Російські активні заходи і кампанії впливу
Eugene B. Rumer, Директор програм Росії та Євразії Carnegie Endowment for International Peace
Свідчення перед Сенатським Спеціальним комітетом із розвідки. ДЖЕРЕЛО , 30 березеня, 2017
Пане голово Burr, пане заступник голови Warner, шановні члени Комітету із розвідки!
Для мене велика честь бути сьогодні тут. Питання, що стоїть перед нами – російські активні заходи та кампанії впливу. Воно піднялося на вершину нашого порядку денного у 2016, коли нам стало відомо про російське втручання в наші президентські вибори. Воно залишається одним із найбільш тривалих у часі питань нашої національної дискусії, оскільки сама ідея того, що інша держава може поставити під ризик функціональність найістотнішого інституту нашої країни – процес обрання президента – нам із вами важко осягнути.
Хотів би одразу зазначити, що спираючись на репортажі преси, на заяви провідних американських, і не тільки, законодавців та розвідників, спираючись на мій особистий досвід як дослідника російської зовнішньої політики – я переконаний, що російські спецслужби, їхні проксі, й інші задіяні актори напряму вплинули на наші вибори 2016.
Ви можете спитати, чому я настільки певен у цьому? Я не бачив засекречених свідчень на користь дослідження, презентованого в “Оцінці Американської розвідувальної спільноти” (“Assessing Russian Activities and Intentions in Recent US Elections”), оприлюдненого Офісом директора національної розвідки 6 січня 2017р. Деякі оглядачі висловлювали критику стосовно того, що “Оцінка” не містила детальних свідчень російського кібер-втручання чи то таємних операцій. Вони не бачать головного – тотальності російських зусиль по втручанню, спантеличуванню, дезінформації, прямих фальсифікацій, і т. ін. – що є не менш вагомим, якщо не вагомим більше доказом, аніж злам сервера Демократичного Національного Комітету, й інших вторгнень хакерів. Це російські зусилля ми бачимо неозброєним оком: у спонсорованих державою пропагандистських випусках RT (Russia Today), в незчисленних інтернет-тролях, фальшивих чи спотворених новинах, розповсюджуваних фейкометами, у нещодавньому міжсобойчику російського президента Владіміра Путіна із французьким ультраправим кандидатом в президенти Марін ле Пен. Список можна продовжувати. Ці зусилля також є інтегральною складовою російської зовнішньої і внутрішньої політики.
Це більше, ніж економіка
Для розуміння того, чому російський уряд задіяний у цій величезній і розмаїтій кампанії, яка оперує як відкритими, так і таємними засобами, нам доведеться зробити крок назад і поринути у контекст подій, що мали місце чверть століття по закінченню Холодної війни.
Зовнішня політика кожної держави є продуктом історії, географії і її політики (в широкому розумінні). Росія не є виключенням із цього правила, і для розуміння шаблонів російської поведінки вдома і за кордоном, ми мусимо оглянути російську історію, географію і її внутрішню політику.
Війна в Європі є об’єднавчою ідеєю для формування світогляду кожного росіянина. Національний наратив Росії не можливий без згадки про дві війни – “Вітчизняної війни” 1812, яку росіяни розглядають як війну за звільнення від Наполеонівського загарбання, і “Великої Вітчизняної війни” 1941-1945. Обидві війни велися за визволення Вітчизни, Батьківщини від зовнішнього загарбника. У 1812 Наполеон увійшов у Москву, і місто було спалено. У 1941, армії Гітлера було зупинено біля окраїн Москви. В американців теж була своя війна у 1812 і Вашингтон теж було спалено, але дуже мало росіян про це знають чи пам’ятають. Так само, як вони ніколи не думають про битву на тихоокеанському театрі проти Японії у ІІ Світовій війні. Сталінські армії не вступали у цю битву аж до моменту, коли все було вирішено, через три місяці по закінченні війни у Європі. Кінець “Великої Вітчизняної війни” є найбільшим російським святом, що відзначається щороку 9 травня. Найзнаменитішим російським літературним твором є “Війна і мир” Льва Толстого, всі росіяни читають цей роман у школі. Їх також вчать на уроках історії, що найбільшим досягненням їхньої країни була перемога над фашизмом у “Великій Вітчизняній війні”.
