Після перемоги “зелених” у 1998-му в багатьох виникла спокуса повторити цей легкий шлях, який дозволяв відмовитися від розбудови партійних структур та роботи між виборами. А натомість зосередитися на красивих телевізійних роликах.
“Історична Правда” пропонує поглянути на історію виборчого законодавства останніх 20 років – спершу мажоритарна система, потім змішана, потім – тільки партійні списки, тепер знову змішана… Невже скоро повернемося до мажоритарки?
Наші політики звикли звинувачувати у програші найперше виборчу систему, а не власну бездіяльність.
Так уже склалося, що система виборів до Верховної Ради змінюється щодві кампанії: вибори 1990-го та 1994-го років проводилися за мажоритарною системою; у 1998-му, та 2002-му була застосована змішана система; вибори 2006-го та 2007-го здійснювалися за пропорційною схемою.
І хоча теперішній закон про вибори був прийнятий 366 голосами, імовірно, що введена ним система працюватиме лише на виборах 2012 року. У нас є підстави так думати, адже як показали попередні вибори, гібрид — змішана система — успадкувала багато негативних рис своїх “батьків” і породила нові.
Ще напередодні прийняття закону про вибори окремі депутати та громадські експерти (серед яких є й такі, що спочатку агітували за змішану, а згодом — за пропорційну виборчу систему) хотіли й надалі експериментувати з виборцями, пропонуючи їм громіздку пропорційну систему за відкритими списками.
Пролобіювати цю систему не вдалося, хоча спроби робилися – через Венеціанську комісію та інші міжнародні структури. Проте досі незрозуміло, чому законотворчі органи ігнорують можливість повернутися до мажоритарної системи.
Загалом ситуація з мажоритаркою перегукується з анекдотом про польового та домашнього хом’ячків. Перший жалівся: “Я сам шукаю собі їжу, будую житло, піклуюся про власне здоров’я, тікаю від хижаків, ще й люди намагаються мене знищити; а ти, домашній, нічого не робиш, тільки їси — а люди тебе опікають. Де ж справедливість?” На що домашній відповів: “Імідж у тебе поганий”.
Те саме трапилося з виборчими системами.
Виборців мажоритарна система приваблює тим, що має просту та зрозумілу процедуру голосування, підрахунку голосів та визначення переможця. Вона гарантує зв’язок виборця з обраним депутатом, адже в окрузі діє приймальня. А перспектива самовисування дає можливість кожному реалізувати своє конституційне право бути обраним та тримати партії “у тонусі”.
Так, в одному з округів Великобританії партія, яка традиційно у ньому вигравала, почала ігнорувати інтереси виборців. Тому вони, щоб провчити партійців, але при цьому не зрадити ідеології, висунули та обрали депутата — позапартійного журналіста.
Цей метод впливу на політичну силу має більший ефект, ніж популярне у нас безвідповідальне голосування “проти всіх“.
Переваги мажоритарної системи можна перераховувати ще довго, проте її застосування вимагає від партій постійної роботи: бо їм потрібно мати вже не кількох яскравих політиків на чолі списку, а сотень потужних кандидатів для висунення в округах.
Та й щоб бути обраними, політики повинні активно працювати у власному окрузі, адже для перемоги не достатньо отримати 5% голосів.
У нинішній політичній ситуації перед політиками стоїть важливе завдання захистити свої результати від можливого фальшування, а при застосуванні мажоритарної системи — мати на кожній дільниці відданих спостерігачів, бо всеукраїнським екзитполом тут не відбудешся.
Більшість українських політичних партій бажають прийняти такий закон, щоб потім не працювати, а тільки голоси отримувати. Саме тому вони почали кампанію за заміну мажоритарної системи на пропорційну — у якій виборець змушений віддавати свій голос партії, а не якомусь самовисуванцю.
Спроби змінити мажоритарну систему були зроблені ще у Верховній Раді першого скликання. У жовтні 1993 року депутат Анатолій Ткачук (нині директор з науки та розвитку Інституту громадянського суспільства) представляв у парламенті концепцію закону про вибори народних депутатів на основі пропорційної виборчої системи у багатомандатних округах з преференціями (відкриті списки).
