Джерело – Дзеркало Тижня
У завулку вузькому
Тонко мліє туман,
Тінь високого дому
Полонила майдан
В.Свідзинський
К.Клаузевіц писав, що метою будь-якої війни є мир на умовах, сприятливих для переможців. Воюють за утвердження реальності, яка бачиться учасникам боротьби остаточною. Нинішні події — не виняток.
Російсько-українська війна, що розпочалася у 2014 р. з анексії Криму, стала черговим етапом ескалації російського тиску на Україну. Ця система тиску, яка охоплює заходи політичного, економічного, інформаційного та спеціального характеру, вибудовувалась принаймні з середини 1990-тих років і спочатку мала на меті повне підпорядкування України Кремлю. 14 вересня 1995 р. Б.Єльцин підписав Указ “Про затвердження стратегічного курсу РФ з країнами — учасниками СНД”, в якому проголосив відновлення політичної, економічної та культурної єдності цих країн стратегічною метою Росії. Того самого місяця Служба зовнішньої розвідки РФ, очолювана тоді академіком Є.Примаковим, оприлюднила публічну доповідь “Росія—СНД. Чи потребує корегування позиція Заходу?”, в якій проголосила своєрідну російську доктрину Монро, або нове видання “доктрини Брєжнєва” для пострадянського простору: дії Заходу мусять узгоджуватися з Кремлем.
Згодом, усвідомивши ненадійність, “мазепинство” будь-якої версії українського істеблішменту, Москва взяла курс на руйнування української державності. Такому стратегічному вибору сприяло й те, що у своєму сприйнятті України, як, втім, і в інших вимірах, путінська генерація російських еліт деградувала, навіть порівняно з пізньорадянським періодом, відкотившись до імперських уявлень часів першого та другого Ніколаїв.
Після проби сил восени 2003 р., коли криза довкола острова Коса Тузла засвідчила достатню на той час готовність України боронити свої кордони, — а водночас і невтручання США та європейських держав, Росія активізувала заходи з розбудови системи тиску. Швидше за все, саме тоді розпочалася активна підготовка до майбутнього зіткнення: закладалися агентурні мережі, опрацьовувалися підходи до створення проросійських організацій, готувалися заходи із підриву Української держави. Важливим завданням було визначено руйнування української державної служби, Збройних сил, органів безпеки.
Провал спроби “рейдерського захоплення України”, зірваною Помаранчевою революцією 2004 р., інтенсифікував такі зусилля. Тодішній Майдан завдав тяжкої психологічної травми особисто В.Путіну.
Підготовка до реваншу не припинялася. У 2006 р. ФСБ РФ розпочала створення підрозділів для війни в соціальних мережах, які щойно виникли. Активізувалась агентурна робота на теренах України. Почали діяти проросійські структури різноманітного політичного забарвлення: від православних — до лівих. До 2008 р. російська система тиску, в її загальних рисах, була сформована.
Війна 08.08.08 проти Грузії засвідчила можливість фактично безкарного використання російської воєнної сили на теренах СНД. Саме тоді розпочалися широкомасштабні заходи з прямої підготовки збройної агресії проти України. Проводилася рекогносцировка театру бойових дій у Криму і на Сході України.
Велося і пропагандистське забезпечення майбутньої кампанії. Ринок, за наказом згори, наводнили численні фантастичні книжки про майбутню російсько-українську війну, у ЗМІ почали публікуватися аналітичні статті на цю тему. Активно пропагувалися ідеї “русского мира”, сформовані ще в 1970-тих московською ліберальною інтелігенцією й підхоплені у 2010-тих амбіційним патріархом РПЦ Кірілом. Можна вважати, що саме у 2008—2009 рр. була пройдена точка неповернення, і збройний конфлікт став питанням часу.
У 2009 р. за результатами другої “газової війни” Росія сформувала могутній інструмент тиску на Україну і створила можливості для фінансового знекровлення її економіки. Вживалися й інші заходи економічного характеру. Російський капітал повністю чи частково забезпечив собі контроль над такими стратегічними галузями економіки України як мобільний зв’язок, банківський сектор тощо.
