Що таке Українська Гельсінська група?

Ще 10 грудня 1948 року, невдовзі після Великої Вітчизняної війни, на сесії Генеральної Асамблеї ООН була прийнята «Загальна Декларація прав людини». Вона визначала усі свободи, які повинна мати людина у будь якій державі Європи: свобода пересування, свобода мислення, свобода слова, свобода переконання, мирних зборів і асоціацій, право на громадянство, освіту тощо.

СССР свого часу, ще за Йосипа Сталіна, а пізніше Микити Хрущова, не підписував цей документ. Це й не дивно, бо свобода слова, інші свободи, які він гарантував, були неприйнятними для того режиму, що панував при радянській владі. (Наприклад: багатьом націям на території СССР заборонявся вступ до вищих навчальних закладів, колгоспники не мали паспортів, дозволялась тільки одна партія – КПСС тощо).
Так ми жили до 1975 року.

А 1 серпня 1975 року в столиці Фінляндії – Гельсінкі, главами всіх держав Європи (крім Албанії), США і Канадою після тривалих зволікань, був підписаний прикінцевий Акт Наради з безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ). Підписав його і тодішній наш лідер Леонід Брежнєв.

Унікальність цього Акту була у тому, що він прирівнювався до національного законодавства, а тому відкривав юридичні можливості легально і цілком законно боротися з порушеннями прав людини, опираючись на внутрішнє і міжнародне право.

2. Передумови створення тих Груп сприяння виконанню Гельсінських угод в СССР, або Гельсінських груп.

Але СССР зробив тільки те, що підписав цей акт. Виконувати норми, які були в ньому, керівництво СССР і не збиралося. Наша тодішня влада, як завжди, додержувалася принципу подвійних стандартів.
Але сам факт публікацій статей Заключного Акта в радянській пресі викликав новий сплеск активності дисидентського руху в СССР, і зокрема в Україні. Тепер, спираючись на міжнародні правові гарантії, люди, які були не згодні з діями влади, могли відкрито відстоювати своє право на інакомислення.
І, не дивлячись на закритість суспільства у СССР, відсутність правдивої інформації, шалений тиск карних органів – такі громадяни знайшлися.

Безперечно, люди, які свідомо пішли на відкритий конфлікт із владою в питаннях прав людини, були далекими від наївних сподівань, що СССР буде дотримуватися підписаних ним статей Заключного Акта й, таким чином, дозволить їм публічно відстоювати свої переконання. Скоріше тут був раціональний розрахунок на те, щоб привернути увагу західної громадськості до стану справ зі свободами в СССР. Вони вирішили організувати міжнародний моральний тиск на владу, яка не визнавала елементарних норм демократичного суспільства.

Слід підкреслити, що люди, які йшли на це цілком свідомо, без пафосу, виходячи з суто моральних міркувань вищого порядку, прирікали себе на жахливі поневіряння, фактично жертвували собою. Це були мужні люди, які поклали своє життя на вівтар свободи.

3. Створення «Української Гельсінської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод в СССР» – скорочено УГГ».

12 травня 1976 року академік А. Сахаров у Горькому зібрав неофіціальну прес конференцію іноземних журналістів де Юрій Орлов проголосив створення Московської Гельсінської Групи (МГГ). Установчий документ підписали 11 відомих російських дисидентів: О. Гінзбург, П. Григоренко, М. Ланда, А. Марченко, А. Щаранський та інші. МГГ вважало головним завданням своєї діяльності стежити за тим, щоб уряд СССР дотримувався гуманітарних статей Заключного Акта. Також планувалося збирати від громадян
інформацію про порушення прав людини в СССР і переправляти її у Європу, урядам держав – учасниць Гельсінського процесу.

9 листопада 1976 року у Москві було проголошено про створення Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод, або Української Гельсінської групи (УГГ). 25 листопада така група була організована в Литві, 14 січня 1977 року – в Грузії, 1 квітня того ж року – у Вірменії. Такі ж групи організовувалися в Польщі, Чехословаччині.
В Сполучених Штатах була створена спеціальна комісія Конгресу (так звана «Гельсінська комісія»). Гельсінський рух став міжнародним.

