Перші 100 днів діяльності нового Уповновавженого Верховної Ради з прав людини засвідчили те, що ми знали і раніше: Валерія Лутковська професійна, енергійна, наполеглива, сучасна, є добрим адміністратором. І вона вже зробила на посаді доволі багато, про що детально написали мої колеги, члени Консультативної ради з робочої групи, яка постійно веде моніторинг діяльності Уповноваженого. Тому я хочу висловитись про те, чого мені не вистачало в діяльності Уповноваженого, що мене турбує і викликає запитання.
Одна з головних проблем, яку їй треба було вирішувати, на мою думку, – перейти від свідомості чиновника, який може вчиняти тільки те, що передбачено законом, за процедурами, визначеними законом, до свідомості правозахисника, який має робити все, що не заборонено законом. Уповноважений з прав людини хоч і є державним службовцем, має керуватися саме такою настановою. Я розумію, як важко перебудувати себе після багаторічної праці на державній службі. І тим не менше, це одна з ключових проблем, а Лутковська, безперечно, є непересічною особистістю. Отже, ми вправі чекати від неї скорішої трансформації. Проте поки що вона діє переважно як сумлінний державний службовець, а не як правозахисник. Найбільше це проявляється в питаннях, які, на думку Уповноваженого, прямо не відповідають його компетенції.
Саме цим, як на мене, можна намагатись пояснити відсутність реакції Уповноваженого на ухвалення Верховною Радою 3 липня в неконституційний спосіб Закону «Про засади державної мовної політики», який суперечить і Конституції, і міжнародним стандартам. Це доводять і експертний висновок Романа Куйбіди, і багато інших аналітичних матеріалів і українських, і зарубіжних експертів. Додам ще таку обставину: закон базується на хибному розумінні Європейської Хартії регіональних та міноритарних мов – у ньому вочевидь сплутані мовні та етнічні меншини. І насправді важко зрозуміти відсутність реакції Уповноваженого на закон, який так сколихнув українське суспільство.
Відсутність позиції Уповноваженого з «гарячих» дискусійних питань, які прямо стосуються прав людини і хвилюють українське суспільство, є одним з недоліків його роботи, який проявився в перші 100 днів. Відмова Валерії Лутковської коментувати політично вмотивовані кримінальні справи – один з прикладів такої відсутності позиції. «Щодо того, чи є політичні мотиви — це зовсім інше питання, яке взагалі не стосується прав людини. Політичний аспект — поза межами цього офісу», – заявила Омбудсман на одному із брифінгів.[1] Я думаю, що, навпаки, політичні мотиви кримінального переслідування прямо стосуються прав людини, оскільки в сфері правозастосування принципово неприпустимі позаправові оцінки і судження. Політична мотивація у судочинстві може тягнути за собою процесуальні і матеріальні порушення, такі як: елементи фальсифікації в обвинуваченні; необґрунтовано жорстокі запобіжні заходи або покарання; неправосудні вироки; тенденційність суду в оцінці доказової сили доводів захисту й обвинувачення; свавілля у виборі доказів, ігнорування очевидних фактів; застосування нерелевантних до вчиненого норм права; тощо. Іншими словами, наявність політичних мотивів кримінального переслідування прямо веде до порушення різних аспектів права на свободу та права на справедливий суд. Як на мене, є безсумнівним, що належить вимагати повного усунення політичної мотивації зі сфери правосуддя, незалежно від тяжкості та наслідків злочинів, і це є прямим завданням Омбудсмана, яка, до того ж, мріє про європейське правосуддя.
Тому я не можу погодитися з деякими аспектами наведеної вище спільної позиції експертної групи з питань моніторингу діяльності Уповноваженого, а саме, з тим, що «Омбудсман повинен бути «над конфліктом»» та «реакція Омбудсмана на політично вмотивовані справи повинна бути такою ж, як і на інші справи». На мою думку, Омбудсман мусить бути не над конфліктом, а на боці жертви порушення прав людини, яку Омбудсман має захищати усіма доступними засобами. Крім того, політично вмотивовані справи мають бути, на мою думку, предметом особливої уваги Уповноваженого, оскільки вони підривають підвалини правосуддя значно більшою мірою, ніж звичайні кримінальні справи.
Я думаю, що така позиція Уповноваженого випливає із хибного розуміння деполітизації інституту Омбудсмана. Як на мене, деполітизація означає відмову від політичної діяльності у вузькому сенсі, тобто спрямованої на отримання і використання влади для реалізації певної політичної програми. Якщо ж політична діяльність загрожує правам людини чи стосується їх здійснення, то Уповноважений не має відкидати такі політичні питання під приводом «деполітизації». На мою думку, дискусію активістів правозахисту на тему взаємостосунків правозахисту і політичної діяльності бажано продовжувати.
Валерія Лутковська є молодою людиною і має великі ресурси для росту та вдосконалення. Я сподіваюсь, що вона зможе вирішити окреслені проблеми.
[1]news.dt.ua
Хочеться трохи поправити Євгена Захарова. Валерія Лутковська є в першу чергу політиком і чиновником, якому прямо визначено захищати права кожної людини і громадянина України. У нас часто не розуміють поняття політик. Похідним цього поняття є поняття “поліс”, яке слід розуміти як суспільство. Кожному члену українського суспільства дозволено робити все, що не заборонено законом, а політику встановлено тільки те, що передбачено законом, за процедурами, визначеними законом. Кожен політик, чиновник, державний службовець України має робити так, щоб було добре всім і не допускати правопорушень. Валерія Лутковська поставлена Законами України не допускати прав і свобод людини і громадянина України. Якщо якийсь політик чи громадянин виходить за межі дозволеного то правозахисник Лутковська має втручатися. Якщо закони не правові то наполегливо пропонувати їх скасувати.