Тоді проти цієї концепції виступили комуністи та окремі націонал-демократи, які боялися “сепаратистських партій”. Мажоритарна система залишилася.
 |
| Належність депутатів, обраних в одномандатних округах, до партії за членством, або нею висунутих (1994 р.) Автор цієї та інших карт: Сергій Васильченко. ВСІ КАРТИ КЛІКАБЕЛЬНІ |
Нова, більш ефективна атака на мажоритарку, була здійснена після парламентських виборів 1994-го, до яких націонал-демократи підійшли роздробленими.
Для координування дій на виборах за ініціативою УРП і Демократичної партії, які входили до Конгресу національно-демократичних сил (КНДС) у грудні 1993 року було створено Нараду демократичних партій і організацій. Лідери урочисто дали клятву забути чвари та об’єднати зусилля у боротьбі за перемогу демократії.
Проте спроба окремих партій використати це об’єднання для задоволення своїх інтересів призвела до того, що не встигло висохнути чорнило, як розпочалося відкликання підписів. Об’єднання фактично померло, так і не почавши діяти.
В результаті КНДСівці створили передвиборне Демократичне об’єднання “Україна”, котре формально об’єднало понад тридцять партій і громадських організацій, але до нього не увійшла низка політичних сил, серед яких — Народний рух України.
Рухівці критикували КНДС за лояльність до тодішнього президента Леоніда Кравчука та небажання висувати своїх кандидатів у тих округах, у яких висувалися пропрезидентські кандидати, а також за те, що вони хотіли балотуватись в округах, де позиції представників влади були найслабкішими.
Інші ж навпаки, закидали Рухові шантаж: або ти висуваєшся від Руху, аби ми виставляємо проти тебе свого кандидата – незалежно від того, належиш ти до нацдемів чи комуністів.
При цьому політики більше раділи з програшу своїх конкурентів із націонал-демократичного табору, ніж перемозі над ідеологічними супротивниками: так, на прес-конференції посмішка на обличчі В’ячеслава Чорновола у момент, коли згадали про програш голови Української республіканської партії Михайла Гориня, була більшою, ніж при оголошенні його власної перемоги.
Через таку ситуацію не всі округи було перекрито, а в перспективних балотувалось по кілька висуванців, розриваючи свій електорат. В підсумку лише один з десяти кандидатів від націонал-демократів потрапив до парламенту.
Більш вдало виступили ліві, які отримали мандатів удвічі більше, ніж праві — у них виграв приблизно кожен четвертий кандидат. Проте у понад половині округів перемогу святкували безпартійні самовисуванці, які в основному представляли буржуазію, що зароджувалася у 1990-х.
У тому, що представники бізнесу масово пішли у депутати, винні політичні сили. На початку 1990-х перехід економіки від планової до ринкової терміново потребував відповідної законодавчої бази, проте депутати більшість свого часу витрачали на політичні дебати, а не на вирішення економічних питань.
Та й загалом Верховна Рада легко (308 голосів — “за”,18 — “проти”) дала право Кабінетові міністрів протягом шести місяців (з листопада 1992-го) видавати декрети, які могли б скасовувати попередні рішення Верховної Ради і укази президента України, які набували чинності, якщо протягом десяти днів парламент не накладав на них вето.
Тим самим Верховна Рада фактично дозволила тодішньому прем’єру Леоніду Кучмі здійснювати будь-які перетворення в економічній сфері.
Балотуючись на парламентських виборах, “ідейні” кандидати у своїх програмах мало приділяли уваги проблемам розвитку економіки. Мені особисто випала нагода бути присутнім на перемовинах, де політик, що бажав балотуватися, домовлявся з потенційними спонсорами.
На початку розмови кандидат, як відмінник, впевнено розповів, як оберігатиме віками вистраждану незалежність. А на питання зі сфери внутрішньо- та зовнішньоекономічних питань, які прямо чи опосередковано зачіпали сферу діяльності спонсорів, політик не зміг відповісти нічого путнього.
Тому не дивно, що на вибори для вирішення економічних питань масово ринули “червоні директори” (керівники неприватизованих на той час підприємств), бізнесмени та їхні висуванці.
Замість розробити заходи з вирішення цих проблем та почати роботу із завоювання прихильності пересічних виборців та бізнесменів, ліві та праві політики разом вирішили змінити правила виборів, які змусили б громадян голосувати за партії — перейти на пропорційну систему.
