Сашко Добровольський: ОУНівське підпілля на Донеччині

Десять арештів Андрія Ірія

Людина, про яку хочеться розповісти, в будь-якій нормальній державі, окрім сучасної України, давно став би всеукраїнським героєм, не кажучи про те, що в себе на малій батьківщині, селі Широкому на Дніпропетровщині, років з двадцять вже стояв би пам’ятник. Героїв такого рівня особливо шанує Ірландія, країна, що сімсот років боролася за свою свободу проти англійської окупації. Проте Ірландія – не сучасна Україна. Там національних зрадників прийнято знищувати. Сьогодні, в Україні з національних виродків ліплять героїв.
Андрій Ірій-Авраменко… Вперше за цю людину згадав Євген Стахів – відомий діяч українського Донбасу, часів російсько-німецької війни 1941-1945 років. В своїх споминах він розповів про нього, як про діяча Маріупільської «Просвіти», члена Маріупільського над районного проводу ОУН (б), який загинув від рук німців у 1942 році. Проте біографія Ірія набагато захоплююча від тої, яку подають сьогодні науковці.
Скажімо, карні справи, за якими він судився, як український націоналіст, розкидані від Санкт-Петербурга в Росії, до Донецька в Україні. Тільки в Дніпропетровському архіві СБУ їх дві – 1923 та 1929 років. В Санкт-Петербурзі 1932 року, в Донецьку – 1944. А ще Андрія Авраменка судили за агітацію проти війни 1916 року, та в 1918 році за часів Гетьманщини. Крапку в житті цієї людини поставив радянський суд у 1944 році. За активну просвітянську діяльність, українізацію маріупольського театру, активну роботу в маріупольських ОУНівських організаціях Маріуполя, комуністичні окупанти й його розстріляли. Вирок було виконано в 1945 році.
За свої 52 роки Андрій Ірій прожив кілька життів, і всі вони були надзвичайно яскравими. Отже, хто він такий?
Народився Андрій Авраменко 13 грудня 1893 року в селі Широкому Херсонеської губернії (нині райцентр Широке Дніпропетровської області). Походив з бідної селянської сім ї. У 1912 році Андрій поїхав навчатися до Києва, де вступив в партію українських есерів. В 1914 був мобілізований на військову службу, проте вже в 1916 році був засуджений до каторги за антиурядову діяльність. На каторгу він не потрапив через падіння Російської імперії. В квітні 1918 був призначений сотником самооборони містечка Широке. Вже з цієї посади був обраний делегатом на Всеукраїнський Селянський з’їзд у Києві. Водночас Андрій Ірій-Авраменко брав активну участь в організації Вільного козацтва, та товариства «Просвіта» в Широкому.
Після того, як з’їзд в Києві розігнав гетьман Скоропадський, Ірій-Авраменко повертається в Широке, де на другий же день після приїзду був заарештований австрійцями. За активну українську діяльність на Криворіжжі, суд у Херсоні засудив Андрія до висилки з України. Під час конвоювання він втік з колони в’язнів і повернувся пішки в Широке, а потім майнув до Києва.
До листопаду 1918 року – студент Київського університету. Коли в столиці піднялося повстання проти Гетьмана, Андрій був призначений зв’язківцем між Арсеналом, Демївкою, та Звіринцем. Через деякий час з’являється у місті Остер на Чернігівщині, де разом з організацією місцевих українських есерів піднімає повстання проти гетьманської влади та айстро-угорських військ. Як делегат, брав участь у Трудовому Конгресі і Києві, який скликала Директорія. Деякий час через хворобу (тиф) Ірій випадає з політичної боротьби, а коли попадає додому в Широке дізнається, що денікінці, що прийшли в район на зміну попереднім окупантам, готують його арешт.
Андрій перебирається до Кривого Рогу, де на нього виходять діячі місцевого Повстанського Комітету. Йому доручили створити повстанський загін в Широкому. Ще одна цікава деталь. Андрію Ірію-Авраменку доручають редагувати часопис «Повстанець», який був друкованим органом Штабу Коша українських повстанських вільно козацьких військ Катеринославщини. Йому довіряли місцеві отамани, як Криворіжжя, так і Херсонщини. Андрій тоді знаходився у самій гущі повстанства, зв’язувався з загонами, можливо бував у Холодному Яру. Проте ця сторінка його біографії досі залишається не дослідженою.
Після 1920 року він легалтзовується, очолює філію мистецького об’єднання «Березіль» Леся Курбаса, працює в Київському Держвидаві на посаді перекладача української літератури, закінчує Драматичний Інститут імені Лисенка.
Восени, працюючи редактором газети «Плуг і Молот», Андрій приїхав у відпустку у рідне Широке до своїх. ЧК з 1920 року розшукувало Ірія за участь у Повстанкомі, тому з його появою його у селі здійснювало за ним нагляд і невдовзі арештувало його.
