Вони ще й досі ходять поміж нами
І ми їм руку подаєм.
Максим Рильський, 1964
Готуючи для Енциклопедії сучасної України довідки на літеру «М» про політв’язнів і дисидентів (уже вийшло 15 томів ЕСУ), я натрапив на знайоме прізвище «Шокін В.М.». Заглянув у Вікіпедію: справді, нинішній Ґенеральний прокурор України Шокін Віктор Миколайович у 1980–1989 роках працював слідчим, старшим слідчим прокуратури Московського району міста Києва.
У цьому чині Шокін В.М. 14 лютого 1985 року провів обшук у помешканні Мулярчука Івана Феодосійовича на вулиці Ломоносова нібито з приводу крадіжки в одному з сусідніх студентських гуртожитків (а Мулярчук ніби там ходив). Один оперативник відразу засунув руку в шафу і витягнув добірку віршів, скріплену скріпкою. Побачивши на стіні велику карту України, інший сказав: «О, це націоналіст». Мулярчука допитали в прокуратурі Московського району, матеріали обшуку передали в КГБ.
16 липня, щойно Мулярчук зібрався у відпустку – знову обшук. Його провів слідчий КГБ Ільченко А.І. Цього ж дня Мулярчук був заарештований. Про «крадіжку» вже не згадували.
28 жовтня 1985 року (уже за правління М. Горбачова!) Київський міський суд під головуванням Зубця Г.І. з участю прокурора Абраменка Л.М. (теж знайомі прізвища!) на 3 роки позбавив Мулярчука волі у виправно-трудових колоніях загального режиму за статтею 187-1 КК УРСР. Звинувачення: «на ґрунті націоналістичних переконань та неправильного сприйняття радянської дійсності протягом тривалого часу виготовляв та розповсюджував документи, які містять завідомо неправдиві вигадки, що порочать радянський державний та суспільний лад».
Що ж це за такий небезпечний націоналіст і які такі небезпечні для влади «документи» він виготовляв? І звідки прокуратура знала, де ті «документи» шукати?
Мулярчук Іван Феодосійович народився 3 березня горезвісного 1937 року в с. Дорогинці Фастівського р-ну Київської обл. Батько, Феодосій Іванович (1896 – 1977), родом з Волині, з бідної сім΄ї, мав 5 класів освіти, учасник Першої Світової війни, зв΄язківець, служив у петлюрівському війську УНР, після закінчення війни служив у Червоній армії. Працював лісорубом, завклубом, секретарем сільради. Мати, Ігнатенко Марія Микитівна (1897 – 1996) мала один клас освіти. Мали чотирьох дітей. Колгоспники.
Іван навчався в Дорогинській семирічній, у Фастівській середній школі №5. Ще школярем писав вірші. Оскільки батьки гарно співали, то й син брав участь у художній самодіяльності. 1954 р. вступив на хіміко-технологічний факультет Київського політехнічного інституту, який закінчив 1959 р. з відзнакою. Дипломну роботу – мабуть, єдиний в КПІ – написав українською мовою. 5 років працював на Вінницькому хімічному заводі начальником зміни та інженером-дослідником. Коли у Вінниці показали фільм про Лесю Українку російською мовою, Мулярчук виступив на комсомольських зборах із протестом. Політінформації проводив українською мовою. Цікавився історією України. З 1964 р. визначився з трипільською культурою як українською, як центром арійської цивілізації.
1964 р. вступив до аспірантури Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Під керівництвом завкафедрою неорганічної хімії професора Голуба Андрія Матвійовича підготував дисертацію, в основі якої була технологія виділення стронцію та рідкісноземельних елементів з апатитового концентрату. Це була актуальна тема, вона була прийнята для дослідного випробування в м. Дніпродзержинську. Мулярчук розробляв дані для проектування виробництва, узгоджував проектування замовлень обладнання, монтаж, керував випробуванням. Мав за розподілом їхати в Казахстан, в Усть-Кам΄яногірський будівельно-дорожний інститут, проте за наполяганням проф. А.М. Голуба і Міністерства хімічної промисловості України його залишили в КДУ як головного виконавця проблематики рідкісноземельних елементів і стронцію, прийняту для впровадження. Дисертацію кандидата технічних наук захистив у Харківському політехнічному інституті 1972 р.
