Ганна Михайленко – вчителька, перекладачка, правозахисниця, неоголошений член Української Гельсінкської Групи, громадська діячка. Сталося це пізно ввечері 29 вересня 2015 року в Одесі.
Ганна Василівна Михайленко народилася 30 квітня 1929 року в с. Михновець Турківського повіту Львівського воєводства.
Народилася у багатодітній сім’ї – у батьків було семеро дітей. Батько, Смолій Василь Григорович, в австрійській армії дослужився до чину фельдфебеля, воював на італійському та російському фронтах, був у російському полоні в Середній Азії, помер 1936 року. Мати, Ганна Федорівна, з роду Ламанців, померла 1979 року. Сім’я мала 12 га землі, тяжко її обробляла.
Родина була національно свідома. У селі вирувало політичне і громадсько-культурне життя, діяла “Просвіта”. Лихоліття почалося з приходом більшовиків. В 1940 р. заарештували брата Йосипа. Брат Павло намагався перейти кордон і, щоб не потрапити в руки НКВД, підірвався гранатою. Сестра Катерина за участь у партизанському русі УПА каралася в концтаборах з 1944 до 1956 р. Десять осіб з родини Смоліїв сиділи в російських тюрмах.
В обійсті енкаведисти шукали зброю, якої назбирала Ганна. Вона втекла в інший район і вступила 1947 р. в Нижнєустрицьку середню школу. Школярі опиралися вступові до комсомолу. Ганну заарештували як заводія, під конвоєм відвезли до “Бриґідок” у Дрогобич. Через три дні випустили без документа. Знову була затримана, але втекла.
Живучи впроголодь, Ганна таки закінчила школу 1950 р., але атестата зрілості домоглася тільки восени. Тим часом рідне село Михновець, за договором з Польщею про обмін територіями, переселили в с. Агафіївку Любашівського району на Одещину. Ганна затрималася і в травні 1951 р. вступила до Львівського вчительського інституту іноземних мов, який закінчила 1955 р. Мусила перевестися на заочний відділ. Викладала німецьку мову в Агафіївці.
Усі переселенці були під пильним наглядом. Кагебісти вели бесіди з Ганною, 1958 р. такі бесіди в Одеському КГБ тривали тиждень. Працювала в Цибулівській школі Цебриківського р-ну, потім в Ізмаїлі. 1964 р. переїхала в Одесу, влаштувалася вихователькою в гуртожитку робітничої молоді Першого автобусного парку.
1968 р. Г. Михайленко виявилася в центрі заворушення водіїв, яких виселяли з сімейного гуртожитку. До страйку не дійшло, але гуртожиток водії відстояли. Коли Ганну звільнили “за скороченням штатів”, вона подала до суду. Водії дружно стали на її захист, суддя Лебедєв поновив її на роботі.
У кінці 1968 р. Г. Михайленко влаштувалася перекладачем технічної літератури в інститут “Скломаш”, де її 1972 р. теж намагалися звільнити “за скороченням штатів”. Перейшла бібліотекарем до школи № 1, де працювала до 1977 р. Пропагувала українську книжку, була для школярів живим взірцем української культури, водила їх до пам’ятника Т. Шевченку 9 березня і 22 травня.
1971 р. Ганна познайомилася з Ніною Строкатою-Караванською. Допомагала їй, писала листи Святославові Караванському в неволю, потім Іванові Світличному, Стефанії Шабатурі та іншим політв’язням, збирали посилки й передачі. Коли Н. Строкату 6 грудня 1971 р. було заарештовано, то разом з Галиною Могильницькою, Марією Овдієнко, Леонідом Тимчуком, Оленою Даніелян, Анною Голумбієвською, Василем Барладяну, Зіною Донцовою, Василем Варґою, Тетяною Рибниковою, Розалією Баренбойм та іншими створила правозахисну групу на захист Ніни Строкатої, Олекси Різниківа (заарештований 11.10.1971) та Олекси Притики (заар. 9.08.1971). Подавали заяви на їх захист; 2 – 9.05.1972 р. демонстрували свою підтримку під приміщенням суду, куди їх не допустили.
Упродовж 1974-75 рр. одеські правозахисники захищали Леоніда Тимчука, проти якого за рік було порушено дві кримінальні справи. Група буквально охороняла його, всюди його хтось супроводжував. На суді група підтримки вже складала 30 осіб. Вдалося нечуване: взяти підсудного на поруки.
1973 р., стоячи на “струнко” (тоді Г. Михайленко. пересувалася на милицях, бо зламала ногу), вона в КГБ вислухала попередження за указом Президії Верховної Ради від 25.12. 1972 р. про “антирадянську діяльність”.