Перемога В.Януковича на президентських виборах, як з’ясувалося згодом, не змінила стратегічну ситуацію в її загальних рисах. Оголошена у березні 2010 р. позаблокова політика знайшла своє продовження у проголошенні пріоритетності завдань євроінтеграції. Фактично, йшлося про своєрідний варіант “фінляндизації”, коли особливі відносини в безпековій сфері з РФ доповнювалися розвитком економічної взаємодії з Європою.
Підписавши 21 квітня 2010 р. відомі Харківські угоди, В.Янукович погодився на дуже особливі безпекові відносини з Росією, проте, як згодом стало зрозуміло, відмовився від економічної інтеграції з нею. У червні того ж року положення про позаблокову політику було внесене у спеціально прийнятий Закон України “Про основні засади внутрішньої і зовнішньої політики”. Адміністрація В.Януковича розпочала реалізацію свого задуму.
Спочатку ставка зіграла. Напруженість у двосторонніх відносинах упала. Виникла стратегічна пауза, яку Українська держава не змогла використати для зміцнення своїх оборонних та безпекових спроможностей.
Москва ж прагнула до радикально іншого. Активно розвивався проект Євразійського Союзу, на той час у формі Митного союзу, який мав встановити економічний контроль над усією Україною. Але В.Янукович і його адміністрація тоді ще вважали, що їм під силу торувати шлях “фінляндизації”.
Такі дії В.Януковича зайвий раз переконали Кремль у підступності українців, а, як уже не одне століття відомо, “повітря в Києві тхне зрадою”. Росіяни продовжили реалізацію проекту поділу України на три частини: 8 областей “Новоросії” з Кримом мали відійти прямо до РФ, “Малоросія” з Києвом — перетворитися на буфер, теж із дальшою перспективою поглинання “русским миром”, а колишня австрійська “Галіція” могла реалізувати свої європейські марення. Готувалася стратегічна чекістсько-військова операція.
Росія заповзято використовувала “особливі безпекові відносини” з Україною для руйнування її сектора безпеки та оборони і створення умов для демонстрації відновлення імперської потуги РФ. Антиукраїнська пропаганда в російських медіа відновилася десь у 2011 р. і тривала до кінця перебування В.Януковича на Банковій. У Донецькій та Луганській областях формування окремішньої ідентичності перетворилося на державну політику України. Активно готувався плацдарм в Одесі. Окремі представники “руху реконструкторів” удосконалювали свої знання місцевості й дедалі більше прагнули замінити радянські, німецькі, білогвардійські однострої XXст. на камуфляж і зброю ст. XXI. У Києві ж традиційно сподівалися на краще.
Події “Болотної площі” 2012 р. у Москві посилили внутрішньополітичну мотивацію Кремля. “Маленька, переможна війна”, реалізована цього разу, відповідно до особливостей моменту, в найкращих традиціях Лубянки і “Акваріуму”, як відомо, — традиційний засіб легітимації авторитарних режимів.
Ймовірно, чекістсько-військова операція планувалася на зиму 2015 р., коли фальсифікації на чергових президентських виборах в Україні мали спровокувати масові протести. Аналіз дій режиму В.Януковича, що, під акомпанемент гасел про євроінтеграцію та реформи, вибудував корупційну вертикаль і сконцентрувався на власному збагаченні, не дозволяв передбачати іншого перебігу подій. Тим більше саме на 2014—2017 рр. припадало вікно можливостей, обмежене Зимовою Олімпіадою в Сочі та Чемпіонатом світу з футболу 2018 р.
Влітку 2013 р. росіяни з подивом зрозуміли, що в листопаді у Вільнюсі справді може бути підписана торгова угода між ЄС і Україною, яка унеможливить участь у Києва у євразійських інтеграційних проектах. А отже, настає поворотний момент, що його слід використати для останньої спроби отримати контроль над усією Україною. Російські спецслужби вкотре довели своє “глибоке розуміння” ситуації в Україні.
У серпні 2013 р. росіяни протестували можливість закриття кордону для товарних потоків, активізувалася пропагандистська істерія в медіа, на авансцену української політики знову вийшов “Український вибір”. А восени, ймовірно, В.Путін під час численних особистих зустрічей наочно і дохідливо продемонстрував В.Януковичу можливий сценарій розвитку подій у разі підписання Угоди про асоціацію з ЄС.
