Перебування під радянською окупацією і вплив єдиної системи пропаганди й освіти продовжують тяжіти над українцями. Значна частина наших громадян, не зважаючи ні на що продовжує сприймати росіян як «братній народ». І попри те, що це ставлення багато в чому сильно пов’язано з регіоном проживання й відповідними традиційними уявленнями про роль росіян у житті України та українців, війна та Революція Гідності внесла свої корективи.
Улюблені кінофільми, спільний календар історичних та релігійних свят, гастролі виконавців – цей перелік не є вичерпним, але дає змогу уявити, в який спосіб нас намагалися «єднати» з росіянами. Однак, саме весна 2014 року стала переломним моментом у сприйнятті росіян та Російської Федерації. Бо саме з цього моменту наявність родичів або знайомих у Петербурзі або Москві перестала бути визначальною для сприйняття Росії та росіян.
Весна 2014 року й російсько-українська війна, яка тоді розпочалася, стала справжнім Рубіконом, що спричинив шок серед українських громадян. Навряд чи коли-небудь стане можливим визначити ступінь травмованості українського суспільства війною та численними трагедіями, які вона принесла: зруйновані населені пункти, мільйони переселенців – утікачів від війни, розкрадена та знищена інфраструктура двох областей. Втрачено 7% території України. Десятки тисяч загиблих, поранених, пропалих безвісті…
Для багатьох українців досі вкрай важко визнавати сам факт участі регулярної армії Російської Федерації у війні проти України. Але не тільки державні структури Російської Федерації розпалюють ненависть до України у росіян. Розпалене великоімперським шовінізмом російське суспільство саме підкидає очерет до вогнища війни – починаючи від коментування ненависницькими постами в інтернеті про «хунту» та «бандєровцов», продовжуючи масованим приїздом росіян до Сімферополя, Донецька та Луганська навесні 2014 року для участі в політичних подіях в Україні – побиття українських мітингувальників на акціях «За Україну”. І органічно закінчуючи своє втручання військовими діями у складі терористичних угрупувань на Донбасі значної кількості росіян. Не можна всіх учасників подій в Україні – громадян Росії – прирівнювати до співробітників ФСБ та платних інтернет–тролів. Адже навіть поверхневий аналіз їхніх сторінок у соціальних мережах показує реальність цих людей, так як і реальність їхньої участі у війні проти України.
Не можна казати, що цілковито все російське суспільство підтримує збройну інтервенцію Росії проти України. Проте, чи можливо на горизонтальному рівні нам – українцям зрозуміти, хто з росіян підтримує окупацію, а хто ні? Ми не беремо до уваги так звану позицію «за мір», яку російська пропаганда під керівництвом Кремля відносить до одноосібного припинення військових дій Україною – тобто до прийняття поразки, що активно нам нав’язується через керовані Росією ЗМІ.
Тому, так звана позиція «за мір» не відображає власне настання миру з обох боків лінії фронту і виступає черговим інструментом для гібридних дій проти України.
Єдиною правильною позицією по відношенню до російської інтервенції України серед громадян Росії, може бути позиція лише повного непризнання кожним конкретним росіянином нелегітимності будь-яких псевдо референдумів, які проводились будь де на окупованих територіях Донеччини, Луганщини та Криму та повного невизнання будь-яких захоплених територій територіальними суб’єктами РФ.
До цього списку, який покращить сприйняття українцями кожного конкретного росіянина, можна додати: визнання участі регулярних військ РФ у війні проти України. Наступне – визнання кожним окремим росіянином права України мати свою мову, свою культуру. Право України як сувереної держави інтегруватися у будь-які військові чи політичні блоки без озирання на умови РФ.
Проте, найголовнішим є саме питання державної приналежності Криму, Донецької та Луганської області. У народі воно звучить дуже просто: «Чий Крим і чий Донбас?». Відповідь на нього і є тією «тонкою червоною лінією», тим лакмусом, який визначає ставлення росіян до українців як окремої нації та державного й територіального суверенітету. На жаль, це питання було б непогано ставити й українцям – своєрідний тест на громадянство.
Ставлення до кожного незнайомого й маловідомого росіянина може визначити навіть одна-єдина фотографія у соціальній мережі з мітингів проти війни в Україні, які проводились російською опозицією у Москві чи Санкт-Петербурзі та вже зовсім малочисельно в інших містах Росії. Звісно, ці мітинги в Росії не можуть змінити чи зупинити війну Росії проти України. Проте, ці фотографії можуть вичерпно продемонструвати, що конкретна людина, до якої ми придивляємось, бодай щось та й зробила для припинення агресії своєї держави. І на ремствування росіян, що вони бояться реакції та проблем від влади за участь у таких акціях, не дуже хочеться брати до уваги . Адже ціна війни для нас – українців кривава й смертельна. Ми не граємось у війну, ми на ній втрачаємо своїх. Різниця більш ніж очевидна.