Тривалий час група захищала Василя Барладяну (заар. 02.03. 1977). З його справи слідство виділило в окреме провадження справу Ганни Голумбієвської, Олени Даніелян та Ганни Михайленко. Їм влаштовували провокації, обшуки.
5 жовтня 1976 року 11 одеських дисидентів за прикладом московських, вийшли до пам’ятника Пушкіну на Приморському бульварі і влаштували мовчазну демонстрацію на знак протесту проти порушень прав людини в СРСР. Тут були, крім Михайленко, вчителька 130-ї школи Ганна Вікторовна Голумбієвська, публіцист, викладач Одеського університету Василь Барладяну, Василь Варґа, робітники Валентина Михайлівна і Леонід Михайлович Сірі, четверо учнів Г. Голумбієвської – Тетяна Рибнікова, Зіна Донцова і два хлопці. На них спрямували курсантів морехідної школи. Але демонстранти не далися на провокацію, вистояли півтори години.
1977 р. проти Михайленко була порушена кримінальна справа про “розтрату книг”. Але діти здали книги і справу закрили. Тоді її звинуватили, що 5 р. тому вона била дітей. Прокуратура Одеської області була невдоволена тим, що КГБ явно фабрикує справу, п’ять разів відкликала її, зволікала і зрештою припинила справу за амністією у зв’язку 60-річчям радянської влади. Однак 26.06. 1977 р. Михайленко з робити мусила піти. Влаштувалася на залізничне підприємство „Укржелдортранс”. Три вантажники подали її на суд за “образу”. Адвокат Липкіна домоглася, що їй присудили лише рік примусових робіт за місцем праці.
Ганна Михайленко пише десятки листів і статей на захист репресованих. З 1976 р. співпрацює з Українською Гельсінкською групою. На пораду Оксани Мешко вона оскаржила свою кримінальну справу в ЦК, зверталася до І. Драча щодо переслідувань, обшуків, нападів, провокацій. В Одесу прибула комісія для перевірки скарг трудящих. Хоч Михайленко не викликали, та з посад були зняті прокурор Іллічівського району, другий секретар райкому партії, директор школи, де вона працювала.
“З Оксаною Яківною я познайомилася 1978 року, – згадувала Михайленко. – Вона старанно до мене придивлялася, вивчала, як я пишу, і яка я є. Дуже була паніматка прискіплива, але всім казала: “Пише – во!”. І показувало великий палець. Запропонувала мені стати членом Групи. Я кажу: “Оксано Яківно, у мене ж кримінальна справа, мене відразу посадять”. Вона подивилася на мене з докором: “Як ви всі боїтесь… А я?” Тоді я заплакала і сказала: “Я погоджуюсь. Тільки я буду допомагати вам неофіційно, буду неоголошеним членом Групи”.
Г. Михайленко дістала право готувати і редагувати документи УГГ і підписувати їх іменами всіх на той час 16 членів Групи, які дали на це письмову згоду. Михайленко часто приїздила до Києва, Оксана Мешко познайомила її з правозахисниками. Її не відпускали з роботи, їй завантажували роботою вихідні, її знімали з поїзда, але вона таки ухитрялася приїздити до Києва. Хоча за О. Мешко і Г. Михайленко стежили, добірки документів УГГ таки виходили в “Хронике текущих событий” у Москві та за кордоном.
До рук КГБ потрапили рукописи Михайленко – вилучені під час обшуків її заяви і скарги, а також викрадена по дорозі до Москви добірка матеріалів УГГ і друга добірка – нібито знайдена у квітні 1978 р. в парку ім. Т. Шевченка, де теж були документи УГГ, між ними – написані рукою Михайленко.
Було два напади на її помешкання. Влаштовувалися провокації, щоб сфабрикувати кримінальну справу. Коли це не вдалося, то 20.02. 1980 р. в неї зробили черговий обшук, забрали документи УГГ і порушили справу за ч. 1 ст. 62 КК УРСР “Антирадянська агітація і пропаганда”. Перший заступник прокурора області Гудзенко запропонував Михайленко зізнаватися і каятися. Вона сказала: “Покаянь не буде! За мене ви зірочок не одержите”.
Було допитано 63 особи, лише 13 дали покази, в т.ч. директор школи і вчителька СШ № 1 Діна Могильницька. Михайленко відмовилася давати покази про інших осіб, говорила лише про себе, а то й узагалі відмовлялася відповідати на запитання. Не вдалося вимусити її відповідати хоч би “так” або “ні”. Тоді їй дозволили писати покази власноручно. Зрозумівши, що вона пише не для самозвинувачення, а “для історії”, і це заборонили. Михайленко двічі оголошувала голодівки. Кримінальна справа гучно провалилася, адже передбачалося посадити багатьох людей. Поспілкувавшись із Михайленко про голодомор, репресії, про конституційне право України на вихід з СРСР, слідчий Сергій Мережко після її справи покинув роботу в КГБ.