Рішення тодішнього президента України спровокувало протести в Києві, які, швидше за все, розглядалися Кремлем тоді не як загроза, а як можливість максимально послабити “межигірський режим” та примусити його очільника піти на необхідні Кремлю поступки. 17 грудня 2013 р., на тлі Євромайдану, В.Янукович у Москві погодився повернутися до реалізації другого, економічного етапу Харківських угод, що був задекларований президентом РФ Д.Медведєвим ще у квітні 2010 р. Саме тоді проект “фінляндизації” України зазнав повного краху. І всі спроби його ексгумувати — приречені.
Серед причин цього — не тільки агресивна постава Москви, слабкість України, а й неспроможність сучасного ЄС грати в геополітичні ігри, реалізовувати силову політику. Попри всі спроби трансформацій, Євросоюз залишається переважно економічним проектом, і це черговий раз довів Ризький саміт Східного партнерства. А те, що в Україні його сприймають інакше, — проблема не Брюсселя, а Києва.
Жорстка і безкомпромісна позиція Кремля, підтримана силовим потенціалом РФ, стала основною причиною краху євроінтеграційних прагнень України у тому вигляді, в якому вони були сформульовані на початку 2000-х років.
Визнання цього факту — передумова для вироблення нової, більш прагматичної і адекватної зовнішньої політики України. Але, як це завжди буває з красивою ідеєю, за яку сплачено високу ціну, у тому числі криваву, усвідомлення її вичерпаності — річ непроста, отож потребує не тільки інтелектуальної мужності, а й часу.
Численні офіційні й таємні місії російських політиків і офіцерів російських спецслужб свідчили про прогресуюче послаблення режиму В.Януковича внаслідок протестів, що посилювались і поступово перетворювалися на повстання. Спочатку, як зазначалося, росіяни сприяли ескалації внутрішньоукраїнського конфлікту для послаблення В.Януковича, а десь із кінця січня 2014 р. — з метою повної дестабілізації України та повалення держави. На цій основі мала бути реалізована стратегічна чекістсько-військова операція з розчленування України.
Ще до остаточного падіння В.Януковича росіяни перейшли до реалізації Кримського етапу стратегічної чекістсько-військової операції, який блискуче завершили 17 березня 2014 р. Водночас, уже на цій стадії допустилися стратегічної помилки: Крим був не тільки відокремлений від України, а й офіційно анексований Росією.
Прийняття В.Путіним цього рішення підкинуло рейтинги його підтримки росіянами, що стрімко падали доти, до небачених 86 %. Російський режим брутально зруйнував консенсус, який існував серед держав-членів ОБСЄ і який побоялися зруйнувати навіть американці на початку 2000-х, коли створювали Косовський прецедент: території не можуть передаватися іншим, уже існуючим державам у насильницький спосіб.
Виступ В.Путіна 18 березня 2014 р., який поставив на порядок денний створення “Новоросії”, означав, що Росія перейшла до відкритої імперської експансії.
У Великому палаці в Кремлі знов з’явився імператор, точніше — особа, яка усвідомила себе ним. Новина викликала захват росіян, жах і обурення їхніх сусідів та “глибоке занепокоєння” у старій Європі і США.
І першим діянням нового імператора всеросійського, як це було і в XVII ст., мало стати упокорення України. Але корумпована, пострадянська держава, безпекові та оборонні спроможності якої цілеспрямовано руйнувалися впродовж десятиліття, виявилася занадто міцною. А українське суспільство — на диво зрілим і активним. Російська аналітика, зокрема й розвідувальна, засвідчила свою низьку компетентність в українському питанні. Зіграло свою роль і те, що реалізація російської стратегії розпочалася на рік раніше, ніж очікувалося. Чекістам і військовим розвідникам забракнуло часу на підготовку позицій.
