“….and Justice for all”
З Обітниці вірности прапору, США (The Pledge of Allegiance of the United States)
“Право це свобода, справедливість та рівна міра першого і другого для всіх”
Щось філософське.
“Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови,
що воно відповідає вимогам справедливости”.
З рішення Конституційного Суду України, №3-рп/2003.
Цей текст – про шлях від судочинства як процесу і бізнесу до правосуддя як якости і цінности.
Аби не створювати нових сутностей, дозволю собі самоцитату: “Сенс існування сучасної держави полягає в її соціальній цінности для громадян (і чим цінности менше, тим така держава є безсенсовішою в усіх розуміннях та симулякричнішою), а цінність обумовлюється належним виконанням нашою* державою низки внутрішніх та зовнішніх функцій”. Якщо з зовнішніми функціями українська держава зараз більш-менш дає собі раду – і то за надскладних умов – то з внутрішніми, вочевидь, не з медом. Казати про належне виконання державою правоохоронної функції, себто забезпечення правопорядку (“стану упорядокованости суспільних відносин, заснованого на праві і законности” – підказує Вікіпедія), може хіба безнадійний оптиміст, або сертифікований вар’ят. Це вкрай погано.
Погано – не лише з тієї очевидної причини, що призводить до порушень ваших (і моїх) прав і свобод та неможливости їх ефективно захистити. Дуже погано – з тієї причини, що гіршого за невідповідність між формальною (писаною) Конституцією та конституцією фактичною, себто реально існуючими правилами, для перспектив розвитку держави і суспільства напевно, що нічого бути не може. Це вбиває найважливіше – довіру до держави, віру українців у можливість ненасильницьким шляхом домогтися справедливости і, зрештою, підважує стійкість, cohesion країни і нації перед лицем зовнішніх загроз.
І коли Стратегія національної безпеки України (Указ Президента України від 26.05.15 №287/2015) серед актуальних загроз нацбезпеці слушно називає, зокрема, таке (ст.3.3.):
“- поширення корупції, її укорінення в усіх сферах державного управління;
– слабкість, дисфункціональність, застаріла модель публічних інститутів, депрофесіоналізація та деградація державної служби;
– здійснення державними органами діяльности в корпоративних та особистих інтересах, що призводить до порушення прав, свобод і законних інтересів громадян та суб’єктів господарської діяльности”,
то чи не найперше це стосується судової гілки влади.
Ще 2004-го чи 2005 року, сповнений помаранчевим романтизмом, я кількаразово в адміністративній (за теперішньою термінологією) юрисдикції позивався до всяких-різних високих органів влади з приводу очевидних порушень ними Конституції, виходу за межі законних повноважень et cetera. З тих процесів мені запам’ятався насамперед життєрадісний суддівський сміх, скляні суддівські очі та кросворд “весьолая размінка” на суддівському столі під час засідання. Я не був у претензіях до світобудови – бо з мого боку то було скоріше бретерство, “правонапад”, а не доконечна необхідність захистити свої життєві права, але я зробив висновки: навіть досвідчений правник з науковим ступенем і численними раніше виграними комерційними справами підчас нічого не може вдіяти, коли “його честь” – керована особистим чи клановим інтересом професійна скотиняка (тм), гендляр і пройдисвіт. Може “по життю” ніби і приємна людина, статечний член суспільства, а от у мантії – скотиняка (тм). Бо так вчили, і хоча у тій науці, може не був першим учнем, але і задніх не пас.
Що говорити про “простих посполитих”. Українці не довіряють судам з тієї простої причини, що, навчені травматичним досвідом, довіряти їм не мають підстав. Вітчизняне судочинство (тм), це процес “рєшалова дєл”, процес надання псевдоюридичної обгортки рішенням, прийнятим на підставах і з мотивів, що правом мають аж нічого спільного. Судочинство як діяльність не веде до правосуддя як результату (винятки можливі, так, може це когось втішить). Юридичні виші конвеєрно штампують юристів, законо-давці штампують псевдоправовий мотлох, суди штампують те, що потрібно “хорошим людям”. Garbage in – garbage out. Судочинство замість правосуддя. Верховенство доцільности замість верховенство права. І взагалі “шопопало” замість справедливости. І всі це знають, щодо усвідомлення цього є суспільний консенсус, і що цілий народ живе з усвідомленням того, що судочинство – це не шлях до справедливости, а клановий прибутковий бізнес, мабуть – найстрашніше.
Так, кажуть, ніби була якась судова реформа, можливо ви навіть про неї щось чули. І що? Рейтинг [не]довіри до судів в Україні Google знає (за даними Фонду “Демократичні ініціативи” ім.Ілька Кучеріва на кінець 2016-го року – мінус 72%). Це вирок. І це загроза національній безпеці, самому існуванню держави, адже, згадаймо, цінність держави, принаймні в очах значної частини поспільства, визначається її соціальною цінністю, тут – спроможністю, а радше неспроможністю творити справедливість, забезпечувати права і свободи, які сама ж урочисто проголосила.