Під час слідства Михайленко подала заяву, що ця справа насправді розпочалася ще 1977 року, з намагання завербувати її в аґенти КГБ, і сказала, що розповість про це на суді. Тоді в КГБ вирішили не допустити її до суду. Відвезли на коротку психіатричну експертизу в обласну лікарню № 1 (“на Слобідку”). Експерти зрозуміли, що ніяка вона не хвора, але залишили на стаціонарну експертизу. Оскільки одеські психіатри не захотіли взяти гріха на душу, Михайленко через два дні повернули в КГБ і спрямували на експертизу в Харків. За три місяці було дві комісії. Лікар Радзішевський сказав: “Ніхто мене не примусить поставити діагноз, що ви хвора”. Але у вересні 1980 р. консиліум з 5 осіб, у їх числі завкафедрою психіатрії Харківського медичного інституту професор Бачеріков, таки поставив діагноз “шизофренія”. Професор Інституту психіатрії і неврології Погибко відмовився підписати акт. Тоді його підписав заввідділенням Артамонов, який в експертизі участі не брав.
Два засідання Одеського обласного суду, 13.12. 1980 і 18.02. 1981, відбулися без участі Михайленко як “неосудної”. Не допустили на суд і її сестру. Експерт Радзішевський уже погодився послати Михайленко у спецпсихлікарню. Суд, покликаючись на ст. 12 КК УРСР, виніс вирок про примусове лікування.
Через три доби Михайленко зустрів сам начальник Казанської спецпсихлікарні Костянтин Леонідович Свєшніков. Тут вона провела 7 жахливих років. Ув’язнені страждали від тісноти, нестачі води й повітря, від вошей, смороду і бруду. Їй призначили сильні нейролептики, тизерцин, аміназин, який викликає сильні болі. Вона непритомніла. Намагалися застосовувати електрошоки та інсулінові шоки, та змилосердилася медсестра Фаріда, почувши, що в Михайленко поліпи в носі та астма – вона б померла, знепритомнівши, а медсестрі довелося б відповідати. Г. Михайленко так закатували ліками, що вона оніміла, два роки не розмовляла, у неї опух язик, повипадали зуби, тремтіли руки й ноги. Ліки викликали непосидючість, а ходити не було де. Було, що задихалася в зачиненій наглухо камері. У лазні перекривали воду і мокрі люди мерзли. Михайленко дістала бронхіт, запалення легенів. Але й у цих умовах вона допомагала іншим жінкам, через сестру Параску Смолій передавала на волю інформацію про політв’язнів, яких там утримували.
СФУЖО (Світова федерація українських жіночих організацій) уже 1980 р. виступила на захист Ганни Михайленко. Українська діаспора і міжнародні правозахисні організації – “Група 24” з Кембріджа, асоціації вчителів і бібліотекарів багатьох країн, Інститут прав людини в Страсбурзі, AHRU – організація „Американці за людські права в Україні” (керівник Божена Ольшанівська), Папа Римський, “Міжнародна Амністія” клопоталися за Михайленко. Американський відділ “Міжнародної Амністії” вибрав Г. Михайленко символом праці цієї організації в цілому світі. 1987 р. Президент США Рональд Рейґан, приїхавши у Москву, пред’явив радянському керівництву список політв’язнів, у тому числі Михайленко. 42 сенатори США підписалися під листом на захист 5 жінок-політв’язнів, серед них Михайленко.
Після 8-річного ув’язнення, у жовтні 1987 року, комісія з Інституту імені Сербського дозволила перевести Г. Михайленко у вільну лікарню, приписавши діагноз “параноїдальна шизофренія зі змінами в емоційно-вольовій сфері”. З переведенням зволікали 4 місяці: то печатки нема, то підпису. Тим часом її й далі тероризували, на прогулянку не пускали.
22.02. 1988 р. Михайленко літаком повезли з Казані в Одесу. Через несправність літак сідав у Донецьку. Після 5 годин тривог Михайленко “швидкою допомогою” привезли в Одеську психлікарню № 1, де їй виписали діагноз “постшизофренічний синдром, стан компенсації”. Тобто, що одужала після шизофренії. Лікарі заборонили Михайленко писати, з сестрою мала побачення всього на 10 хв. Подала скаргу головному лікареві. “Такі заяви хворі не пишуть”, – вирішив начальник експертної комісії Майєр і зняв обмеження. Її почали випускати на прогулянку.
11 травня 1988 року суд зняв з Михайленко примусове лікування, 19 травня її звільнили. Її зустрічали з квітами люди з правозахисних організацій. Однак щоб прописати в своїй квартирі сестру Параску, Михайленко ще в Казані погодилася на її опікунство, яке знімала вже в Одесі цілий рік.
