Відомий гуморист Едвард Козак у фейлетоні “Чисто по англейський” описує двох українських емігрантів з повоєнного часу в США, які зустрічаються в автобусі. Щоби, мовляв, другі не пізнали, що вони “інакші”, тобто українці, вони розмовляють між собою по-англійськи, але так погано, що їх мова викликає регіт серед інших пасажирів.
Минулої суботи я був присутній на заключній програмі української суботної школи в Ню Йорку. Були там учителі з України, батьки новоприбулі з України зі своїми дітьми і також нащадки повищих англіків з Коломиї, роджені вже тут в США, зі своїми дітьми. Маркантним було, що новоприбулі розмовляли між собою по-українськи і так само розмовляли з ними їхні діти. До речі, я маю погану звичку говорити дуже голосно і одна три- чи чотири- літня Софійка в українській мові звернула мені увагу, щоби не говорити так голосно бо її ляля спить.
Я був приємно вражений вказівкою Софійки, а зокрема її мовою. Опісля я підслуховував як Софійка говорила до своїх батьків та до своєї лялі. Батьки відповідали теж по- українськи, а ляла мовчала. Натомість інші діти підходили до своїх батьків, говорили по- англійськи, і батьки відповідали їм теж по-англійськи. Ці батьки розмовляли між собою теж по-англійськи. Я впізнав цих осіб як вже тут роджених дітей повищих англіків. В одному випадку я не витримав та звернув увагу, кажу коли ви висилаєте своїх дітей до української школи раз на тиждень, а самі між собою та з ними говорити по-англійське то ви вимагаєте від цієї школи чуда. У даному випадку батьки перейшли на українську мову. В іншому випадку вони могли погніватись.
Пригадуються мені мої покійні батьки. Я родився в США, але при вступі до першої кляси, сестра монахиня, моя учителька, покликала батьків, щоби їм повідомити, що їх син зовсім не розмовляє по-англійськи. До речі, у нашій хаті не було телевізора. Мій батько спокійно відповів, що він не переймається цим бо впевнений, що син дуже швидко навчиться по-англійськи чи тут в школі, чи в СУМ-і. Його більше турбує чи дитина втримає своє знання української мови. Моя мати до самої своєї смерті, тобто до мого 62 року життя, на кожному кроці звертала мені увагу, коли я тільки закидав по-англійськи чи розмовляв по-англійськи з іншими. Інколи це переходило межі, коли мама пригадувала мені про мову коли я розмовляв з неукраїнськими друзями. Але вона нічого собі з того не робила, тільки сказала:” Я перепрошую”.
Правда, таких мам немає сьогодні, але я переконаний, що сьогоднішні батьки легковажать мовним питанням не з зухвалості, а скоріше з дурості чи лінивства. Вихований своєю мамою я звик і своїм, і чужим звертати увагу на мову. Будучи президентом УККА я звернув увагу тодійшньому премєру Леоніду Кучмі. Будучи президентом СКУ я звернув увагу мерові Донецька Олександру Лук’янченку. Своїм дітям звертаю увагу постійно. Звертаю увагу і моїй дружині. Мої діти або переходять на українську мову, або приймають стан мовчанки. Інколи, мій надто мудрий сімнадцятилітній син відповідає:” Тату, ми живемо в Америці”. Я кажу: ” І дякуй Богові за це, бо Америка дає тобі свободу розмовляти по-українськи”. В додатку, нагадую йому, що у світі є дуже багато українських дівчат. Лишень малий відсоток з них розмовляє по-англійськи. Для мого сина це мабуть найсильніший аргумент.
Незважаючи на аргументацію, безперечно, що батьки мають обовязок перед своїми дітьми передати їм не маєток, а виховання. До виховання української дитини належить знати українську мову. Інакше людина не спосібна пізнавати Україну та її культуру. Один відомий, покійний вже, мистець-маляр представив мені свого сина, який заявив, що хоче бути художником так як і батько. А батько мені прошепотів:” Він не буде добрим художником хоч має талант, тому що він не читає. Без читання його світогляд дуже обмежений”. Подібно, ніхто не може бути добрим українцем, якщо він не спосібний читати по-українськи. А знання мови залежить, передусім, від користування.
В додатку, у цей час– закінчення річного навчання в українських суботніх школах– слід звернути увагу на важливість української школи. Виховання починається вдома, але українська школа може бути дуже допоміжною у цьому ділі. Хто говорить, що суботні школи не дають бажаного результату, прямо не може признатися, що він чи вона самі не бажають докладати зусиль, щоби допомогти у шкільному процесі. Той хто нехтує цією можливістю поширити світогляд власної дитини замало любить дитину. Колись, мабуть, буде жалкувати, але тоді буде запізно, коли дитина загубить свою українську душу в американському морі. Якщо це когось не тривожить– значить він чи вона не розуміють ролі батька чи матері. Ті, діти яких не відвідують української суботньої школи, мають, фактично, три місяці подумати яку кривду вони роблять своїм дітям.
8 червня 2015р. Аскольд Лозинський