А в теорії, чи то за легендою, все гарно і навіть красиво.
У статті 1 Конституції Україна назвала себе суверенною, незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою, а у частині другій ст.3 задекларувала, що “права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльности держави”, яка “відповідає перед людиною за свою діяльність”, і головним обов’язком якої, відповідно, є “утвердження і забезпечення прав і свобод людини”.
До того ж згідно зі ст.8 Основного Закону: “В Україні визнається і діє принцип верховенства права”, яке Конституційний Суд України у своїх рішеннях №15-рп/2004, №8-рп/2010 та №10-рп/2011 розтлумачив як “панування права в суспільстві”, додавши далі, що “верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовчу діяльність”.
Частина друга ст.55 Конституції запевняє, що: “кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльности органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб”. Рішення КСУ №19-рп/2011 від 14.12.11: “Положення частини другої ст.55 Конституції України треба розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльности всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному. Реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом”.
Право на справедливий суд, на ефективний засіб юридичного захисту передбачено також ст.6, 13 чинної для України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, низкою положень Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а також базовою ст.8 Загальної декларації прав людини.
Біда в тому, що для тих, хто на власному досвіді дізнався, що таке є вітчизняний суд, а тим більш для тих, хто про все дізнається з балачок на телевізійних ток-шоу, все це звучить насмішкою.
Тотальна суспільна недовіра до судів, перевантаженість судів, складність існуючих судових процедур (значною мірою успадкованих від СССР), подорожчання участи у процесі для громадянина у зв’язку з запровадженням адвокатської монополії на судове представництво – все це є чинниками недоступности правосуддя для значної частини населення України і, відповідно, чинниками дискредитації і руйнації української держави, чинниками сприйняття всієї системи як “bullshit system”.
Під правосуддям ми розуміємо оперту на правові норми справедливість, втілену у винесеному ім’ям України, відповідно до встановленої законом процедури, судовому рішенні.
В Україні давно ведуться спроби реформування судової системи, розвантаження судів, наближення правосуддя до громадян, розвантаження судів, але на сьогодні підстав казати про великі успіхи не вбачається. Так, ще 2004-го року було прийнято Закон України “Про третейські суди”, але передбачаючи розгляди спорів третейськими судами лише за попередньою угодою сторін та не поширюючи компетенцію таких судів на спори за участю суб’єктів владних повноважень, цей закон залишився “мертвонародженим” і ніяк не вплинув на можливости захисту своїх прав і свобод загалом громадян. На розгляді Верховної Ради України перебувають кілька альтернативних законопроектів про медіацію, але, справді будучи здатною певною мірою розвантажити суди, медіація, по-перше, жодним чином не сприятиме вирішенню конфліктів, сторони яких не прагнуть до переговорів, а по-друге, перебуваючи поза судовою системою і являючи собою певну альтернативу судочинству, медіація не спроможна подолати проблему тотальної недовіри громадян до судової системи як державної інституції і відтак, недовіри до держави в цілому.
У мене є лише один рецепт, як все це виправити, і він є, у грунті речей, простий, як ваги Феміди: надати українцям можливість самим обирати собі суддів. Створити інститут мирових суддів, які обиратимуться безпосередньо відповідними місцевими громадами.
Це не утопія. По-перше, таке століттями успішно практикується у різних країнах світу, а по-друге, для цього навіть не треба змінювати Конституцію (що стало б серйозним практичним ускладненням, з огляду на процедуру та верховнорадянські турбулентності).
Стаття 124 Конституції України: “Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи”.
Стаття 125: “Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя”.
Cтаття 128: “Призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя в порядку, встановленому законом. Призначення на посаду судді здійснюється за конкурсом, крім випадків, передбачених законом”.
Отже, пропозиція полягає у наступному:
а) Президент України ініціює (чи виразно і публічно підтримує ініціативу “знизу”) розробку законодавства про мирові суди: змін до Закону України “Про судоустрій”, відповідних кодексів.
б) Відтак, організується справжня, несимулякрична, загальнонаціональна дискусія щодо пошуку та узгодження оптимальної моделі мирових судів для України. Ресурси для організації, фасилітації, інформаційного супроводу такої загальнонаціональної дискусії можна пошукати як у зацікавлених донорських інституцій, так і серед таких необов’язкових, м’яко кажучи витратах державного бюджету як на “громадські ради” та “громадські експертизи”, підтримку організацій ветеранів битви при Гавгамелах та фінансування інших симулякричних утворень штибу всіма улюбленого Міністерства інформаційної політики.
