Наведений текст є дослівним записом лекції Збігнєва Буяка, що була прочитана 12 листопада 2015 року в рамках навчальної програми 4-ї Школи лідерів змін у Святогірську.
Сьогодні я б хотів розповісти про польські реформи – як ми за них взялися, як ми їх робили. Якщо ми говоримо про реформи в Польщі, то що нам насамперед приходить в голову? Шокова терапія? Американська допомога? – Так, можливо. І, звичайно ж, перехідний період, який зайняв вісім років. Спочатку Солідарність була легальною, потім була нелегальною, в підпіллі. Ну і потім, після Круглого столу, знову легальною. Тому вісім років – це дуже важливий період в історії польської трансформації.
Чим же він такий важливий? У нашій ментальності залишилася тільки реформа Бальцеровича, проте до того була програма Солідарності, прийнята на нашому головному з’їзді в 1980 році.
10000000 членів Солідарності вибрали своїх делегатів на нормальних демократичних виборах. Там нас було близько 600 делегатів, це були перші вільні вибори – ще не до парламенту, але нас уже було десять мільйонів!
І ми там прийняли програму Солідарності, програму першого з’їзду Солідарності, і це була програма реформи країни.
Це була дуже хороша програма. Але в цій програмі важливіший навіть не текст, а те, як ми дійшли до цього. Коли ми почали організувати Солідарність, ми прийняли такі стратегічні рішення: як організувати нашу профспілку, як підготувати такий великий з’їзд Солідарності і там прийняти таку програму, яка буде альтернативою для комунізму, тобто для тієї системи, в якій ми жили.
І що є важливим у цій процедурі? Як ми дійшли до цього? На початку, в усіх сферах – на заводах, у школах, в університетах, в Польській Академії наук – люди відразу почали організовувати цю вільну профспілку, яку потім ми назвали Солідарністю.
Перше завдання було дуже простим: створювати комітети на конкретних заводах, в конкретних школах, в лікарнях; потім проводити вибори до цих комітетів.
Далі виникає перша фундаментальна задача: реформувати цю сферу. На заводах, зокрема, працює комуністична партія, яка має там свої комітети. Що зробити, щоб цю партію відокремити від економіки, щоб там не було її впливу, яку інституцію потрібно організувати, щоб це зробити? З перших годин Лешек Бальцерович, як член Солідарності, вже працював у цьому напрямку.
Лешек Бальцерович почав працювати над реформою ще наприкінці 1970-х. Ще не було Солідарності, але він вже почав думати, як реформувати нашу економіку. Не маючи політичної сили, яка буде підтримувати цю ідею і це мислення, не можна розраховувати, що ця реформа відбудеться. У Солідарності були такі три міста, три регіони, три центри мислення щодо роботи над проектом реформ. Один – у Кракові, дуже консервативний, але все одно – консервативно-ліберальний; у Варшаві – соціально-ліберальний центр; і Гданськ – центр дуже ліберальний.
З лібералізмом є проблема, тому що багато людей кажуть: «я ліберал», але вже потім я зрозумів, що вони просто позиціонують себе як ліберали, і через те, що вони багато рішень приймали в цьому ключі, виникало безліч проблем.
Які конкретні завдання ми вирішили на заводах, беручи до уваги, що політична сила даних реформ – це робочий клас? Як відомо, комунізм – це влада робітників і селян. І коли робітники і селяни починають активно протестувати проти влади – це означає кінець комунізму. І майже всім стає ясно, що сила зміни цієї системи аж ніяк не в руках інтелігенції, як думав Адам Міхнік. Однак Яцек Куронь, як і інші, знав, що робітничий клас і є та сила, яка розвалить цю систему.
З якими саме заводами ми мали справу? Це були так звані «великі символи», які демонстрували як велике досягнення комунізму. У Солідарності ж ми підготували мережу великих підприємств, які взяли на себе мету здійснити економічну реформу. Першим завданням цієї реформи було прибрати вплив парткомів безпосередньо на роботу заводів.
Лешек Бальцерович був експертом, який займався цією проблемою, тому що концепцій реформ було багато, але головна з них полягала в тому, яка саме реформа буде підтримана цією політичною силою.