8 квітня 2014 р. спецпідрозділи МВС України звільнили Харківську обласну державну адміністрацію, а 2 травня 2014 р. Одеська трагедія, яка забрала життя 49 осіб, остаточно зруйнувала російський задум. “Новоросія” померла, не народившись. І наслідки цього для особи, котра намагається натягнути на себе корону Російської імперії, ще не настали.
Проте чекістсько-військова операція доволі успішно розвивалася на теренах Донецької та Луганської областей. І хоча, щоб спровокувати бойові дії, росіяни були змушені закинути у м. Слов’янськ загін на чолі з І.Стрєлковим-Гіркіним, завдання розпочати війну було успішно виконане.
Неочікувано для переважної більшості як російських, так і закордонних експертів, Українська армія, Національна гвардія, СБУ змогли відмобілізуватися й відповісти на виклик ворога. 14 квітня 2014 р. в.о. президента О.Турчинов підписав указ про початок антитерористичної операції на Сході України. Почалася АТО, яка забезпечила правове оформлення російсько-української війни. 25 травня 2014 р. відбулися дострокові президентські вибори, за результатами яких П.Порошенко став повністю легітимним главою держави. Війна перейшла у нову фазу.
З погляду Києва, україно-російська війна має на меті примусити Росію визнати незалежність, територіальну цілісність України та її повноцінний, а не обмежений суверенітет. Ідеться саме про Росію, її суспільство, а не про В.Путіна, який у цьому питанні виступає як опортуніст і йде в руслі бажань російського народу. Ще раз наголосимо: це війна з Росією, а не з путінським режимом. І саме такий факт визначає її жорстокість.
Своєю чергою, з російського боку, як уже зазначалося, мета війни полягає у знищенні Української державності в її сучасних кордонах, існування і розвиток якої унеможливлює справжнє, а не бутафорське повернення Росії до імперської моделі.
Для Росії підкорення України є кроком до перебудови світового порядку у власних інтересах, необхідною передумовою для дальшого наступу на Європу, прикладом для залякування непокірних, а не останньою самоцінною метою.
Велике перебільшення і навіть вульгарність — говорити, що Україна є передовим бастіоном “Західної Цивілізації”. Київ воює насамперед і переважно за своє майбутнє, але, вигравши цю кампанію й отримавши в розпорядження ресурси України, РФ стане набагато самовпевненішою та агресивнішою. Всі побачать насправді іншу Росію.
Заходу доведеться зупиняти її не на Сіверському Донці й не на Дніпрі, а на Бузі і Віслі, коли не на Одері. І платитимуть, у тому числі своїми життями, вже не тільки українці. Отже, набагато раціональніше — допомогти Україні. І це годилося б усвідомити всім і в Європі, і в Північній Америці.
Російсько-українська війна має у своїй основі сутнісний конфлікт цінностей, а не інтересів, що кардинально знижує ймовірність його розв’язання дипломатичними засобами. Важко розмовляти з партнером, котрий не визнає твого існування. Швидше за все, результативні переговори, які завжди узгоджують інтереси, а не цінності, можливі лише після воєнної поразки однієї із сторін.
Це не заперечення необхідності і виправданості Мінського процесу, йдеться, швидше, про усвідомлення обмеженості його можливих результатів. Навіть теоретично комплексне врегулювання на цій основі малоймовірне. Просто ще занадто рано, час для справжнього миру не настав.
Як і будь-яка війна за незалежність, російсько-українська війна 2014-го та наступних років є також війною за визначення кордонів. Саме зараз визначається, де проходить кордон України і наскільки він збігається з адміністративними кордонами УРСР. Загалом, є дві основні проблемні території: Крим і так званий Донбас. Кремль також наполегливо працює над дестабілізацією у Харківській, Закарпатській областях, на заході Одеської. Але поки-що (і, швидше за все, — й потім) — марно.
Уже зрозуміло, що втрата Криму — це всерйоз і надовго. Для України і невід’ємної складової українського народу — громадян України всіх національностей, кримських татар, повернення території Кримського півострова — стратегічне завдання. Але сьогодні видається очевидним, що повернення півострова можливе лише у разі критичного послаблення Росії. Втім, це не привід забувати про кримське питання. Тримати його на дипломатичному й медійному порядку денному — завдання української дипломатії, інших державних органів, які реалізують політику України.