Війна 1812 закінчилася для Росії, коли армії царя Александра І увійшли до Парижу у 1814. “Велика Вітчизняна” завершилася у 1945, коли сталінські армії увійшли у Берлін. Від 1945 і до 1989, коли впала Берлінська стіна, Росія перебувала у найбільш захищеному стані – чи то принаймні так були навчені вірити покоління російських лідерів. Історія й стратегія, що їх викладали у російських військових академіях ще впродовж десятиліть по її закінченню – це були історія і стратегія “Великої Вітчизняної війни”. Мапа військових навчань у Воєнній Академії Генштабу у 2001 була гігантською мапою європейського театру бойових дій. Американські стратеги на той момент “завершили із Європою” і перемикали свою увагу із Балканського краю Європи на Південну Азію та Середній Схід. Росіяни ж із Європою “не завершили”.
В той час на Заході не приділялося достатньої уваги травмі, що її переживало російське силове крило, коли воно втратило як свої зовнішні, так і внутрішні буфери – Варшавський пакт і Радянську імперію. Фізичне відчуття захищеності, що його забезпечував оцей подвійний буфер між арміями NATO та російським хартлендом – зник. Російською декларативною політикою могло бути підписання у 1990 Паризької хартії, яка знаменувала завершення Холодної війни, але історичний спадок і географія національної безпеки не могли бути змінені розчерком пера. Навіть після демонтажу комуністичної системи і розпуску СССР, верхівка російських силових структур, яка поколіннями виховувалась на мисленні у рамках “жорсткої сили”, не могла і не стала сприймати нове бачення європейської безпеки, базованої на спільних цінностях.
У1991, із суспільством у глибокій кризі, розшматованою економікою, їхнім військовим відступом від кордонів зовнішньої та внутрішньої імперії, та із країною, що у буквальному сенсі розпадалася на уламки, російські лідери не мали іншого вибору, аніж погодитися на сприйняття такого бачення. Вони також сприйняли як належне, що історію пишуть переможці, і що переможці визначають правила гри Нової Доби. Росії довелося жити із цим так довго, поки вона залишалася слабкою.
1990-ті були жахливим десятиліттям для Росії. У її внутрішній політиці панував гармидер, її економіку кидало із однієї кризи в іншу, а її міжнародне становище, яке лише щойно було роллю “наддержави” – сколапсувало. Західні дослідники Росії легковажили проектуванням “світу без Росії”. З уваги російських політичних еліт не випало й те, що 1990-ті були також часом найбільшого процвітання і глобального впливу Заходу. Для них, вихованих на ідеях важливості “жорсткої сили”, домінування Заходу було невід’ємно пов’язаним із його перемогою у Холодній війні, поразкою Росії, її відступом зі світової арени і експансією Заходу як наслідком всього цього.
Росія повертається
Але Росія не залишалася слабкою назавжди. ЇЇ економічне одужання на початку нового століття, забезпечене шаленим ростом світових цін на сировину й вуглеводні, укупі з внутрішньою консолідацією довкола Владіміра Путіна та його бренда всезростаючого авторитаризму – такого відмінного від лідерства Бориса Єльцина – заклали підвалини для повернення до більш впевненого поступу на світовій арені.
Цей більш впевнений поступ проявив себе у численних випадках та у різних формах впродовж останніх півтора десятиліть – у промові Путіна на Мюнхенській безпековій конференції у 2007, війні із Грузією у 2008 і заяві, що послідувала одразу по ній від тодішнього президента Мєдвєдєва – про вимогу права на зону “сфери привілейованих інтересів” по периферії; і нарешті у анексії Криму у 2014 і неоголошеній війні на сході України із метою запобігти її випаданню з російської орбіти.
Для Заходу, повернення Росії на світову арену було нічим іншим, як відвертим реваншизмом. Воно руйнує засадничі, корінні принципи пост-холодновоєнної європейської безпекової архітектури, яку Росія зобов’язалася зберігати і поважати чверть століття тому.
Для Росії, це є “відновленням балансу”, але не старого балансу, а чогось зовні схожого на нього. Станом на зараз, НАТівські сили розміщено для відсічі російській агресії в Естонії. (Цікаво, що колишній спікер Палати представників Newt Gingrich описав цю країну як “окраїни Санкт-Петербурга”). Російська силова верхівка розглядає це як загрозу своєму хартленду.
Наратив відновлення балансу, виправлення несправедливості та збочень 1990-х, коли Захід скористався перевагою російської слабкості, був важливим елементом російської державної пропаганди від початку ери Путіна. Хочемо ми сприймати цей наратив, чи ні, ці переконання пронизують як російське повернення на світову арену, так і консолідацію суспільства всередині. Як публічно, так і неофіційно, російські офіційні особи заявляють, що війни в Грузії і Україні були превентивним заходом із метою запобігання західного зазіхання на території, що є життєво важливими для російської безпеки. Військове втручання у Сирії щонайменше відновлює російську традиційну присутність на Середньому Сході, звідки Росія була змушена забратися, коли була слабкою, і де її замінив Захід із наслідками, вкрай трагічними для усього регіону.
