Мав недавно “примирливу” бесіду з росіянцем, який одразу почав із того, що він зовсім не ватник, а навіть дуже навпаки. Слово за слово, послухав куди його буде нести. “Але ж Крим пійшов добровільно” – я пояснюю йому, що це неправда, на фактах. Приймає, погоджується. Потім уворачує про кожні “сумнівні” події:
– Ти ж розумієш, що істина і факти завжди лежать рівно посередині.
– Ніколи, або майже ніколи, – кажу, – істина чи факти не лежать рівно посередині. Це майже неможливо за статистикою.
Бачу реальний щирий подив. Пояснюю.
– Наприклад, студент напав на сусідку і зарубав сокирою. Тут все просто: або він зарубав, або він не зарубав. Ніякого посередині, те що посередині буде просто маячня. Посередині лежить чиясь позиція, а ніяк не істина.
Потім він завів пісню про те, що не всі росіянці однакові, а деякі так багато роблять для України, що їм впору в ноги кланятись.
– Не для того ми тут боремось за волю, щоб комусь кланятись. Та й особливо нічого ваша опозиція нам не допомогла, внесок мізерний. Користі було б більше, коли б ваша опозиція тиснула зсередини на владу, а в ідеалі – брала владу та відповідальність. А за співчуття, навіть якщо воно щире, “впадати в ноги” якось забагато.
– Тоді кланятись будете Западу! – вигукнув він і ми обидва зрозуміли, що шкурка сповзла, і подальші розмови особливо не мають сенсу.
В принципі, я навів цю зустріч як типовий варіант “діалогу з притомними росіянцями”.