Ми маємо знати і пам’ятати,
щоб трагедія не повторювалася знову
9 вересня 1944 року було підписано сумнозвісну угоду між Польським комітетом народного визволення та УРСР «про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР», з якої почався період великого вигнання-депортації українців із їх етнічних земель Холмщини, Надсяння, Підляшшя, Лемківщини і Зх. Бойківщини у 1944-1951 рр.
За твердженням істориків, лише в період 1944-1946 рр. виселили 480 тисяч українців, а в наслідок операції «Вісла» — ще понад 170 тисяч. Кожна друга українська родина західних земель пережила депортацію протягом 1944—1947 років. Остання хвиля депортації відбулася 1951 року, коли внаслідок угоди про обмін ділянками державних територій між СРСР і ПР від 15 лютого 1951 р. десятки тисяч українців втратили свій дім.
Як розповідає Володимир Середа, голова товариства «Закерзоння» (з родини депортованих): «відбувалося все за заздалегідь відпрацьованим сценарієм: каральні загони приходили під ранок, коли люди ще спали. На світанку в день евакуації всі дороги були перекриті, щоб ніхто не зміг втекти. На збори родинам давали годину-дві. Встигали спакувати вузлики з продуктами та одяг прихопити. Усе решту — і нажите добро, і запаси продуктів, заготовлене для посіву насіння, картоплю, реманент і худобу залишили на покинутих обійстях, сподіваючись повернутися невдовзі. Та ледь відходили від села, як над їхніми домівками, церквами вже здіймалося полум’я пожеж. Жінки голосили, розуміючи, що у рідні домівки вже не повернуться. Згодом усіх зганяли до залізничних станцій, а там — у товарняки. Дорога до місць призначення тривала місяці. Але у більшості із сотень сплюндрованих сіл «добровільне переселення» відбувалося за іншим сценарієм — під дулом автомата»
Цю трагедію називають по-різному: репатріація, евакуація, добровільне повернення в Україну, проте насправді це було примусове виселення, спочатку на терени УРСР, а потім – на північний захід Польщі, насильницьке позбавлення права українців жити на землі дідів-прадідів.
Перших депортованих закинули на степові терени Луганщини, Донеччини, а також на Полтавщину, Миколаївщину, Херсонщину, Одещину… Як виявилося без засобів до виживання, і без будь-якої підтримки. Але коли люди спробували повернутися назад – кордон для них був закритий. Ті, хто не зазнав вигнання 1944-1946 рр., був змушений пережити Акцію «Вісла», концтабір «Явожно»….
Сьогодні про це мало хто хоче про це згадувати: не вигідно ворушити минуле, бояться погіршити відносини з Польщею, іде війна – не час говорити… Але коли буде час? В радянський час депортованих заставляли мовчати, зневажали і вважали людьми другого сорту. Жодної підтримки від держави. Жодного співчуття. І жодної солідарності від громади. Невже ми не варті правди сьогодні?
А невизнана і не засуджена трагедія повторилася. Як із кримськими татарами, так і з нащадками депортованих українців. У серпні 2014 року, рівно в час 70-ї річниці початку депортації, лемківські села на Луганщині, зокрема с. Переможне (там навіть відбувалася Лемківська Ватра) накривають градами, кілька родин розстріляно за допомогу українському війську, і знову наші люди, щойно звикнувши до нової батьківщини, стали вигнанцями… І знову майже без допомоги…
Революція Гідності була нашою боротьбою за правду і за наші права, передусім права людини. І гідною справою є говорити правду – без політичних спекуляцій, без агресії, а з бажанням якнайширше висвітлити факти трагедії, щоб НІДЕ і НІКОЛИ вона не могла повторитися знову.
8 вересня 2015 р.
Софія Федина
Голова Світової Федерації
Українських Лемківських Об’єднань