Від розстрілу Андрія врятувало те, що всі фігуранти справ Широкінського Повстанкому 1920 року ще до суду були розстріляні, тому що наступали загони Нестора Махна. Матеріалу для суду явно не вистачало, Авраменка спочатку випустили під підписку про невиїзд, а потім він потрапляє під амністію 1927 року на честь 10-ліття Жовтневої революції.
Однак радвлада не забувала повстанського минулого Андрію. Вона й не думала таких, як він залишати живими.
1928 року відбувся новий короткотерміновий арешт, а вже у 1930-му Дніпропетровське ДПУ «оформлює» йому три роки висилки у віддалені райони Півночі Але якимось чудом Андрію удається перед самим вироком Особливої Наради при Колегії ДПУ УРСР звільнитися під підписку про невиїзд. Скориставшись традиційною російською розхлябаністю радянських чекістів, він тікає туди, де його найменше можуть чекати – в серце Жовтневого перевороту місто Ленінград.
В той час, на диво, в Ленінграді існували українські товариства, земляцтва, проте найбільш патріотично були налаштовані працівники Українського театру Жовтень.
Туди й улаштувався Андрій Авраменко.
Разом з директором театру Дмитром Ровінським (доречи євреєм за національністю), він допомагає наладити зв’язки з різними українськими організаціями Ленінграда, налагодив отримання української преси з центрів української еміграції в Європі.
Судячи з вироку, який було винесено 1932 року групі з шести осіб, працівників Українського театру Ленінграда, чекісти вважали їх головним українським контрреволюційним центром на північному заході СРСР.
Вже навесні 1932 року Ірій отримує три роки концтабору.
Після виходу на волю деякий час жив на Північному Кавказі, у Майкопі, а потім переїхав до Марікполя. Там його й застала окупація.
8 жовтня німці несподівано й швидко займають Приазов’я. В Маріуполі зразу ж закипіло національне українське відродження. Відновлюються українські школи, організовується Автокефальна церква, видається українська «Маріупольська газета». В червні 1942 поновлює свою роботу Маріупольське Товариство «Просвіта». Андрій Ірій-Авраменко стає її керівником, водночас українізує Маріупольський театр, вступає до ОУН.
Одним з перших його заарештовують німці. Внаслідок звірячих катувань, Ірій дає згоду повідомляти Гестапо про діяльність українських націоналістів міста. Однак вийшовши на свободу робить протилежне – повідомляє вийшовшого на зв’язок ОУНівця Лагоду (псевдо), що він дав згоду на співпрацю з німцями, тим самим він врятував самого Лагоду від арешту, а сам в чергове потрапляє за грати.
На початку 1943 року різко міняються події на фронті. Німці звільняють Ірія, та колишнього міністра УНР, а в 1941 – 43 роках редактора «Маріупольської Газети» Миколу Стасюка, але змушують виїхати з Маріуполя. Андрій разом зі Стасюком їдуть до Широкого. Треба було якось пережити окупацію і Авраменко організовує невеличке гончарне виробництво. Там його вже втретє арештовують німці, а під час конвоювання їх звільняють наступаючи радянські війська.
Незабаром Андрія Ірія-Авраменка заарештовують, та відправляють до міськвідділу НКВД у Маріуполі. Власне, разом із вісімнадцятьма членами ОУНівського підпілля Маріуполя Ірій розроблявся по агентурній справі «Галичани». На слідстві він не міг розповісти нічого нового про себе та про інших ОУНівців Маріуполя, оскільки німецький архів з карними справами на провід ОУН, що його вела Маріупільська Державна Кримінальна Служба, залишив в дарунок НКВД його керівник Гордиєвський.
Слідство було недовгим. НКВДістам не вдалося встановити тільки обставини участі Ірія-Авраменка в Повстанкомі Криворіжжя. Всі інші події свого буремного життя він виклав на 68 листах убористого рукописного тексту.
Це був його вже п’ятий вирок і десятий арешт «за Україну». Розстріл на початку 1945 року поставив крапку в яскравому й буремному житті нашого героя. Сьогодні в Маріуполі лишилося дуже мало людей, які ще пам’ятають Андрія Ірія-Авраменка, говорять, що його пам’ять шанує Широківська «Просвіта» і місцевий музей. На рівні України його ніхто не згадав за всі роки незалежності.
P.S. В 1993 році в Маріуполі помер «товаріщ» Педченко – працівник НКВД – КГБ, якого називають учасником групи працівників «органів», яка спалила у 1950 році тіло Головнокомандуючого УПА Романа Шухевича. Після «тяжкої праці» на заході України, Педченко доживав свій вік у спокої, на державний кошт на березі лагідного і теплого моря. Ніхто не дорікав, та й навряд чи сам Педченко щось усвідомлював і відчував жаль за тим, що він наробив в далекій молодості. А в цей же самий час Дніпропетровська СБУ категорично відмовляла представникам українських організацій містечка Широкого у ознайомленні зі справою Андрія Ірія-Авраменка, незаконно засудженого й на той тас вже реабілітованого.

Сашко Добровольський – член Луганської обласної «Просвіти».