Ситуація з окремими районами Донецької та Луганської областей (ОРДЛО) значно складніша. Ця зона стала територією ще одного великого експерименту. Відбувається трансформація старого індустріального регіону, причому без залучення великих інвестицій. Відпрацьовується модель повстань соціальних низів проти сучасності. Росіяни визначають протиотруту. Створено ефективний інструмент впливу на політику Києва.
Тим часом, у повній відповідності до традиційної російської стратегічної культури, Кремлем сформовано маріонеткові політичні утворення “ДНР” і “ЛНР”, на які покладається основна брудна робота. В ОРДЛО під чуйним російським керівництвом прискорено формуються три армійські корпуси, які використовуватимуться для реалізації військових заходів, що матимуть допоміжний характер для досягнення політичних і навіть медійних результатів.
На доволі обмеженій території сконцентровано величезну кількість техніки: до 700 танків, понад 500 РСЗВ, кілька сотень артилерійських систем калібру понад 100 мм, десятки сучасних комплексів ППО. Цим усім керують російські офіцери, які, до того ж, обіймають практично всі посади — від командира батальйону і вище. Під рушницею — понад 30 тис. осіб, не враховуючи російських регулярних підрозділів, сумнівів у наявності яких після участі бурятів у боях під Дебальцевим та захоплення російських спецназівців у Щасті в незаангажованих людей не залишилося. І хоча потужність, злагодженість та професіоналізм цих військ переоцінювати не варто, армія, особливо така, має воювати. А отже, на нас чекає принаймні ще один наступ.
Тривають чистки цих територій від непідконтрольних росіянам елементів. Показовим є вбивство 23 травня 2015 р. О.Мозгового, що прагнув “третього шляху”. Але в “окремих районах” можуть бути лише одні шлях і бачення — російські, розроблені на Старій площі.
Спецслужби РФ здатні в цьому переконати як місцеве населення, що не дуже важко, так і істеблішмент ОРДЛО, для чого вдаються й до радикальних засобів. Уже можна говорити про запуск росіянами програми селекції майбутніх керівників ОРДЛО, на чиїх руках немає крові і які зможуть пристойно поводитися в європейських салонах. Результати будуть згодом, але зрозуміло, що сьогоднішні королі Донбасу — “каліфи на годину”.
До речі, територія ОРДЛО стала полігоном не тільки для випробування нової зброї, знищення застарілих боєприпасів “шляхом відстрілу”, а й для утилізації “асоціальних елементів” із російських міст, простіше кажучи — знищення всілякої наволочі: російських націоналістів, фашистів, дрібних кримінальників. Російська влада через військкомати сприяє вербуванню найманців-добровольців і спрямовує їх в ОРДЛО. Туди вони в’їжджають без проблем, а назад… Недарма російський кордон на ділянці, що прилягає до ОРДЛО, прозорий на виїзд, але жорстко закритий на в’їзд. В.Путін чистить Росію, творчо розвинувши ідеї Й.Сталіна, втілені ним у другій половині 1930-х років, під час підготовки визвольного походу на Європу. Ще один привід замислитися нашим друзям із ЄС.
Також в окремих районах відбувається з’ясування стосунків між російськими військовими та чекістами. Відповідальність за операцію вже кілька разів передавалася від відомства до відомства. Хоча дуже істотний вплив чинять політичні інтригани зі Старої площі. Але все це не новина, у різних формах така конкуренція триває вже майже століття. Незмінні навіть будівлі в центральних районах Москви, звідки надходять накази.
Провал “новоросійського бліцкригу” у квітні-травні 2014 р. примусив росіян змінити підходи й сконцентруватися на виснажені сил та ресурсів України. Акцент сьогодні робиться на руйнування економіки, соціальної сфери та на політичну дестабілізацію, зокрема через залякування українського суспільства терористичними актами, насамперед у мм. Харкові та Одесі. Активно діють диверсійно-розвідувальні групи, лунають вибухи. В Інтернеті поширюються панічні чутки: “зрада” і “нас злили” — традиційні інструменти підривної роботи. 18 центр ФСБ РФ працює… Робляться наполегливі спроби роздмухати шпигуноманію. Звісно, російська агентура є й діє в Україні. І з нею слід системно боротися.