У внутрішній політиці, путінська реставрація авторитаризму сприймається більшістю населення й елітами як повернення до традиційного для них політичного здоров’я, вільного від західного втручання у їхнє політичне та економічне життя. Дедалі більше плюралістична система та драматичний обвал 1990-х пов’язуються у цьому наративі із впливом Сполучених Штатів та інших зарубіжних інтересів на російську економіку та політику, до їхнього бажання запропонувати чужі цінності для російської політичної культури і відібрати росіянам їхню нафту. Американська підтримка російського громадянського суспільства є намаганням принизити російську державу, знову поставити її на коліна, скористатися перевагою над нею, як всередині, так і ззовні. Західні економічні санкції, введені за анексію Криму та неоголошену війну на сході України є формою війни, розробленою задля послаблення Росії й отримання нечесної переваги над нею. Західна підтримка демократії в країнах на російській периферії є спробою оточити її і знову – послабити.
Цей наратив домінував у повітрі всередині Росії, де Кремль контролює телебачення, що є головним постачальником новин для росіян. За умов розгрому незалежних ЗМІ і маргіналізації альтернативних джерел інформації, цей наратив зазвучав унісоном із більшістю росіян. Цей наратив став ефективним, бо він включає в себе частину правди – Росія справді надірвалася у 1990-х а Захід справді процвітав; Росія подолала свої проблеми і відвоювала якусь частку міжнародного впливу під орудою Путіна; Захід справді просував демократію в Росії, що історично співпало із важкими часами; і Захід був критичним до згортання демократії російським урядом коли Росія відновлювала сили.
Більш того, зовнішня політика традиційно була і є “заповідником” місцевої політичної еліти та невеликої групи безпекового істеблішменту. В той час як деякі голоси в Росії, такі як провідний антикорупційний активіст Алєксєй Навальний, кинули виклик багатьом внутрішнім провалам й авторитарним замашкам путінського уряду, навряд чи знайдеться хтось, хто кинув виклик будь-чому, зробленому у політиці зовнішній. Гірше того – кремлівська пропаганда була настільки очевидно ефективною, а законодавчі обмеження настільки жорстокими, що вкрай мало російських опозиційних голосів відважувалися критикувати зовнішньополітичний курс через побоювання бути затаврованими як “іноземні агенти”, “вороги народу”, і “дешеві фельєтоністи”.
Війна іншими засобами
При всіх розмовах про одужання Росії та відновлення нею світових позицій, її можливості не варто переоцінювати. Її ВВП це приблизно $1.3 трлн. у порівнянні із ВВП США у $18 трлн. Російська економіка не “ледь жевріє”, але за словами провідного урядового економіста вона “приречена на вічну стагнацію”, якщо уряд не вдасться до масштабних нових реформ.
Російські оборонні видатки оцінюють у $65 млрд, або трохи більше запропонованого президентом Трампом на 2018 фін. рік збільшення відповідних видатків американських. Чисельність збройних сил РФ оцінюють у 750,000 – істотно менше задекларованої “мільйонної армії” – проти американських 1,4 млн. дійсних військовослужбовців у США.
За всіма мірками, російське військо зробило величезний прорив впродовж останнього десятиліття, завдяки далекосяжним планам реформ і щедрому фінансуванню. Воно безперечно набагато переважає своєю потугою своїх менших, невеликих сусідів і має географічні переваги на театрах по своїй периферії.
Все ж, основний військовий баланс не на боці Росії, якщо порівнювати зі США та союзниками по NATO. В них більші економіки, вони витрачають більше на оборону, мають чисельніші й краще оснащені війська, і набагато переважають технологічно. Війна Росії із НАТО стане актом взаємного самогубства, і Кремль до цього не готовий. Отже, його кампанія проти Заходу мусить вестися іншими засобами.
Це є основним тлом предмету сьогоднішніх слухань. Оскільки Росія не може змагатися із Заходом відкрито, її лідери опанували широкий спектр інструментів – інформаційну війну в усіх її формах, включно із підривною діяльністю, обманом, дезінформацією, залякуванням, шпіонажем, економічними інструментами що включають санкції, хабарі, вибіркові режими торгівельного сприяння, кампанії з впливу, і т. ін. Цей інструментальний набір має глибоке історичне коріння у радянській ері і виступає в якості врівноважувального засобу, що в очах Кремля покликаний задекорувати слабкість Росії супроти Заходу.