Критиків такого переходу, які попереджали про негативні наслідки впровадження пропорційної системи, оголосили ворогами демократії і в різний час називали прихвостнями “червоних директорів”, кучмістами та прихильниками олігархів.
Переконуючи у необхідності переходу на пропорційну систему, деякі політики та політексперти демонстрували (та й нині демонструють) власне невігластво.
Так, було заявлено, що пропорційна система діє у всіх демократичних країнах; прихильники пропорційної системи лякали тим, що мажоритарна система спричинить появу безлічі дрібних партій — кожен депутат Верховної Ради матиме власну кишенькову партію. Інші ж переконували, що наслідком мажоритарної системи стане двопартійність, яка зі свого боку блокуватиме появу нових політичних сил.
Але головними аргументами стали заяви про те, що вибори в округах виграються винятково за допомогою підкупу виборців чи адмінтиску. Чомусь тодішні політики не розуміли, що подібними твердженнями звинувачують себе самих.
Розуміючи, що різкий перехід до пропорційної системи не отримає достатньої підтримки у парламенті, її лобісти спрямували зусилля на рекламу змішаної системи, заявляючи, що вона поєднує у собі кращі риси мажоритарної та пропорційної систем та довела свою ефективність у Німеччині та Росії.
Ця рекламно-лобістська кампанія була успішною, більшість депутатів погодилася на зміну виборчої системи. Для цього у Комітет з питань правової політики і судово-правової реформи Верховної Ради депутати внесли два законопроекти: один від Ігоря Коліушка (нині голова правління Центру політико-правових реформ), інший від Олександра Лавриновича (нині Міністр юстиції України).
За основу був прийнятий варіант Олександра Лавриновича, який з певними змінами парламент прийняв мінімальними 226-ма голосами (фракції лівих та правих партій, а також частина депутатів-центристів).
На вимогу президента Леоніда Кучми до законопроекту було внесено декілька десятків поправок, після чого він був підписаний 22 жовтня 1997 року. До речі, нинішній закон про вибори теж був розроблений групою під керівництвом Олександра Лавриновича, а от Ігор Коліушко повернення до змішаної системи розкритикував.
 |
| Партії (блоки), що отримали найбільший відсоток голосів виборців на парламентських виборах по округах (1998 р.) |
І хоча на виборах 1998 року виборці в цілому голосували за партії, а не їхніх лідерів, жодна ідеологія не змогла приховати негативні риси, що були притаманні партійним висуванцям. Також жодна з політичних сил так і не змогла забезпечити висунення своїх кандидатів в усіх округах.
Тому закономірно, що не завжди перемагав кандидат від тієї партії, яка була найбільш популярною в окрузі, а найбільше мандатів знову отримали безпартійні самовисуванці.
Цьому в окремих випадках сприяла і норма закону, яка дозволяла одночасно балотуватися і за списком, і за округом. Виборці вважали, що “ідейний” кандидат пройде за списком, за який вони проголосували, а при мажоритарній схемі голосували за того кандидата, який проводив більш тривалу роботу у окрузі.
 |
| Належність депутатів, обраних в одномандатних округах, до партії (блоку) за членством, або нею висунутих (1998 р.) |
А партії вже вкотре замість проаналізувати власні помилки та перебудувати партійну діяльність почали вимагати переходу до суто пропорційної системи, продовжуючи звинувачувати мажоритарку у застосуванні підкупу та адмінтиску, у якості доказу наводячи не 100-відсоткову відповідність підтримки кандидатів та партій по округах.
Коло прихильників переходу на пропорційну систему розширилося – чому сприяв успішний результат на виборах Партії зелених України, яка потрапила до парламенту винятково завдяки успішній телевізійній рекламній кампанії.
Після перемоги “зелених” у багатьох політиків виникла спокуса повторити цей легкий шлях, який дозволяв відмовитися від розбудови партійних структур та роботи між виборами. І хоча на наступних виборах всі винятково “телевізійні політсили” не потрапили до парламенту, бажання так діяти не зникло і донині.
Партії без активістів – це просто офіси з мертвими душами
На шляху зміни виборчої системи став Леонід Кучма, який чотири рази накладав вето на законопроект, що пропонував пропорційну систему виборів (закриті списки).
В результаті наступні вибори відбулися за аналогічною виборчою системою зразка 1998 року. Відмінності полягали у низці законодавчих норм та неможливості одночасно балотуватися за округом та партійним списком – тоді, як і нині, цю норму скасував Конституційний суд України.