Але значно небезпечніші корупціонери, непрофесіонали, різноманітні, у тому числі міжнародні, авантюристи і просто дурні, часом — клінічні, яких занадто багато серед державних, військових та іншого роду діячів, котрі повсякдень теревенять про реформи в ТБ-шоу й на Фейсбуці.
Час такий. Понад 20 років професійні чесноти й порядність не тільки не були потрібні для просування службовою драбиною вгору, а, швидше, заважали кар’єрі. Особиста відданість і вміння вирішувати питання — ось найважливіші риси слуг держави. Важливо також розуміти, що вміння гучно кричати і вправно виступати в медіа, безумовно ключові для громадських активістів, — теж не найбільш корисні риси для державних службовців.
Обмеженість ресурсів (поки товстий схудне, тонкий здохне), суперечлива і вкрай складна внутрішньополітична ситуація, поглиблення економічної та соціальної криз, неефективне управління, старе озброєння, психічна істерія в суспільстві в цілому і в Збройних силах, зокрема, свідчать про певну обґрунтованість російської стратегії виснаження.
У разі успіху росіяни, ймовірно, сподіваються оформити свою перемогу через зміни Конституції України: федералізація у формі децентралізації, інтеграція ОРДЛО на російських умовах, критичне послаблення центральної влади, офіційний статус російської мови. У владі мають бути представлені проросійські сили.
Все це вкрай важливо й небезпечно, але не гарантуватиме тимчасовому переможцеві нічого, бо війна тільки розпочалася, і занадто багато українців відчули її смак, щоб зупинити процес “тьорками” та “рєшаловом”, навіть на найвищому рівні. Втім, В.Путін та його радники ніколи не розуміли Україну, і навіть не прагнули цього…
Для стабілізації ситуації та перелому негативних тенденцій Україні потрібне залучення зовнішніх ресурсів. Враховуючи особливості конфлікту і ключову роль у ньому військової сили, Україна має залучити ті держави, котрі володіють достатнім військовим і розвідувальним потенціалом. Переважна більшість держав ЄС і НАТО не здатні на проведення самостійних військових операцій. Основна відповідальність у цій сфері — на США, а також на їхньому відданому союзникові Великій Британії.
Україна мусить нарешті визначитись із зовнішньою та безпековою політикою не на рівні політичних декларацій, а на практиці. Шведська модель відносин із НАТО — повна сумісність сил і засобів без формального членства — найбільше, на що може розраховувати Україна на цьому етапі. Хоча й до неї — як до Місяця пішки.
Ключове завдання — вибудувати довіру з союзниками. Нам не довіряють, і, на жаль, цілком слушно. Для багатьох українських офіцерів, генералів та чиновників американці й досі — вороги, а те, що відбувається на Сході, — прикре непорозуміння…
Потрібні не заяви, а цілком конкретні кроки. Наприклад, іноземні військові радники мають отримати доступ до приміщень безпекових відомств, слід спростити механізм передачі таємної інформації представникам держав-членів НАТО. Слід активніше використовувати досвід і знання офіцерів із західною освітою. Бойовий досвід в АТО повинен стати ключовою умовою для дальшої кар’єри.
Наші партнери-союзники мають зрозуміти українську стратегію, і йдеться не лише про офіційні документи. Хоча вони й дуже важливі. Слід дуже чітко визначити пріоритети. Їх не може бути 60, і навіть 18. Насамперед — війна, боротьба з підривною діяльністю, ефективна держава (корупція, державна служба, скорочення функцій держави…) Без цього 20 українських фільмів через 5 років не буде, бо не буде Української держави.
Необхідно відмовитися від традиційно радянських підходів нехтуванням якістю на користь кількості. І це насамперед справедливо для Збройних сил, а також розвідувальних органів і СБУ.
Слід забезпечити широке залучення стратегічних прямих інвестицій в українську економіку на умовах прямого контролю з боку інвестора за ефективністю та цільовим використанням коштів. Показовим актом може стати залучення до приватизації цілісної газотранспортної системи інвесторів зі США і Британії, можливо — Китаю.
