З Романом Безсмертним ми зустрілися саме у той день, коли стало відомо, що Окружний адмінсуд Києва заборонив святкування 22 листопада Дня Свободи на Майдані Незалежності і прилеглих до нього вулицях. Тим часом в офісі Безсмертного лунала музика з Хрещатику, адже того дня студенти відзначали своє свято…
“Революцію сприймаю у вигляді прапора, за який на мить зачепилися помаранчеві кульки”
– Окружний адмінсуд Києва заборонив святкування Дня Свободи. Як Ви до цього ставитеся і чи святкуєте цей день особисто?
– Я святкую, і сім’я також. Зазвичай раніше зустрічалися з Володимиром Філенком, Тарасом Стецьківим, Юрієм Луценком. Сьогодні – хто у в’язниці, хто вдома, хто в депутатах, але це для нас свято. Тим більше, що вперше слова “День Свободи” я почув від Тані (Тетяна Мокріді дружина Р.Безсмертного, керівниця прес-служби “Нашої України” – Ред.), це пізніше вони вже набули такого розголосу…
Раніше я виходив на Майдан, там ми бачилися з людьми, потім мене не було в Україні, але ми теж святкували. День Свободи для мене свято.
– І все ж таки, Вас не ображає факт судової заборони святкування?
– Я взагалі-то до цих речей ставлюся філософськи. Хто мені може заборонити робити те, що я вважаю за потрібне і роблю це в межах закону? Я і звертатися за дозволом ні до кого не збираюся. Інша справа – це певні організаційні загальномасові заходи, але на жаль чи на щастя я зараз не маю стосунку до їх організації. Я вас запевняю, що на сьогоднішній день є можливість і місця, щоб належним чином відзначити цей день, у тому числі і масовими заходами.
– Під час Помаранчевої революції Ви були комендантом наметового містечка. Можете розповісти, у чому полягали Ваші функції?
– На мене було покладено організацію роботи на Майдані. Кожен із нас тоді виконував певні функції, а загальну координацію всієї цієї роботи здійснював я, як комендант: починаючи від життєзабезпечення безпосередньо наметового містечка (вода, продукти, тепло), закінчуючи сценою (звук, організація роботи сцени), а також походи колон по Києву, караули на постах, ночівля людей (Український дім, Жовтневий палац, Будинок офіцерів, Філармонія, 11 кінотеатрів). Організацією ночівлі займався Василь Куйбіда, колонами, походами по Києву до ВРУ Тарас Стецьків, Володимир Філенко і Юрій Луценко, сцена – Микола Томенко, режисура – Тарас Грималюк. Такі речі, як забезпечення балонами, дрова – Максим Сидоренко і Валерій Василюк, забезпечення бутербродами та чаєм – Володимир Діброва, безпека – нині покійний Олег Чорноусенко, комендант в Українському домі – Андрій Парубій, у Жовтневому палаці – Юрій Криворучко, керівники в Будинку офіцерів – Олексій Козаченко і Володимир Шкляр, народні депутати на той момент і так далі… Наметове містечко було розбите на сектори, в кожному з них було обрано старшого.
Безсмертний був на Майдані з першого до останнього дня
– Романе, що для Вас є символом Помаранчевої революції?
– Що таке для мене Помаранчева революція? Покійний Віталій Бондзик зробив фото, на якому в сонячний день десятка зо два помаранчевих кульок підлетіли, на мить зачеплилися за національній прапор, і полетіли далі… Так от, я сприймаю революцію у вигляді прапора, за який на мить зачепилися помаранчеві кульки, важкої роботи і людських очей.
Національний прапор, за який зачепилися помаранчеві кульки
– Ви пам’ятаєте якісь курйози або прикрі моменти під час революції?
– Був один випадок, щоправда, я його вже розповідав журналістам. Якось обходжу намети, розмовляю з людьми. І тут хтось мені каже: “а це у нас Манюня”! Я піднімаю очі, а там такі два метри Манюні! В таких радянських спортивках, в якихось кедах… Ми його вдягли тоді в костюм кольору хакі, мабуть, доби дві-три шукали взуття на нього. Цей чоловік приїхав із Криму. Я досі не знаю його імені, проте знаю, що він – Манюня.
– Сьогодні Вам телефонують учасники революції, прості люди, які тоді стояли на Майдані?
– Телефонують із багатьох міст! Дуже довго спілкувалися з людьми з Червонограда, Тернополя, Івано-Франківська, Харкова…
– Що сьогодні люди говорять про революцію?
– По-різному. Хто лається, хто згадує з добром, хто стогне від результату, хто закликає до праці… Люди є люди і слава Богу, що ми живемо в країні, де поки що кожен має можливість сказати те, що вважає за потрібне.