Засновниками Української Гельсінської групи, які підписали її перший документ, були письменник-фантаст О. Бердник, генерал-майор П. Григоренко, юрист Л. Лук’яненко, юрист І. Кандиба, відома громадська діячка О. Мешко, учитель з Дружківки О. Тихий, інженер М. Мартинович, історик М. Матусевич, Н. Строката-Караванська і письменник М. Руденко (обраний керівником УГГ).

Комуністична влада розгубилася, адже групи створені для сприяння. Кому? – Владі. Сприяння у чому? – У виконанні владою – нею ж підписаних угод, гуманітарної частини Заключного акту Гельсінської наради. Та оговтавшись після несподіванки, чекісти дружно взялися репресувати членів Гельсінських груп.

УГГ була не підпільна організація. Усі засновники підписали декларацію власними іменами й подали свої адреси, підкреслюючи тим самим підкреслюючи свої наміри діяти виключно на легальних засадах. Вони, навіть, подали заяву на реєстрацію.

І от з цього моменту й до часу остаточної ліквідації (фактично розгрому) УГГ на початку 1980-х років група була об’єктом інтенсивних переслідувань і репресій, які іноді вражають своєю жорстокістю й підступністю навіть тих, хто добре обізнаний з репресивною практикою тодішнього СССР. Влада у вигляді КПСС-КГБ зовсім не збиралася відмовлятися від практики політичних репресій, підсилювався лише їхній політико-ідеологічний камуфляж.

6 грудня 1976 року був підготовлений «Меморандум №1» УГГ, який після обговорення з Л. Лук’яненко і О. Тихим, був виданий. Розділ «Типові порушення Прав Людини» починався такими словами: «З перших років сталінської диктатури Україна стала ареною геноциду і етноциду». Далі йшлося про голодомор 1933 р., репресії 30-х, знищення УПА, репресії проти шістдесятників тощо – те, що зараз визнане на рівні офіціальної української влади і в усьому світі.

Група захищала права євреїв на еміграцію до Ізраїлю, в особі Григоренка – права кримських татар, в особах П. Вінса, О. Гейко – права віруючих. Загальнодемократичні тенденції в ній представляли Л. Плющ, В. Малинкович.

У січні-квітні 1977 року УГГ випустила 10 меморандумів щодо переслідування інакодумців в Україні. У відповідь 5 лютого 1977 року були заарештовані Олекса Тихий і Микола Руденко. А 23 квітня того ж року М. Матусевич і М. Маринович. Політбюро ЦК КПСС, вирішивши розправитися із Гельсінським рухом, за поданням Генпрокурора СССР Р. Руденко, та голови КДБ Ю. Андропова дало на це згоду

Суд над О. Тихим і М. Руденко відбувся у червні 1977 р. у Дружківці (містечко неподалік від Донецька) і був формально «відкритим»: засідання відбувалися в ленінській кімнаті дружківського «Смешторга», яку заповнили номенклатурні працівники підприємств і установ міста. Підсудні відмовилися визнати себе винними. Руденка було засуджено до 7 років таборів суворого режиму, Тихого, як «особливо небезпечного рецидивіста» – до 10 років таборів і 5 років заслання.

У 1978 – 1980 р. були репресовані майже всі члени-засновники Групи, але на їхнє місце зі впертою одержимістю йшли нові й нові люди. Так, у Групу вступили Ольга Гейко-Матусевич (14 травня 1977), Віталій Калениченко і Василь Стрільців (жовтень 1977), 22 травня 1978 року в Групу вступив засланий у Якутію після ув’язнення В’ячеслав Чорновіл. Членами Групи стали Василь Січко (26 лютого 1978), Петро Січко (30 квітня 1978), Юрій Литвин (червень 1978) Володимир Малинкович (жовтень 1978), Михайло Мельник (листопад 1978), Василь Овсієнко (18 листопада 1978). У лютому 1979 року оголосила себе членами УГГ ціла група політв’язнів і засланців: Оксана Попович, Богдан Ребрик, о.Василь Романюк (згодом – Патріярх Володимир), Ірина Сеник, Стефанія Шабатура, Данило Шумук, Юрій Шухевич-Березинський. У жовтні 1979 членами Групи стали Йосиф Зісельс, Зіновій Красівський, Ярослав Лесів, Петро Розумний, Іван Сокульський, пізніше Микола Горбаль (21 січня 1980), Михайло Горинь (листопад 1982) Валерій Марченко (жовтень 1983), Петро Рубан (1985). Кілька осіб працювали як її неоголошені члени (Ганна Михайленко, Стефанія Петраш, Михайло Масютко, Олесь Шевченко).