До 20-річчя своєї праці в КДУ, 1984 року, Іван Мулярчук зібрав докупи і видрукував на друкарській машинці добірку своїх віршів. У деяких із них засуджував національний гніт, комуністичні доктрин. Ці вірші, за його словами, були йому як ліки від болісних громадянських переживань та перевантажень науковою роботою, спосіб «тримали мужність». Щось зі своїх віршів він при нагоді комусь прочитав з пам’яті. Очевидно, той «хтось» повідомив у КГБ.
Це шість віршів, а також два листи до газет на захист музею Марії Заньковецької і одна листівка «Слава герою Марченку» (про Валерія Марченка, якому 13 березня 1984 року той же суддя Зубець Григорій Іванович дав 15 років ув’язнення, а фактично смертну кару, бо тяжко хворий на нефрит Валерій не витримав і року. До речі, у 80-х роках голова Київського обласного суду Г.І. Зубець спровадив у неволю за тією ж статтею 187-1 «наклепи на радянську дійсність» Валерія Кравченка, Геннадія Кішкіна, Станіслава Хмелевського, Михайла Михалка, Клима Семенюка. А прокурор Л.М. Абраменко – Сергія Набоку, Інну Чернявську-Набоку, Ларису Лохвицьку, Леоніда Мілявського, Вадима Павлова, згаданого Г. Кішкіна. 1992 року мама Валерія, Ніна Михайлівна Марченко, одержала документ про реабілітацію її сина за підписом цього ж таки Зубця. Він послав Валерія на смерть – він його й реабілітував… Зубець тривалий час був головою Київського обласного суду, членом Вищої ради юстиції, а тепер він викладач правових дисциплін на юридичному факультеті в Національній академії управління. Полковник юстиції Абраменко Леонід Михайлович пішов на пенсію в чині старшого радника юстиції. За незалежності «стал на путь исправления»: він член Комісії Київради з питань поновлення прав реабілітованих. Видав кілька досліджень про політичні репресії. Але про свою участь у тих репресіях – ані слова. Його гарно викрили в «Історичній правді» за 3.11. 2010 р. його жертви Л. Лохвицька, Л. Мілявський та І. Чернявська-Набока: Прокурор Абраменко. За СРСР репресував, тепер досліджує репресії).
Та повернімось до справи І. Мулярчука. Злочинними виявилися рядки його віршів: «Останні ми раби в гурті з більшовиками», «Хвала, герої, вам за славу України», «Той зберегти себе в майбутнім зможе, хто діє з певністю, що влада нам ворожа», «Не спалена Москва, не в клітці комуністи» та ін. Хоча ці вірші та листи не набули ніякого розповсюдження, та вони, як виявилося, становили більшу загрозу державі, ніж утрата рідкісного (чи не єдиного в Україні!) фахівця з виділення рідкісноземельних елементів та стронцію з апатиту.
І. Мулярчук визнав себе автором віршів і листів до газет, проте не вважав, що вони «порочать радянський державний і суспільний лад». Категорично заперечив авторство і поширення листівки про Марченка в приміщенні університету.
Отже, цінний учений-практик дістав 3 роки ув’язнення за вірші, яких ніхто не читав.
Колегія ВАК 13.08.1986 р. позбавила Мулярчука вченого ступеня кандидата технічних наук і звання старшого наукового співробітника.
З кінця 1985 р. Мулярчука утримували в колонії загального режиму ОП-317/16, п/в Крюкове під Полтавою. Умови стандартні: тіснота в бараці, часті обшуки, муштра, воші, вульгарна блатна мова, постійне нервове напруження, непередбачувані загрози з боку карних в’язнів. Харчування коштувало 40 коп. на добу. Мав лише одне побачення з матір΄ю та сестрою.