Коли настав воєнний стан, то багато хто відправився до в’язниці, когось інтернували, хтось пішов у підпілля. Проте ж багато хто залишилися працювати так, як команда Лешека Бальцеровича. І інші команди теж: наприклад, Туск працював у команді «ліберальних» у Гданську. Ті, хто в подальшому стали міністрами і віце-міністрами – це колишні активісти в таких центрах як Краків, Сілезія, Лодзь, Варшава або Гданськ. Всі ці люди працювали над реформами в конспіративних умовах.
Реформи, про які я кажу, проводилися в різних сферах. Ці реформи стосувалися не тільки армії і поліції, але також охорони здоров’я, пенсійної системи, вищої та середньої освіти, Академії наук – і в усіх сферах були команди, які працювали над цими реформами.
Іншої важливою реформою, від якої і тепер все залежить, була реформа місцевого самоврядування. Її основоположником і розробником був професор Регульський, який почав цим займатися в Солідарності, в період конспірації, а також під час військового стану.
Значимість польського досвіду полягала в тому, що кандидати на пост прем’єр-міністра представляли три різні політичні сили. У чому полягала різниця між ними? Тадеуш Мазовецький був консерватором, з філософської точки зору – персоналістом; Броніслав Геремек – соціал-демократом, але по суті, технократом – він багато займався тим, як працюють структури країни; Яцек Куронь – соціал-демократом, але не технократом, а просто лідером. Його не цікавило, як працює публічна адміністрація, він цим не займався.
Справа в тому, що і Броніслав Геремек, і Яцек Куронь сприймали Солідарність як рух за реформи, а Тадеуш Мазовецький бачив у Солідарності небезпечний популістський рух. І Яцек Куронь, і Броніслав Геремек – якби вони вибирали, хто може бути міністром, то вони б, дивлячись на ці команди, вибрали б своїх людей. Тадеуш Мазовецький взяв тільки двох – Лешека Бальцеровича, який був головою команди реформ, та професора Регульського.
Можна сказати тепер, що ці реформи вийшли дуже вдалими, незважаючи на деякі проблеми. З реформою служби здоров’я у нас проблема досі. За моєю оцінкою, проект, який підготував доктор Москва, вийшов дуже вдалим. Експерти із США, які його оцінювали, сказали, що він кращий за проект Обами, і це система, яка повинна добре працювати. Однак потрібно конкретний час, щоб можна було увійти з цим проектом. На початку реформи цей проект виявився дуже вчасним як дуже ліберальний: люди самі відповідальні за контроль над процедурами лікування.
У сфері освіти ми стикаємося з проблемами досі. Новий уряд оголосив кардинальні зміни в освіті, зокрема, про ліквідацію гімназій. Але голова команди, яка займалася реформою освіти, так і не став міністром. Деякі з вас з ним познайомилися, це професор Турський, який створив «Центр Коперника» у Варшаві. У той момент, коли можна було взяти цю команду і сказати: «працюйте над цим далі, але вже як міністерство», Мазовецький цього не зробив, і час було згаяно.
Коли говорять, що в результаті шокової терапії багато заводів збанкрутувало і багато людей втратило роботу, то не завжди це було результатом програми Бальцеровича. У багатьох сферах це рішення приймали інші люди: над приватизацією, над реформою сільського господарства, у сфері індустрії працювали різні міністерства. Бальцерович займався тільки стабілізацією злотого (національної валюти). Перед ним було поставлено завдання стримувати інфляцію і зміцнювати гроші так, щоб в економіці були ясні, стабільні правила. А у так званого ефекту Бальцеровича, про який тепер згадують, зв’язку з цим мало.
Наприклад, в індустрії багато великих підприємств потрапили під банкрутство. Але був процес малої приватизації, який, в підсумку, пішов добре. Як це виглядало? Був особливий механізм приватизації малих і середніх заводів, де працювало по 50, 100, 200 або 500 людей. В основі цієї приватизації було рішення робітників, в яких був свій комітет, була координація з профспілкою Солідарності та іншими профспілками. Працівники брали цей завод і робили його реструктуризацію. Виявилося, що в цій системі 99% пішло добре. Часто бувало так, що робітники брали завод, а потім знаходили менеджера, який міг би показати, як з цим працювати відповідно до європейських стандартів, на вільному ринку. Бували й ситуації, коли вони запрошували менеджера, про якого знали, що він добре робить реструктуризацію, але раніше він завжди починав реструктуризацію з того, що викорінював профспілки. А сюди ж його профспілки запросили! Потім вони домовлялися, підписували договір, і все йшло добре. Проблема тепер в тому, що про цей процес майже ніхто не пише.