У лютому 1990 р. на запрошення Бостонського відділу Міжнародної Амністії Г. Михайленко їздила до США, де її вітала українська діаспора, були опубліковані її численні інтерв’ю. Дві експертизи показали, що вона ніколи не була психічно хворою.
Хоча Михайленко було тяжко ходити, вона очолила Одеську організацію Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, брала активну участь у створенні “Просвіти”, Комітету солдатських матерів, Української Гельсінкської Спілки, Української Республіканської партії, обласну організацію якої очолювала 1990-92 рр., потім до 1998 р. – Української Консервативної Республіканської партії. Влаштовувала пікети, у тому числі 19.08. 1991 р. – біля міської Ради проти ГКЧП. У числі 60 одеситів вона доставляла прапор до Верховної Ради України.
На початку 90-х рр. Г. Михайленко організувала відсіч спробі переселити на Одещину 250 тис. росіян, щоб змінити демографічну ситуацію і проголосити буферну „республіку”. Також організувала масові протести одеситів проти спроби Одеської облради на чолі з Р. Боделаном не визнати Акт незалежності України і проголосити „Новоросію”. Масовий пікет одеситів зірвав цю спробу й 11 лютого 1993 року.
Указом Президента України від 26 листопада 2005 року Ганна Михайленко нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня; указом № 937/2006 від 8 листопада 2006 року – орденом «За мужність» І ступеня.
Померла в Одесі 29 вересня р. Б. 2015 о 23:30. Має бути похована 3 жовтня в Трускавці на алеї політв’язнів.
Вічна пам’ять і слава Ганні Михайленко – великомучениці й патріотці України, героїчній поборниці прав людини.
Бібліоґрафія:
Тетяна Проценко. В ком совесть нечиста / газ. “Знамя коммунизма”, 23.10. 1977.
Soviet Teacher Imprisoned in Mental Hospital / New York teacher’s newspaper – Vol. XXII, No. 42, June 28, 1981.
Вісник репресій в Україні. – 1980–1985 рр.: 1980: 3-11, 8-4, 9-2, 10-23, 11-1; 1981: 1, 2, 3, 9, 10; 1982: 2-29; 1984: 11-14; 1985: 6-15, 7/8-25.
Ганна Голумбієвська. Дума про людину / Укр. вісник, 1988. – С. 286-291.
Переживання однієї з багатьох / Свобода (США). – 23.02. 1990.
Alicia Szendiuch. Hanna Mykhailenko, ex-Soviet prisoner, arrives in Boston / The Ukrainian Weekly. – Janyary 7, 1990.
Матеріали з 1-ої зустрічі політв’язнів (С.-Петербург, 11-12 серпня 1990 року) / За Віру і Волю, № 14 (15) 1991 (Виступ Г.Михайленко).
Людмила Заглада. Вырвавшаяся из ада / Всеукраинские ведомости. – 1996. – 16 июня.
Свічка, що горить вночі. Ганні Михайленко 70. Одеса, 1999. – Буклет. Текст Олекси Різникова.
Олекса Різників. Незламна одеситка. Ганні Михайленко – 70 / Слово. – 1999. – 14 травня.
Архів ХПГ: Інтерв’ю з Г. Михайленко 10 і 12. 02. 2001 р. в м. Одесі: http://archive.khpg.org/index.php?id=1121199690&w .
Донька Одеси. Ніна Строката в документах і спогадах. Упор. О.С. Різників; Різників О.С. Бран: Поема-містерія. – Одеса: Друк, 2005. – С. 4, 8, 10, 16, 17, 27, 183, 200, 216, 253, 266, 330, 332, 406.
Одеська хвиля: Документи, твори, спогади в’язнів сумління / Упор. П. Отченашенко, О. Різників, Д. Шупта. – Одеса: Друк, 2006. – С. 101-111 (Вирок 1980 р.).
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина І. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – 1–516 с.; Частина ІІ. – 517–1020 с.; Частина ІІІ. – 2011 р. – 1021–1380 с. (Михайленко Г.: С. 478-484): http://archive.khpg.org/index.php?id=1120818672&w .
Діагноз КҐБ: шизофренія. Інтерв΄ю Юрія Зайцева з Ганною Михайленко. Документи / Вступна стаття, упоряд., і ред.. Ю. Д. Зайцева. – Львів: Інститут українознавства ім.. І. Крип΄якевича НАН України, 2008. – 240 с.
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – 804 с., 56 іл. (Г. Михайленко – с. 435-436); 2-ге вид., 2012. – 896 с. + 64 іл. (Г. Михайленко – с. 490-491).
Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група.
Царство ЇЙ неебсне і вічна память!