Не пора

Видання “Дзеркало тижня” відоме тим, що туди дописують не прості люди, а експерти. Сам факт публікації думки у “Дзеркалі” підносить її на щабель вище, перетворюючи на експертну думку. Нещодавно свою експертну думку щодо проблематики свободи мирних зібрань на дзеркальних шпальтах висловила шановна пані Марина Ставнійчук.

На відміну від пані Ставнійчук, автор цих рядків не є (боронь Боже) експертом, тільки хіба ремісником. Проте ремісники мають над експертами одну перевагу – практичний досвід. Протягом 2012-2014 років у партнерстві з Інформаційним центром “Майдан Моніторинг” я досліджував становище зі свободою мирних зібрань в Україні, був автором двох аналітичних документів з цих питань (подивитися можна ТУТ і ТУТ), а також домігся скасування більш ніж півсотні нормативних актів місцевих рад, які (акти і, відтак, ради) обмежували цю свободу, гарантовану українцям у ст.39 Конституції, ст.11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.21 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Тому почуваюся більш ніж вправі назвати помилки помилками, хоча б навіть і вельми експертними.

Помилка перша. Шановна авторка з навіть трохи дивним запалом критикує недавнє рішення Конституційного Суду України №6/рп-2016, яким було визнано такими, що не відповідають Конституції України, положення частини п’ятої ст.21 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” та т.зв. “Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій в СРСР” від 28.07.88 – огидний совковий псевдоправовий непотріб, який (як і згадана стаття Закону “Про свободу совісти…”) передбачав, на порушення перерахованих вище основоположних правових норм, дозвільний, а не повідомчий, порядок проведення мирних зібрань (у давно здохлому СРСР).
Пані Ставнійчук каже, що “гора народила мишу“, що “у зверненні до КСУ не було жодного сенсу“, що “прийняте рішення КСУ не має жодного впливу на справді дієве вирішення питання свободи мирних зібрань”. Це не так. Більшість незаконних актів органів місцевого самоврядування, які обмежували (а подекуди – обмежують дотепер) свободу мирних зібрань, були переписані самоврядувальниками з того нещасного “указу”, який КСУ врешті визнав тим, чим він є – неконституційним сміттям. Багато місцевих рад, мерів і виконкомів вважали той “указ” чинним і діяли згідно з ним. Роками правозахисники, правонапівзахисники і правонападники вимагали від держави визнати “указ” нечинним, і от нарешті це сталося. Це не “гора народила мишу”, це перемогли право і здоровий глузд. Не помічати цього – безглуздя.

Помилка друга. Пані Ставнійчук пише, що “і в конституційно-правовій доктрині, і в політичній реальности, а також у практиці проведення мирних зібрань, у національному й міжнародному правосудді впродовж останніх років досягнуто єдиної спільної правової позиції – необхідности створення законодавчого механізму на виконання статей 39, 92 Конституції України для гарантування свободи мирних зібрань в Україні“, закликаючи “досягти згоди і ухвалити якісний закон” [про свободу мирних зібрань]. Не відаю, яку “єдину спільну правову позицію” теоретично можна досягти “у практиці“, а от в реальности спільної позиції нема. Так, існує справді численне і неспокійне лобі прийняття окремого закону про мирні зібрання, а існують і ті (автор має честь належати до цього кола), хто вважає максимальне розширення можливостей проведення “масових заходів” (сталий “поліцейський” термін на означення мирних зібрань та інших велелюдних подій) під час де-факто війни, в умовах підвищеної терористичної загрози, перманентних спроб Москви дестабілізувати Україну, м’яко кажучи недоречним.
Ба більше, як на мою думку, на часі було б прийняття законодавчого акту про особливості реалізації права на свободу мирних зібрань в особливий період*: наприклад навряд чи держава в умовах боротьби з зовнішньою агресією має і може толерувати блокування, під вивіскою “мирних зібрань”, військових частин чи інших режимних об’єктів. Щиро кажучи, пояснювати очевидні речі тим, хто їх не зрозумів дотепер, нема ані часу, ані натхнення.

Наприкінці авторка додає трохи грому і блискавок. “Може, хтось у державі інтуїтивно плутає право громадян на мирні зібрання з їхнім правом на спротив, яке, фактично є проявом внутрішньої війни? Не плутайте! Моя порада нині – гарантуйте свободу мирних зібрань, щоб не довелося реально гарантувати право на спротив!“. А моя порада – пам’ятати, що на Донбасі все починалося з “мирньіх протестующих сторонников федерализации“. А потім прийшли гіркіни. Тож спочатку – національна безпека. “Гранти на фахову підготовку нового прогресивного законодавства свободи мирних зібрань” – потім.

Право на мирні зібрання, повторюся, гарантовано Конституцією та основоположними міжнародними правовими актами, і щодня реалізується – безперечно, не без окремих інцидентів, але, після повалення Януковича з подільниками, без системної протидії з боку держави.

Чи потрібен у принципі ще окремий закон для подальшої лібералізації правового регулювання проведення мирних зібрань – гадки не маю. Мені – не потрібен, та я не проти. Але не зараз. Спочатку треба вистояти, перемогти у війні. На все свій час. Не пора.

Олександр Северин, к.ю.н.,
Українська Миротворча Школа (www.peace.in.ua)
_______________
*Згідно зі ст.1 Закону України “Про оборону України” від 06.12.91 особливий період – це “період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (окрім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Украні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій“. На думку автора, доречно було б додати сюди ще період проведення антитерористичної організації на території більш ніж однієї (наприклад) области.

Громадський простір