На що ще можна звернути увагу? У Польщі добре працює біржа цінних паперів. Команда молодих людей у період військового стану прийшла до висновку, що для проведення реформ буде потрібна біржа. І вони дуже інтенсивно працювали в цей період у вісім років над тим, як організувати біржу. Потім, коли почалася реформа, прийшов Тадеуш Мазовецький, взяв командира цієї команди: «Ви давно про це писали, ви хочете – давайте, робіть». І вони зробили.
Про які елементи треба ще розповісти? Ми в Солідарності дуже серйозно підготували реформу судової влади. Це почалося ще в 1981 році. І теж була команда, яка підготувала проект реформи цілої судової влади. Що значить «цілої»? Не було в Польщі різних інституцій. Наприклад, ми не мали своєї інституції омбудсмена. І тоді ми в нашій програмі взяли, що ми хочемо омбудсмена.
У нас не було конституційного суду, і ми його створили. Також ми знали, що коли будемо створювати вільний ринок, то нам потрібен буде Вищий адміністративний суд, тому що більшість рішень – це рішення адміністративні, і потрібен контроль.
У нас не було Державного трибуналу. Це така судова влада, яка контролює найголовніших політиків: президента, прем’єра, міністрів. Якщо хтось із них щось зробив не так – то ним би займався цей Державний трибунал. У нього не багато роботи, але він все одно грає дуже позитивну роль. Його формують сейм і сенат. Склад цього суду невеликий, але кожну людину, яка туди йде, медіа дуже пильно відстежують. Можна сказати, що там є певний політичний баланс. За моєю оцінкою, це добре працює. Але перед цим трибуналом можна постати тільки через рішення парламенту. Випадків, коли Державний трибунал когось осудив, було небагато – 2 або 3 конкретних вироків. І також небагато людей, які пішли під цей трибунал, але я скажу так: всі наші міністри, прем’єри, президенти бояться цю інституцію.
Що ми ще вигадали?
Судова влада – це складний процес реформ, тому що судам треба бути незалежними. Але як відокремити їх від впливу політичних сил?
І ми постановили, що ми хочемо зробити вищу суддівську раду. І до цієї Ради увійдуть десь 7-9 людей – найчесніші і найкращі юристи, можливо, і судді, якщо виникне така необхідність. Звичайно ж, там будуть і наші адвокати, які захищали нас перед судами в період військового стану, ті, які показали, що вони, по-перше, не бояться нікого, і по-друге, є хорошими юристами.
З цим у нас була серйозна проблема, яка залишилася і досі, тому що в наших пострадянських країнах немає нормальної юридичної школи, так як це спадщина так званої «школи московської». Якщо ми хочемо мати хорошого юриста, то потрібно посилати нашого кандидата вчитися до Німеччини, Великобританії, до США, Канади. З тими, хто закінчив школу у нас, – з ними проблема величезна. Це радянська школа. І все одно – є такі люди, які закінчили іншу школу. Вони теж там точно відстежували те, в чому полягає суть права згідно з римським правом, з англо-саксонською школою, німецькою, і т. д. Не знаю, скільки їх в Україні, але в Польщі їх п’ять. З них можна було створити цю Раду, але ми зробили помилку: ми прийняли цих класичних суддів «московської школи», і досі повної судової реформи не відбулося.
