14 жовтня в Києві на вулиці Банковій у Будинку письменників відбувся Всеукраїнський громадянський форум, ініційований громадською організацією чорнобильців і афганців «Ніхто крім нас».
Єдиним документом, прийнятим на форумі, стала резолюція, в якій делегати зажадали від Верховної Ради саморозпуску до 3 листопада і призначення дати дострокових виборів. В іншому випадку на депутатів чекає масштабна акція громадянської непокори.
Також учасники форуму надіслали листа Президенту Віктору Януковичу, в якому інформують главу держави про те, що, керуючись статтею 5 Конституції України, вони ухвалили рішення про розпуск Верховної Ради VI скликання та про невідкладне проведення виборів народних депутатів.
Ультиматум, висунутий Всеукраїнським громадянським форумом, викликав широкий позитивний резонанс у суспільстві.
Заради справедливості слід зазначити, що формально під юридичні критерії розпуску, прописані в Конституції, діяльність нинішнього депутатського корпусу не підпадає. Однак відповідно до статті 5 Основного Закону НАРОД УКРАЇНІ Є ЄДИНИМ ДЖЕРЕЛОМ ВЛАДИ. Отже, він має право на БЕЗПОСЕРЕДНЄ ЇЇ ЗДІЙСНЕННЯ. Тому для розпуску ВР українському народу достатньо відповісти на питання, винесене в заголовок.
Справедливість – це істина в дії
Бенджамін Дізраелі, англійський прем’єр (1804 – 1881)
Ми живемо в країні, де сьогодні неможливо однозначно оцінювати якісь явища в термінах «законно – незаконно», «морально – аморально», гуманно – негуманно». Неможливо тому, що ці, напрацьовані цивілізацією, системи координат розмиті до повної втрати орієнтирів. Немає білого і чорного, є тільки різноманітні відтінки сірого.
Звичайно, таку палітру цінностей задає влада, та не можна стверджувати, що суспільство її активно відкидає. Люди, радше, поступово звикають до неї. Вже нікого не дивує, що одні сірі плями політичного спектра проголошуються помаранчевими, інші – біло-блакитними, треті – червоними, четверті – рожевими …
На щастя, крім орієнтирів, вироблених за кілька тисячоліть розвитку нашого суспільства (і, значною мірою, втрачених за двадцять років його деградації), існує ще орієнтир, з народження властивий кожній людині на рівні підсвідомості. Це – справедливість.
Почуття справедливості – останній рубіж, який дозволяє людині вважати себе громадянином і членом суспільства. Недарма Іммануїл Кант казав: «Коли справедливість зникає, то не залишається нічого, що могло б додати цінності життю людей». Без справедливості життя перетворюється на існування.
Звісно, підсвідома справедливість може набувати різних раціональних форм – це залежить як від роду діяльності людини, так і від періоду її життя. Наймані працівники з точки зору справедливості оцінюють винагороду за свою працю, селяни – вартість вирощеної продукції, підприємці – прибуток на вкладені кошти, люди вільних професій – гонорари за матеріальне втілення їхніх знань і умінь тощо.
Для пенсіонерів справедливість – це пенсія у відповідності з їх трудовим внеском, для молоді – можливість соціального зростання відповідно до освітнього рівня і професійних навичок. Окремий випадок соціального зростання – це кар’єра чиновника, яка, по справедливості, повинна залежати від успішності його діяльності.
А тепер зупиніться на хвилинку і дайте відповідь на запитання – чи можуть в Україні представники якоїсь з перелічених вище соціальних чи вікових груп вважати, що вони існують в умовах справедливості? Питання риторичне …
Можна з повною відповідальністю стверджувати, що наше суспільство є несправедливим, оскільки розподіл матеріальних і духовних благ ніяк не пов’язано з особистим внеском у суспільне багатство.
З несправедливістю можна або боротися, або змиритися. Наш вибір – боротьба, бо несправедливість у нашому суспільстві і державі досягла вже критичної точки. Далі – тільки необоротна деградація.
Найяскравішим і найстрашнішим проявом цієї деградації є принцип «негативного відбору», який діє у системі державної влади. Відповідно до цього принципу, успішну політичну й чиновницьку кар’єру можуть зробити лише аморальні люди. Причому, чим вищим є ступінь кар’єрних щаблів, тим більшою має бути ступінь аморальності претендента.
Квінтесенцію торжества принципу «негативного відбору» являє сьогодні Верховна Рада України, яка перетворилася на місце найбільшої концентрації аморальних особистостей.
З цим твердженням безумовно погодяться 99% громадян України, і на цьому політичну теорему «Вимога саморозпуску Верховної Ради – справедлива» можна вважати доведеною.
Але ми, висуваючи свою вимогу, далекі від абстрактної теорії. Ми готові відповісти і на цілком конкретні запитання. Перше з них –
Чому саме тепер?
Почнемо з того, що з нашої точки зору, втіленням несправедливості Верховна Рада була вже з моменту свого обрання в жовтні 2008 року. Її склад був майже поголовно сформований у повній відповідності до принципу «негативного відбору» – з особистостей винятково аморальних. Але аморальність кожного окремого депутата не виключає моральної легітимності парламенту загалом – на момент початку каденції партії, що пройшли в парламент, в цілому відображали волевиявлення народу і, в основному, представляли український політичний спектр.