Війна, яка продовжується вже три з половиною роки, створила й поширює щодо всіх росіян – відомих, маловідомих, пересічних чи зіркових – правило презумпції недовіри. Це ситуація, у якійважко визначити, чи підтримує кожен новий знайомий росіянин військову агресію своєї держави проти України, чи ні? Чи проходить він ту «тонку червону лінію», зазначену вище, яка показує, «хто є хто».
Така презумпція недовіри вже діє щодо російських співаків та акторів, яким СБУ забороняє в’їзд до України через антиукраїнську позицію або через в’їзд на окуповану територію в обхід визначених українською державою процедур. Це все – та тонка червона лінія.
Отож презумпція недовіри в контексті війни досить органічно торкається кожного громадянина Росії. І, цілком зрозуміло, що та частина українського суспільства, яка вміє думати, дуже гостро реагує на фотографії вітчизняних співаків, спортсменів поруч з росіянами, які підтримують політику Путіна, або роблять вигляд, що вони нейтральні й поза політикою. Нещодавно українська королева краси Поліна Ткач на конкурсі в Китаї сфотографувалась з конкурсанткою з Росії Поліною Поповою. У згаданої представниці Росії, до речі, у соціальних мережах не помічено висловлювань чи фотографій з мітингів проти окупації України. Зате є привітання з 9 травня. Звісно оформлене у імперських кольорах так званої георгієївської стрічки, тієї самої, яка стала символом окупації та одним з прапорів російських терористів.
Українські співаки, спортсмени, королеви краси та інші публічні українці, які беруть участь у різних заходах за кордоном, – це не просто звичайні хлопчики та дівчатка, які десь там сфотографувались з росіянами і виклали це на своїх сторінках в соцмережах. Будучи українцями, громадянами держави, частину якої окупувала РФ, фотографуватись на публічному заході поруч з очевидним або завуальованим ворогом, а потім викладати ці фотографії в інтернет є , як мінімум, непорядно. Бо, що може поєднувати зараз українця та росіянина? Що відчувають ці публічні й відомі представники України у світі, фотографуючись поруч зі своїми колегами з Росії? Чи питають вони у росіян їхню позицію що до війни? Скоріше всього, ні. Чому? Бо ховатись за позицію «вне політікі», коли на східному фронті українська армія несе щоденні втрати, непорядно, але зручно. І хіба їх цікавить, що нафронті не просто якісь ефемерні втрати – це цілком реальні смерті. Кожна конкретна українська родина не побачить більше свого брата, чоловіка, батька. Смерть реальна і на війні немає позиції «внє політики».
Нерозуміння недоречності таких фотографувань як свідчення відсутністі світоглядних цінностей та виховання. Не лише поверхове ототожнювання себе з Україною, а розуміння як причин, так і наслідків війни – це проблема ідентифікації багатьох відомих, так званих «зірок». Не кажучи вже про розуміння інших історичних процесів. Бажання сховатись за цеховою солідарністю та прикритись брехливими й егоїстичними лозунгами про «мір вне політікі» є нічим більшим, як елементом саме політики, російської політики по втягуванню українців в «одін народ», бо «какая разніца». Це й елемент гібридної політики, нав’язаної Росією для розпорошення змобілізованості українського суспільства. І неважливо, що закладають у ці фото ті, хто їх робив – важливо, як це використовується російською пропагандою. Важливо те, що такі фото і є мікроелементом протистояння, птипу демонструючи штучну пропагандистську «єдність» двох народів на фоні пострілів на фронті.
Презумпція недовіри – це не пошук «відьом» серед росіян. Це засіб показати кожному конкретному росіянину, що їхня держава накоїла в Україні. Яке горе вона принесла. Бо без розуміння не буде каяття.
І толерування тих росіян, які підтримують війну або тримаються “нейтрально”, навіть тих, які “просто” викладають “символи війни” як-то георгієвська стрічка, не веде до покращення відносин між країнами. Воно веде до спокійного сприйняття росіянами окупації України. А це точно не приведе до миру. Бо жаданий мир наступить лише тоді, коли сотні тисяч росіян, не зважаючи на кремлівську пропаганду, зрозуміють, що вони накоїли в Україні. Коли сотні й тисячі росіян побачать і зрозуміють ті жахи війни, які принесла в Україну їхня армія.
Презумпція недовіри – це також факт розуміння доречності та недоречності публічних контактів з кожним конкретним росіянином для наших співаків, спортсменів та інших знаменитостей та простих українців.
Так що, сусіди–росіяни дайте українцям відповідь: «Чий Крим»?
Геть від Москви.
Віталій Овчаренко
Копія. Оригінал тут http://tyzhden.ua/Columns/50/205620