І хоча після цього рішення партійне керівництво балотувалось по списку, а на округи пішли політики з другого ешелону, кількість обраних безпартійних самовисуванців у 2002р. була меншою, ніж на попередніх виборах. Але саме вони тепер стали основною мішенню для критики мажоритарної складової.
 |
| Належність депутатів, обраних в одномандатних округах, до партії (блоку) за членством, або нею висунутих (2002 р.) |
Самовисуванців звинувачували у тому, що їх легко підкупити. І що саме завдяки цьому Леонідові Кучмі вдалося назбирати пропрезидентську більшість у 2002 році попри перемогу опозиційних сил по виборчих списках.
Але якщо уважно придивитися, можна побачити, що й опозиція не відмовлялася поповнити свої фракції представниками інших партій чи безпартійними. А те, що “успіхи” опозиційних сил у цьому напрямку були скромними, пояснюють слова Лесі Оробець: “Тоді ще вчилися сумно жартувати: поки в штабі Ющенка пили за перемогу, у штабі Кучми активно працювали”.
 |
| Фракційна належність депутатів, обраних в одномандатних округах (2002 р.) |
Проте тодішня опозиція продовжувала критикувати безпартійних та вимагати введення пропорційної системи.
Найбільш активним лобістом цього питання був лідер соціалістів Олександр Мороз, який вимагав, щоб пропорційку застосовували і на місцевих виборах. Вочевидь, така позиція Мороза була пов’язана з тим, що СПУ та і її лідер мали досить високий рейтинг.
Проте соцпартія не змогла налагодити внутрішньопартійну роботу і тому її лави зі скандалами залишали яскраві та потужні політики, внаслідок чого партія не спромоглася перекрити округи своїми кандидатами, а ті, що балотувалися, часто були слабкими політиками і отримували менше голосів, ніж партія в їх округах.
 |
| Співвідношення кількості голосів, отриманих кандидатами від СПУ, до голосів, отриманих партією (2002 р.) |
Використовуючи голоси своєї фракції як “золоту акцію”, Олександр Мороз домігся зміни виборчого законодавства в обмін на підтримку конституційних змін. Тож депутатів – окрім селищних та сільських – у 2006-му обирали за пропорційною системою.
Одразу після виборів постали нові проблеми, створені зміною виборчої системи:
– фактично був розірваний зв’язок виборців з депутатом;
– зріс уплив партійного лідера на всі процеси всередині політичної сили;
– домінування великого бізнесу в політичних партіях призвело до формування комерційного підходу до політики та зростання корупції;
– на місцевих виборах політичні сили висували менше кандидатів, ніж потім отримали мандатів, тому деякі місцеві ради виявилися неукомплектованими;
– діяльність місцевих рад стала заполітизованою — перелік можна продовжувати.
А головне — не відбулося обіцяного подолання проблем, через які були ініційовані зміни виборчих правил. Депутати, обрані по партійних списках, також виявилися не стійкими і мігрували до коаліцій чи інших фракцій.
Таке перетікання у 2007 р. призвело до політичної кризи та дострокового припинення повноважень Верховної Ради. Але й серед депутатів, обраних на дострокових парламентських виборах, виявилось багато “тушок”.
А результати соціалістів на парламентських виборах 2007-го зруйнували міф, що пропорційна система подолає тиск на виборця. Їх найкращі результати спостерігалися там, де були розміщені потужні підприємства металургійного комбінату імені Ілліча, яким керував член фракції СПУ Володимир Бойко.
І в тому, що це був ідеологічний вибір, змушують сумніватися результати Олександра Мороза на президентських виборах 2010 р., який на тих же територіях отримав менше 1%.
 |
| Результати Соціалістичної партії України (2007 р.) |
Отже, впровадження пропорційної системи не тільки породило низку проблем, а й не вирішило жодної з наявних, бо подолати їх може лише підвищення рівня політичної культури громадян.
Французькі парламентарі теж було у 1985 році зробили спробу перейти на пропорційну виборчу систему. Проте після виборів 1986 року експеримент було визнано невдалим і відбувся зворотній перехід до мажоритарної системи.
На жаль, наші політики не люблять визнавати своїх помилок.
Сергій Васильченко
Електоральний географ,
аналітик(Київ)