Після розпаду Російської імперії-СРСР Україна отримала незалежність, але не таку як Фінляндія чи Польща чи країни Балтії після розпаду Російської імперії Романових.
Еліти прагнули не розпаду імперії, а контрольованого напіврозпаду (а то й натретьрозаду), тому утворилося незрозуміле СНД і про “розірвання зв*язків” казали лише як про зло. Україна повинна була залишатися в зоні впливу Росії.
Росія прагнула зберегти вирішальний вплив на українську політику, і мала для цього досить ресурсів – особисті зв*язки, компромати, військовий вплив, економічна залежність, газова залежність, російська мова, рускокультурнисть, те що пізніше назвали рускіймір.
Україна не повинна була отримати справжню незалежність – тобто насамперед основну її складову, незалежну (потенційно – неприємну Кремлю) зовнішню політику (яка в наших умовах істотною мірою визначає і безпекову політику, і економічну політику, і енергетичну політику, і культурну політику).
Важливо, що український естеблішмент (“еліти”) міг прагнути (і мабуть прагнув) проведення власної незалежної політики, але ніколи не міг її проводити – його здібності, ресурси та воля завжди були недостатніми для того, аби переломити російський супротив цьому. Теоретично можна було б додати більше якоїсь складової, але тоді або не вистачало якоїсь іншої складової (наприклад, за Ющенка, схоже, було більше волі, а може й ресурсів, але не було здібностей), або в Росії було досить резерву для посилення спротиву, яким все блокувалося.
І зрештою вийшло так, що реально незалежна від Росії зовнішня політика (отже реальна незалежність) таки відбулася, але винятково заслугою громадянського суспільства, а не естеблішменту. Коли Росія вчергове не дала естеблішменту діяти всупереч Росії (підписати ЗВТ з ЄС), громадянське суспільство почало тиснути, Росія не поступалася, виник конфлікт і Росія програла Євромайдану. Саме громадянське суспільство через Євромайдан стало чинником, який продавив проведення Україною неугодної Росії політики та змусив українських політиків робити те, чого вони – через величезні ризики, які були, як бачимо, реальні – ніколи не могли наважитися і спромогтися зробити раніше, і, мабуть, не змогли б і надалі: зробити Україну дійсно незалежною від Росії. Лише тиск громадянського суспільства та обставин, що виникли як його наслідок, змусив політиків це робити.
Перша мораль – пасхальна): українців з рабства вивів не Мойсей (не еліти), а просто вони самі (громадянське суспільство).
Друга мораль – то була не революція і не гідності, а успішний рух за незалежність.