Як сталося, що ми дійшли до такого масштабного проекту? У нас в 1981 році був великий конфлікт у Варшаві. Прокурор Бардонова, яка стежила за всією демократичною опозицією, прийшла до нашого офісу та провела ревізію, через що почався конфлікт, тому ми їй завадили. У результаті ми почали обговорення, як реформувати цю судову владу. Керівником команди, яка підготувала цю програму реформ, був я. Мені було 26 років, і я був електриком на заводі. Моєю правою рукою був суддя Адам Стшембош [Adam Strzembosz], консервативний за своєю ідеологією, але дуже чесна людина, і з хорошим розумінням того, чим є юридична влада. Моєю лівою рукою був експерт по переговорах, який розробив саму процедуру обговорення реформ. Я наполягав, щоб суддя Стшембош був головою команди, яка буде розробляти реформу. Але він заперечив так: «Ви, пане Збігнєве, молодий, ви електрик – і ви приходите з цією політичною силою. Ви будете представником цієї політичної сили, без сили якої ми ні про що не домовимося».
У нашому регіоні було 1.100.000 членів, 4.500 членів конкретних комісій – це була найбільша організація, інша, така ж велика організація, була тільки в Сілезії – це такий своєрідний польський Донбас. Але інтелектуальним лідером на 80-90% все ж була Варшава.
Отже, я показував вам, що польські реформи – це величезний соціальний рух громадян, які в той момент, коли з’явилася Солідарність, самі організували всі комітети. Вони почали розмови про те, як реформувати країну з самого низу: викладачі шкіл та ВУЗів проводили з’їзди – сперше регіональні, потім загальні, на яких обговорювалося, як змінити систему середньої освіти. Для нас було ясно, що реформу школи робить учитель, а не міністр освіти. Реформу охорони здоров’я робить лікар, а не Міністр охорони здоров’я.
На тему даної реформи у нас вже відбувалася докладна розмова з такими люди, як, наприклад, Аліна Пенковская [Alinka Pieńkowska] з Гданська, яка, до речі, була учасницею страйку проти нашої реформи.
У нас відбувалася цікава і плідна дискусія про те, як проводити реформу судової влади – зверху чи знизу. І ми розуміли, що без допомоги юристів нам не обійтися. Однак питання упиралося в наступне: яку школу вони представляють – європейську чи московську? Коли ми проконсультувалися на цю тему в Євросоюзі, то нам порадили налагоджувати якомога більше контактів з колегами з країн Європи, а також США і Канади, щоб переймати у них позитивний досвід. Також нам порекомендували обмежити зустрічі з московськими законниками, щоб показати польським юристам, що є інша, більш просунута культура в цій сфері.
Найбільш важливим фактором була реформа, ініційована знизу. Але був один момент, від якого все залежало дуже сильно – це гроші, і одна людина – Бальцерович.
Іноді мене запитують, якими були конкретними рішення Бальцеровича щодо реформ. Хтось вважає, що всі 12 законів рівнозначні, хтось – що тільки 7 з них. Яка ж загальна відмінна риса цих законів? Насамперед, вони дуже короткі. Наприклад, коли проводилася приватизація аптек, то цей закон складався всього з 15-ти статей.
«Московська школа» на цьому тлі виглядала дуже громіздко: коли закон складається, наприклад, з 120 – 200 статей, це вкрай незручно.
Але коли мене запитують, як Бальцерович цього домігся, я кажу, що справа, насамперед, в особистих якостях цієї людини, в тому, як він сидить, як він каже, як він дивиться, як він говорить «ні». Тому що до нього приходять міністри, які кажуть: «Дай гроші. Якщо даси гроші – буде реформа ». Він каже: «Ні, зроби реформу – потім будуть гроші».
Що стосується олігархів, то їх у Польщі, мабуть, немає. Можна сказати, якщо б хтось знав, що є кандидат, який близько кооперується з якимось багатим мільярдером – він у владу не пройде.
Правду кажучи, ми дивувалися, що ваш президент – мільярдер: у нас би це не пройшло, він би не мав підтримки.
У Польщі деякі говорили, що в політиці потрібні менеджери, тобто той, хто був менеджером великої компанії, може бути теж і хорошим політиком. Однак бути менеджером величезної компанії, яка має багато грошей – це зовсім не те, що бути президентом чи прем’єром країни. Це зовсім інша робота.
Коли в Польщі готувалися до перших виборів президента, то деякі говорили: давайте запросимо Збігнєва Бжезинського – це великий розум, то поляк. Але відповідь була такою: так, добре, довіра до нього є. Він нам допомагав, він, можна сказати, – член Солідарності. Але ми відмовилися від цієї ідеї – адже Бжезинський – насамперед, політична фігура США.