Проте Верховна Рада зразка жовтня 2011 докорінним чином відрізняється від Верховної Ради зразка 2008 року, попри те, що її персональний склад не змінився. Сьогодні кількість і чисельність фракцій вже ніяк не пов’язані з результатами виборів, а «золотою акцією» здебільшого володіють перебіжчики. Але, головне, що повністю позбавляє нинішній парламент моральної легітимності, – це прийняті ним закони, спрямовані на істотне скороченням соціальних гарантій. Останньою краплею став законопроект № 9127 «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», який позбавляє пільг 16 категорій громадян, загальна чисельність котрих перевищує 10 млн. чоловік (для порівняння – це цифра є істотно більшою, ніж кількість виборців найбільшої парламентської фракції – ПР).
Слід зауважити, що законодавче закріплення цих пільг відбувалося в 1992-93 рр.., коли в умовах зміни соціально-економічної формації держава і суспільство напрацьовували новий суспільний договір. У його рамках суспільство давало згоду на приватизацію загальнонародної на той момент власності в обмін на збереження сильної соціальної функції держави.
Автори законопроекту № 9127 просто не усвідомлюють, який ящик Пандори вони ризикують відкрити, де-юре, скасовуючи ці пільги, і, де-факто, – розриваючи суспільний договір.
Наступне питання –
Чому ми формулюємо нашу вимогу як «саморозпуск»?
Річ у тім, що ми від самого початку взяли на себе зобов’язання діяти винятково в межах Конституції і законодавчого поля, хоча і віддаємо собі звіт в недосконалості першої та ущербності другого. У рамках чинної Конституції іншого законного механізму призначення дострокових парламентських виборів, окрім саморозпуску діючого парламенту, не передбачено. Президент як лідер найбільшої парламентської партії може сприяти процесу саморозпуску, а як гарант Конституції – легітимізувати його.
І учасники Форуму громадських організацій, які висунули ультиматум ВР, чекають від Президента України Віктора Януковича відповіді на питання, – чи гарантує він народові Україні як єдиному носієві влади право відкликати своїх представників з Верховної Ради?
Зі свого боку, ми беремо на себе зобов’язання «стимулювати» депутатів до саморозпуску мирними акціями громадянського опору. Але виникає цілком резонне запитання –
Чи є у депутатів ВР альтернатива?
Теоретично – є. Але це – шлях до протистояння, до революції натовпу, до бунту. І двометровий паркан навколо ВР – це підготовка саме до такого сценарію.
Зрозуміло, будь-яке протистояння може мати два наслідки. Перемога правлячого режиму означатиме консервацію несправедливості в умовах повного відчуження суспільства від влади. Така система може навіть мати деяку внутрішньополітичну сталість – з огляду на апатію громадян, «внутрішню еміграцію» інтелігенції, «конструктивність» наляканої опозиції. Але вона буде завідомо нестійкою проти зовнішніх викликів – як політичних, так і економічних, які найближчими роками лише наростатимуть.
Перемогу революційного бунту можна вважати хіба що найменшим злом. Тому що в умовах, коли довіра до опозиції є такою само невисокою, як і до діючої влади, натовп переможців неминуче опиниться під впливом радикалів і популістів, які пропонуватимуть прості рішення складних питань. Плюс, при українській регіональній специфіці, на сцену на місцях вийдуть непередбачувані «польові командири».
Пошлюся на думку видатного російсько-американського соціолога і соціального мислителя Питирима Сорокіна, який вважав, що «революції не соціалізують, а біологізують людей. Не поліпшують, а погіршують економічне становище трудящих. Не збільшують, а скорочують все базові свободи. Чого б не досягали революції, вони домагаються цього жахливою і диспропорційно великої ціною».
Так що альтернатива саморозпуску є, і навіть «з варіаціями». Тільки навряд чи цю альтернативу з точки зору здорового глузду можна визнати задовільною.
Тут залишається лише згадати Талейрана, який попереджав, що коли робиш пропозицію, слід бути готовим до того, що її приймуть. Уявімо собі, що
Парламент ухвалив рішення про саморозпуск, що це дає?
Це створює, насамперед, колосальної правової та моральної сили прецедент реалізації статті 5 Конституції України, яка визначає народ України єдиним джерелом влади.
Цей прецедент буде на століття імплементований в історичну пам’ять як українських громадян, так і влади. Він стане поштовхом для розвитку громадянського суспільства. І, що найважливіше, навіть якщо в новому парламенті збережеться кістяк старої депутатської гвардії (що не виключено), це будуть якісно інші депутати – які пройшли через саморозпуск на вимогу народу.
Ми реалісти, і не розраховуємо, що навіть повне виконання наших вимог зробить нашу державу і суспільство справедливими. Але те що великий крок у цьому напрямку буде зроблено – безумовно …
А наостанок – цитата з великого англійського письменника Джона Голсуорсі: «Справедливість – це машина, що після того, як їй дали початковий старт, діє сама по собі».