в) Після суспільного обговорення, доведення законопроектів до належної кондиції, внесення їх Президентом до Верховної Ради, прийняття і набрання ними (у т.ч., згідно зі ст.125 Конституції, окремим законом про утворення мирових судів), у місцевих громадах проводяться вибори мирових суддів. Обрані особи, на підставі відповідної імперативної норми закону, автоматично призначаються Президентом за формальним поданням Вищої ради правосуддя.
Світова практика знає багато різних моделей функціонування мирових судів:
– за порядком обрання чи призначення та звільнення,
– за обов’язковістю чи необов’язковістю у суддів юридичної освіти (у другому випадку судді, який керується власним розумінням справедливости і загальних норм, можуть допомагати спеціальні службовці-фахові правники),
– за обсягом юрисдикцієї і порядком оскарження рішень тощо. It depends, як кажуть англосакси. Себто це залежить, як мовимо ми.
Принциповим для України, як на мій погляд, є саме:
1. Виборність суддів у місцевих громадах для відновлення довіри та авторитету правосуддя, коли, умовно кажучи, спір між двома сусідами буде вирішувати третій – місцевий неформальний авторитет, обраний громадою.
2. Спрощеність процесуальних норм.
3. Наявність запобіжників від помилок (і зловживань), як то можливість оскарження принаймні більшої частини рішень мирових судів та віднесення до їхньої юрисдикції лише обмеженого кола малозначних справ, з наступним дуже поступовим розширенням компетенції.
Немаловажно у цьому контексті, що нова стаття 131-2 Конституції України, якою запроваджується вельми сумнівної доречности і правомірности адвокатська монополію на представництво у судах, якраз і каже, що “законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів і референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена”.
Тобто, по-перше, на конституційному рівні виведено в окрему категорію “малозначні спори”, а по-друге, визнано можливість непоширення на такі (зокрема) справи згаданої адвокатської монополії, що дозволяє спростити і здешевити доступ до правосуддя у мирових судах (іншими словами, спір між двома сусідами розглядатиме третій, а допомагатимуть сторонам спору четвертий і п’ятий сусіди).
У сподіваному підсумку, внаслідок поступового зростання кількости, досвіду, компетентности і компетенції мирових суддів відбуватиметься поступове ж заміщення ними “старих”, родом з СССР та клептократичного паханату, судових установ.
Як цінний бонус, теперішня українська влада отримує тут і зараз можливість (якою ще треба вміти скористатися, ясна річ) сфокусувати суспільну увагу не на скандалах, вибриках популістів і провокаторів та “зрадофілії”, а на реальному питанні державної ваги і стратегічного значення. Плюс перспективу, здійснивши пропоновану реформу і розпочавши та забезпечивши поступ до правосуддя, увійти до історії.
А насамкінець знову про те, що для нас надовго залишатиметься вимушеним пріоритетом – безпеку.
Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19.06.03 визначає (ст.1) національні інтереси як “життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток”. Національна безпека, відповідно, це “захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави”.
Серед пріоритетів національних інтересів Закон називає “гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина” та “зміцнення політичної і соціальної стабільности в державі”, а серед основних напрямів державної політики з питань національної безпеки визначає (ст.8) “забезпечення неухильного додержання конституційних прав і свобод людини і громадянина <…>, створення дійових, у тому числі судових, механізмів захисту конституційних прав людини і основних свобод; забезпечення політичної стабільности, громадянського миру та взаєморозуміння в суспільстві”, а також зміцнення довіри населення до владних інститутів.
Відповідно, вищезгадана Стратегія національної безпеки наполягає, що функціонування державного механізму “має грунтуватися на принципах верховенства права, рівности громадян перед законом, чесности та прозорости влади, а його пріоритетом повинен стати захист прав, свобод і законних інтересів громадян, національних інтересів України”.
So let’s do it! Почнімо, заради безпеки і справедливости, шлях до правосуддя. Переконаний, це міг би бути стратегічної ж ваги чинник виживання і поступу України, а при тому – би потужний крок у стратегічних комунікаціях (наразі вельми проблемних) держави з суспільством.
Автору, що жодному разі не є фахівцем з конструювання судової системи, з судового процесу тощо, не йдеться про істину в останній інстанції, рівно як про пошук тут і зараз конкретних технологічних, адміністративних, процесуальних рішень майбутньої реформи – залишу це професіоналам.
Мені йдеться про відновлення суспільної довіри, про подолання перманентної політичної кризи, про припинення повзучої ерозії державного механізму, про консолідацію нації і, як я намагався показати вище, про нашу спільну національну безпеку, рівно як і про захист особистих прав, свобод і безпеки кожного з нас.
Властиво, йдеться про “ідею, час якої настав”.
Зрештою, чим справедливість для всіх – не національна ідея?
Олександр Северин, к.ю.н., Українська Миротворча школа
_________________________
*Примітка. Так, саме “наша держава”, навіть якщо комусь не подобаються конкретні персоналії при владі чи то існуючі політичні практики – іншої у нас нема і взяти її нема звідки.
Джерело: Громадський простір