Спочатку Мулярчука поставили мотати обмотки електромоторів, де він не міг виконати норму виробітку (а це порушення режиму, що тягне додаткове покарання). Його попереджували: якщо буде щось писати, порушувати режим, то застосують нововведену ст. 183-3 КК УРСР «Злісна непокора вимогам адміністрації виправно-трудових установ» і він ніколи не вийде на волю. Дізнавшись про його професію, перевели на гальванічне виробництво. Начальство колонії цінувало Мулярчука як рідкісного фахівця, тому не подавало його на умовно-дострокове звільнення.
У зв΄язку з початком «перебудови» і заявами М. Горбачова, що в СРСР нема політв΄язнів, полтавські кагебісти схиляли Мулярчука написати покаянну заяву про визнання себе винним і обіцяли негайно звільнити, та він такої заяви не подав. І все ж таки 3.06.1987 нарсуд Полтавського р-ну на підставі ст. 52 КК УРСР застосував до нього умовно-дострокове звільнення на 1 р., 1 міс. і 13 днів раніше терміну з передачею його під нагляд трудового колективу Київського заводу імені Лепсе (оскільки ректор КДУ Скопенко В.В. був проти повернення вченого в університет). За клопотанням друзів його прийняли на роботу в науково-дослідний відділ цього заводу. Тут він працював інженером 5 років. 2 січня 1992 р. реабілітований. З того ж року – науковий співробітник Національного аграрного університету. Основна наукова робота його пов’язана з проблемою вичерпного використання мінеральної сировини, а саме фосфорної та калійної, з виділенням із цієї сировини рідкісних елементів, фтору, хлору та ін. з одночасним отриманням добрив. Його праці дістали міжнародне визнання. Докторську дисертацію «Розробка технологій хімічного комплексу переробки апатитів та хлориду калію» захистив у 1996 р. в Національному технічному університеті «Київський політехнічний університет». 2004 р. вийшов на пенсію.
І. Ф. Мулярчук – автор 28 авторських свідоцтв і патентів, 107 публікацій, 12 заводських установок і процесів, упорядник декількох наукових видань. Прихильник підпорядкування виробництва науці, розглядає виробництво як науку.
Досліджує українську старовину. Розробляє свою концепцію Доброслав΄я як релігії. У батьківській садибі в с. Дорогинці влаштував музей старожитностей, де зібрав сільськогосподарський реманент, побутові речі, створив божницю Доброслав΄я. Живе в Києві.
Додаток до епіграфа. Ми їм не тільки руку подаєм. Ми даємо їм пенсії, на порядок вищі за пенсії їхніх жертв. За те, що карали патріотів України. Щоб Україна не постала як держава. Тобто ворогам України. Т. Шевченко написав був: «Чому на нього не плюють? Чому не топчуть?».
Сталін лукавив, кажучи «Сын за атца нэ отвэчает». У нього були цілі концтабори ЧСВН – «членов семей врагов народа». Був АЛЖИР – «Акмолинский лагерь жен изменников родины». Не знаю, може, нащадки згаданих вище судді Зубця, прокурора Абраменка і чинного Генпрокурора Шокіна на добрих харчах виросли добропорядними громадянами і їм прикро буде, якщо на них киватимуть головами і показуватимуть пальцями. Та мусять знати, що Суддя світу цього карає гріхи батьків у дітях, внуках і правнуках аж до третього і четвертого роду. Але він і милує батьків за молитви й доброчесність дітей їхніх, внуків і правнуків.
А Генпрокурор Шокін, пенсіонер Абраменко і викладач Зубець – хоч би вибачилися перед доктором технічних наук Іваном Феодосійовичем Мулярчуком у день його народження 3 березня та пішли до церкви висповідатися й покаятися у своїх гріхах. У порядку запізнілої люстрації.
Василь Овсієнко, лауреат премії імені Василя Стуса.
29 лютого 2016 року.
Статтю можна передруковувати, покликаючись на першодрук у газеті «Слово Просвіти» від 10 березня 2016 року, ч. 10 (854), с. 7.
В. Овсієнко, 9.03.2016.