Вступ у Групу в кожному випадку був свідомим актом хоробрості й жертовності: адже оголошений її член тримався на волі лічені тижні чи місяці. Дехто працював як неоголошений член, залишаючи заяву, якою просив вважати його членом Групи з моменту арешту. Були випадки написання наперед останнього слова, бо не було певності, що його вдасться виголосити на майбутньому суді.

Влада лютувала, нагнітала у суспільстві нетерпимість до інакодумців. Абсурдність і жорстокість її дій щодо «гельсінців» досягла апогею. Створювалось якесь ірраціональне хибне коло: члени УГГ протестували проти порушень прав людини, каральні органи, щоб припинити ці протести і приховати свої незаконні акції, створювали нові прецеденти цих порушень, що викликало нові протести, а за ними нові репресії…

З 1978 року група почала випускати замість меморандумів інформаційні бюлетені, в яких фіксувалися факти порушень прав людини в Україні. Робити це було дуже складно, бо на той час майже усі діючі члени УГГ вже сиділи у спецтаборах для політв’язнів. Але, не зважаючи на все те що відбувалося, за кордон регулярно переправлялася інформація про порушення прав людини в СССР. І це робила Українська Гельсінська Група. І чим більше йшло таких повідомлень у вільний світ, тим жорстокіше і вишуканіше вони каралися.

Що ж вони, члени групи, мали за це?

За це вони мали каторгу.
Нікому з них влада, яка на папері прагнула до надання вільностей своїм громадянам, не дозволила не тільки користуватися тими загальноєвропейськими свободами, але й відібрала свободу у прямому сенсі цього слова. То були страшні часи. Тих, хто мислив не так, як того хотіла влада – оголошували божевільними і ховали у «психушках», де медичними способами доводили людей до справжнього божевілля. Людей позбавляли волі висуваючи їм бездоказові звинувачування. Цинічно фабрикували справи: «дармоїдство», «опір міліції», «хуліганство», «спроба зґвалтування», «незаконне зберігання зброї», «виготовлення, зберігання і збут наркотиків». Ніхто з членів Групи не виходив на волю: незадовго до звільнення, а то й у день звільнення жертві фабрикували нову справу. Загалом на страсному рахунку 39-ти членів Групи – понад 550 років неволі.

Група розплатилася п’ятьма життями: Михайло Мельник 10 березня 1979 року, Олекса Тихий 5 травня 1984, Юрій Литвин 4 вересня 1984, Валерій Марченко 7 жовтня 1984 і Василь Стус 4 вересня 1985. Четверо останні не просто померли у таборі, вони були закатовані.

1985 року на Нобелівську премію в галузі літератури була висунута творчість члена Групи Василя Стуса. Але Москва розв’язалася з ним у традиційний російський спосіб: “Нет человека – нет проблемы”. Стуса поспішили знищити в карцері “табору смерті” Кучино, знаючи, що цю премію присуджують у жовтні кожного року – але тільки живим.

Для чого наші герої це робили?

Офіційно для того, щоб Європа і світове товариство знали про те, що робиться у СССР. Але ж сталося так, що їх діяльність переросла у потужний національний рух. Вони стали центром опору проти дій влади.
Відомий дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницький відзначив: «…підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше».
УГГ постає в історії українського національно-визвольного і правозахисного руху центральне, визначне місце. ЇЇ діяльність привела Україну до незалежності.

Акт про Незалежність України, який був прийнятий на Верховній Раді у 1991 році, склав і подав у Раду один з засновників Української Гельсінської Групи Левко Лук’яненко. І майже усі пункти цього Акту були складені на основі установчих документів УГГ.

1 квітня 2004 року правозахисним товариством була заснована Асоціація правозахисних організацій України – Українська Гельсінська Спілка з прав людини. Метою її створення та діяльності є реалізація та захист прав людини і основних свобод. Ця Асоціація є правонаступницею УГГ. Сьогодні членами УГС є 23 громадські правозахисні організації.

ГО «Товариство Олекси Тихого»