровкатись! – І, обхопивши мою голову долонями, цілує в щоки. Тричі – як заведено.
Всідаємося на призьбі. Явдошка дістає з кишені шмат пирога, – “Попоїж, бо мабуть, ще не варила нічого” – “Більш того – навіть не вмивалася”. Обидві заливаємось сміхом – як колись, завалюючись одна на одну.
Біжу до криниці. Крижана вода заливається за пазуху, перехоплюючи дух, я вищу, розсипаю долонями райдужні бризки, і схвативши з розлогого горіха рушника, повертаюсь до Явдошки,яка так і світиться від незрозумілої мені, наче вселенської радості…
…. Її чоловік, як і багато інших, в червні сорок першого попрощався з молодою дружиною на околиці села і побіг вслід за підводами. Тепер на покутті, вбраний в рушники та калину, він суворо дивиться, як господарює його кохана. Вже піввіку вечорами Явдоха сідає на лаві і розповідає Ясеві як прожила день, просить поради, сперечається з ним, просто мовчки вдивляється в рідне обличчя. Може саме ця звичка заважала Явдошці, яку пів-села кликали кумою, а друга половина – хрещеною, вийти заміж. Бо і женихів в безмужній повоєнний час їй вистачало. Кажуть, навіть із Грузії приїздив якийсь джигіт. Як і всі інші –поїхав ні з чим.
І діток своїх Бог не дав…Бо прожила в заміжжі лише тиждень. Тому так палко цілувала рожеві щічки чужих малюків, і завжди мала в кишені печиво чи цукерки…
А ще – знала Явдоха безліч казок та історій. Могла оповідати їх годинами, пересипаючи приказками та жартами…
Час, здається крутнувся на одній ніжці, і завмер, відбігши літ зо 30 назад.
– Яка то зірка, Явдошко? – тягну руку, щоб більш точно вказати на сяючу крапку.
– А то ж та сама, на яку по смерті одлетіла душа Олекси Довбуша. А поруч, бач, – то його кохана…
А далі, затамувавши подих, слухаю історію величезного кохання. І вже не Олекса, – Ясь, а поруч – Явдоха. Це він, зібравши кругом себе хлопців пішов від коханої, недоцілувавши ясні очі та недоголубивши ніжні плечі. І, обійнявшись, з Явдошкою, обидві заходимося гіркими невтішними сльозами…