Доцільно трансформувати риторику з європейських цінностей і вступу до ЄС — на захист свободи, спільних національних цінностей. Мовне питання, слава Богу, втратило поки-що свою колишню гостроту, але розвиток української мови і культури — провідне завдання держави. І нехтування цим — шлях у нікуди.
І головне — перестати брехати. Насамперед собі. Це стосується всіх, з активістами й експертами включно. Популізм — ключова складова, можна сказати — основа, української політичної риторики. Але часи змінилися, і це вже доречно було б усвідомити. Простих рішень, що приведуть до швидких позитивних змін, не існує. Україна перебуває у надскладній ситуації, і відійти від прірви без втрат не вдасться.
Слід говорити правду, хоч би якою гіркою вона була. Україна — не Ізраїль і ніколи ним не буде, а вимоги тотальної мобілізації/мілітаризації слід адресувати насамперед самому собі. Водночас — країна воює, і багато прекрасних для мирних часів перформансів у державних інституціях видаються відвертим блюзнірством, коли не гірше.
Суспільство слід заспокоїти. Істерика — це природний стан пересічної людини в такій ситуації, але завдання еліт, якщо вони претендують на втримання такого статусу, — знайти заспокійливе, хоч би яким гірким воно здавалося.
Декомунізація, чи, швидше, дерадянізація, має проводитися розумно й наполегливо. Кавалерійські атаки в цій сфері можуть завдати дуже багато шкоди, тим часом нехтування цим питанням — шлях до поразки. Виваженість, поступовість і невідворотність — головні вимоги.
Слід брати до уваги й той факт, що в Україну повернулося його величність політичне насильство. Після 50 відносно вегетаріанських років убивство знову посіло почесне місце в політичному арсеналі. Загальний тренд на лібералізацію, що домінував в українській політиці після смерті Й.Сталіна у 1953 р., призупинився. І є певні ознаки того, що розвиток може змінити свій вектор.
Час відроджує багато практик, особливо у секторі безпеки та оборони, які умовно можна назвати радянськими. Це природний процес для країни, котра воює, ефективні інструменти мають використовуватися. Головне — аби при цьому не повернути й злочинні, або просто дурні, наслідки таких підходів. Ідеться, зокрема, про анкетний підхід: “чиста біографія” стала фетишем для багатьох дуже прогресивних діячів. Це все було б дуже смішно, якби не було так сумно.
Всім небайдужим уже зрозуміло, що українська олігархія, навіть зміцнена гарвардськими хлопчиками, дуже далека від італійської класики та американської сучасності й дуже близька до побратимів із Азії, Африки та Латинської Америки (щодо останньої — зразків, які існували у XX ст.) І це не лікується терапевтичними засобами. Держава мусить знайти сили для перетворення олігархів у великих бізнесменів. Власність зобов’язує, чи не так, панове мільярдери?
Корупція, що є природним середовищем існування олігархів, не може бути приборкана лише громадянською активністю та різноманітними театралізованими перформансами. Набагато більше важить зміна типу мислення: красти мають із прибутків, а не з витрат. Слід рішуче скорочувати функції держави. Потрібна ефективна державна служба. Бідний чиновник — або ну дуже посередність, або корупціонер. А Україні потрібні порядні професіонали. Занадто складні завдання стоять перед країною, аби довіряти їх вирішення слабким і злодійкуватим діячам.
Все це дуже просто, але, як відомо, найпростіше — найскладніше виконати. Зазначені напрями є складовими одного комплексного завдання. Україні необхідно демонтувати кримінальну систему перерозподілу суспільних доходів на користь вузької групи осіб, інакше кажучи — відмовитися від олігархічно-кланової системи організації суспільного життя на користь системи насправді республіканської, системи спільної справи.
Якщо з цим не впорається нинішня генерація української еліти, то в боях на Сході підростають нові люди. І завдання все ж таки буде виконане, остаточна реальність у той чи інший спосіб буде сформована. Питання лише в суспільній ціні, яка, поза сумнівом, буде дуже високою, а швидше за все — захмарною.