Питання неоднозначне – як ми ставимося до представників різних партій у своєму уряді: наприклад, команда Мазовецького включає в себе колишніх комуністів. Тоді була особлива геополітична ситуація: для нас було ясно, що всі реформи, які ми готуємо, спрямовані проти радянської системи. І як захиститися від того, щоб вони не прийшли до нас з військовим вторгненням? Врешті-решт ми прийняли формулу, що «будемо говорити, як поляк з поляком» . Для польських комуністів це було хорошим відкриттям, адже не дивилися на них як на «москалів», і вони погодилися на переговори. Це був стовідсотковий виграш, тому що вони перейшли на нашу програму, на наші позиції. І я так думаю, що без цього слогана, без цього гасла – «давайте поговоримо як поляк з поляком» – у нас би все пішло по-іншому. Конфлікт був би кривавий, і ми не знаємо, як все б закінчилося.
Я скажу: нам ніколи не спало б на думку говорити з політиками Євросоюзу, щоб вони допомогли нам у військовому конфлікті. Ви можете нам допомагати, але ми вам скажемо – як. А рішення – це наше завдання. І, на мою думку, тепер є такий момент, коли, я б сказав, ви знову б могли взяти українські справи у свої руки. Щоб не Меркель з Путіним у Мінську говорили про це, а щоб ви самі побудували такий діалог.
Я не знаю, чия ситуація складніша – наша або ваша. Але ми теж мали радянську дивізію в Польщі, радянські дивізії навколо і ще одну велику відкриту межу на Балтійському морі. Однак ми сподівалися, що до військового конфлікту не дійде, тому що їм це не потрібно, адже завжди є можливість газового шантажу, і це була б дуже погана ситуація. Все одно ми готувалися до такого варіанту, і наш економіст Паестка [Pajestka] багато про це говорив публічно. Ми теж почали готувати таку концепцію, щоб танкерами нафту привести в Гданськ, в Гдиню і трубою до Плоцька. А і в Гданську був нафтопереробний завод. Також обговорювалися питання поставки близькосхідної нафти. З моєї точки зору, ваша ситуація трохи легше.
Що стосується реформи місцевого самоврядування, то першими провідниками цієї реформи були архітектори та урбаністи. Тому що таким елементом, який підказав нам, як думати про це, була просто архітектура – радянська архітектура. І ми почали думати – що робити, щоб її змінити? У цей момент архітектори та урбаністи сказали, що без реформи місцевого самоврядування нічого не зробимо. За радянського стилю будинок або квартал будується як центральне рішення, і нам треба це змінити. Потім вчителі сказали, що без реформи місцевого самоврядування ми реформу школи не зробимо. А потім прийшли лікарі і сказали, що без реформи місцевого самоврядування ми реформу системи охорони здоров’я не зробимо. І тут стало ясно, що треба робити комплексну реформу.
У процесі розробки реформи ми прийшли до висновку, що нам потрібна метрополітарна політика, яка полягає в тому, що сім головних міст – центри культури, науки та іншого – будуть пов’язані з іншими містами своєї області. Наші аналізи показували, що сім – це ефективно. Але все одно, головний елемент реформування полягав у тому, що ми викидаємо партійні, комуністичні комітети і встановлюємо самоврядування як громадянську інституцію – громадяни стають власниками цієї землі. Це глибока та філософська зміна, бо досі ніхто не думав про те, що громадянин того чи іншого міста стає власником землі, яка належить всьому місту, і його гроші йдуть на міські витрати. І це було наше рішення – щоб реформу місцевого самоврядування зробити однією з головних реформ. Рішення відбулося з розуміння того, що всі наші проекти були пов’язані з тим, що якщо на місцях не буде нормальних людей, там не буде нормальних команд, мерів, і ми реформи не зробимо.
Про лектора: Zbigniew Bujak
Автор та редактор перекладу українською – Вячеслав Мартинов
“Школа лідерів змін” – довготривалий проект ГО Інформаційний центр Майдан Моніторинг і партнерів