При задіянні цього інструментарію Кремль має кілька важливих переваг. Не існує домашньої аудиторії, перед якою слід було би звітувати за свої дії за кордоном. Кремль має дуже мало, якщо взагалі має, обмежень по його застосуванню, а прийняття рішень максимально оптимізоване. Відсутня інституційна можливість оскаржити його, оскільки Дума є “скаженим принтером” для візування будь-якої кремлівської зовнішньополітичної ініціативи.
Коло тих, що приймають рішення набагато менше за Політбюро радянських часів, воно звужене до кількох путінських соратників із ідентичними світоглядом та ідеологією. Вони не звернуть зі свого змагального курсу по відношенню до Заходу. Вони можуть приймати рішення швидко і мають у розпорядженні істотні ресурси, особливо беручи до уваги порівняну дешевизну більшості засобів, на які вони покладаються. Зграя кіберзлочинців обходиться значно дешевше, ніж бронетанкова бригада, і може завдати значно більшої шкоди при в рази менших ризиках.
Сором і репутаційні втрати не є фактором у російській системі прийняття рішень На початку 2016 російський міністр закордонних справ Сєргєй Лавров не червонів, щораз повторюючи взірцево-фальшиву медіа-історію про зґвалтування російсько-німецької дівчини сирійським біженцем у Німеччині.
Більше того: вибіркове навішування ярликів і присоромлення – чи то цькування політичних опонентів фальшивими обвинуваченнями у неіснуючих провинах – завжди застосовувалося російською пропагандою задля дискредитації політичних суперників на Заході. Російська пропаганда, і Путін особисто, шукали спосіб відволікти увагу від факту зламу сервера Демократичного Комітету й очільників президентської кампанії Хіларі Клінтон за допомогою самої інформації, що її було ними викрадено і оприлюднено, і яка виставляла певні політичні фігури у непривабливому світлі.
Це не лише відвертає увагу від російської ролі в цьому епізоді, це допомагає Кремлю передати важливий месседж внутрішній аудиторії – про корумпованість американських політичних еліт. Росія, таким чином, нічим не гірша за США, і не має жодного права нарікати на корупцію та згортання демократії в Росії.
Російське втручання в американські вибори 2016 вірогідно розглядається Кремлем як його найбільший успіх безвідносно до того, чи початковою метою було допомогти просуванню кандидатури Трампа чи ні. Вигода Росії також включає, але не обмежується: масштабним політичним розладом у США, тим, що США було відвернено від багатьох “довгограючих” стратегічних цілей; підриванням позиції та лідерства США у світі; загальною темою і наративом багатьох провідних коментаторів стала теза, що із опори стабільності міжнародного ліберального порядку США перетворилися на найголовніше джерело нестабільності; відданість США своїм ключовим союзникам в Європі та Азії було поставлено під сумнів по обидва боки Атлантики і Тихого океану. І нарешті – Кремль яскраво продемонстрував, що він здатен зробити із єдиною світовою наддержавою.
Увесь обсяг російського втручання у президентські вибори 2016 досі не відомий громадськості. Але передача різноманітних інструментів (напр. – використання кібероперацій для таємного збору певної інформації) і надання цієї інформації зливним центрам на кшталт Wikileaks та новинним ЗМІ однозначно йде першим. На жаль, це не вперше для американських союзників і партнерів у Європі та Євразії. Вона також не востаннє. Лише кілька днів тому Владімір Путін прийняв крайньо-правого французького кандидата в президенти Марін ле Пен у Кремлі. Попередньо, її Національний Фронт отримав позику від базованого у Москві банку, а російські медіа пробували зашкодити репутації її головного опонента Еммануеля Макрона, розповсюджуючи чутки про його сексуальні уподобання та зв’язки із фінансовими інститутами. Очільники британської і німецької розвідок повідомили громадськість про загрозу демократичним процесам в їхніх країнах з боку Росії. Нідерланди нещодавно вирішили випередити російські хакерські атаки на електронну виборну систему, проголосувавши паперовими бюлетенями.
Досвід російського втручання в американські вибори 2016 треба розглядати як беззастережний успіх Кремля. Він коштував йому дуже мало, а всі форми отриманого зиску важко одразу перерахувати. Американським посадовцям не слід сумніватися, що подібне не раз повториться у майбутньому. 2016 рік був кризовим, але це не є відхиленням і мусить розглядатися як “нова нормальність”. Кіберпростір є лише новим полем битви. Обман і активні заходи у всіх своїх інкарнаціях давно були і залишатимуться “скрепою” (staple) російського ведення справ із зовнішнім світом в осяжному майбутньому.
Переклад Тарас Ганжа