– Повернімося безпосередньо до організації Майдану. Звідки з’явилася така кількість наметів помаранчевого кольору і куди вони поділися безпосередньо після революції?
– Намети ми почали закуповувати з весни 2004 року. Принаймні дві особи – Безсмертний і Жванія чудово розуміли, що перебіг подій після обрання Володимира Литвина головою ВРУ 2002 року закінчиться протистоянням. Чому? Достатньо було зрозуміти, що Кучма і тодішній режим просто так владу не віддадуть, годі було сподіватись і на те,що вибори пройдуть без порушень. Коли я чув розмови про якусь співпрацю і м’яку передачу влади, для мене це було дикою фантазією.
Щодо наметів, то частина з них зараз перебувають у Києво-Могилянці, як експонати, частину – роздали людям, які були учасниками Помаранчевої революції.
– А скільки було наметів, пам’ятаєте?
– Дивлячись яких: двадцятимісних було 42, двомісних – 68, решта – малі, але ми здебільшого займалися організацією і підготовкою великих наметів. До того ж треба було купити так звані піддони, генератори, балони та багато чого іншого…
Революція – всього-на-всього потяг людини до краси
– Ви згадали Давида Жванію. Яка була його роль під час Помаранчевої революції?
– Що стосується Давида, то починаючи з весни 2002 року, на ньому лежало фінансове забезпечення штабу, роботу якого я організовував. Ми ніколи не втручалися в його функції. Моє завдання було – мінімізувати видатки і раціонально використати кошти, а його – знайти ці кошти.
– Лунали чутки, що Жванія – один із перших, хто одразу після закінчення революції розпочав переговори з протилежним табором…
– Я нічого не знаю про це. Наші позиції співпадали, у тому, що незалежно від закінчення революції, Україна від Львова до Луганська, від Чернігова до Севастополя – єдина держава і ми добре розуміли, що основними гаслами Майдану були: “Схід і Захід разом”, “Разом нас багато, нас не подолати”. Гасла стосувалися не тільки Помаранчевого табору, а й усіх українців.
– Назвіть основні помилки Ющенка з огляду на сьогоднішній день.
– Мені дуже важко віднести багато речей до помилок. Колись Віктор Андрійович сам ставив мені таке запитання. Я йому відповів: Ви зробили тільки одну помилку – призначили прем’єр-міністром Тимошенко, а далі – наслідки.
– А чи було гучне отруєння Ющенка політичним трюком?
– По-перше – я на цю тему говорю дуже мало, тому що вважаю, що чим менше буду говорити, тим більша ймовірність його розслідування. По-друге – під час декількох допитів, на які я ходив, у мене майже не залишилося аргументів, що це було не отруєння. Хоча зі слідчими ми розмовляли абсолютно відверто, аналізуючи ситуацію. Ви розумієте, що деталі цих розмов я оприлюднювати не можу. Я чи не єдина людина, в якої залишилися дуже ретельні і детальні записи за ці роки, а також фото- і відеоматеріали.
– Є ймовірність того, що ви оприлюдните ці матеріали?
– Їх передано в слідчий архів і я не збираюся до них апелювати. Це не моє майно, а інтелектуальна власність Віктора Андрійовича.
– Ющенко тодішній і теперішній – це різні люди, чи ні?
– Людина навряд чи змінюється протягом життя, змінюється її позиція з тих чи інших питань. Віктор Андрійович дуже часто міняв свою думку стосовно багатьох людей. Якщо ви запитуєте стосовно Тимошенко, як бачите, його позиція теж змінилася.
Ющенко і Тимошенко під час Помаранчевої революції 2004 року
– А Вам суто по-людськи Тимошенко шкода?
– Мені не просто шкода, я ненавиджу владу, яка чинить так з Тимошенко, тим більше, що вона жінка. Я добре розумію, що за її діями стоять політичні рішення, а не кримінальні злочини. І коли я кажу, що її призначення – помилка Ющенка, я кажу в тому числі і про те, що її непризначення вберегло б її від в’язниці.
Пам’ятаєте листа Бухаріна Сталіну? У ньому він говорить, що керівником партії мають бути м’якші, лояльніші люди. Наполегливі, знаючі, але лояльніші. Є певні закономірності цього жанру перебування у владі. Тому Берлусконі може бути прем’єр-міністром, а Тимошенко – ні. Я на це дав відповідь у 2004 році. Люди з таким авантюрним характером, як у неї, не можуть обіймати цю посаду.
Хоча, я майже переконаний, що вона буде Президентом.
– В якому році?
– Ну я ж не провидець. Аналітично розвиток подій говорить про те, що вона обійме цю посаду.
– До речі, Ющенко як Президент, приймав багато політичних рішень, чому тоді нинішня влада чіпає Тимошенко, а його – ні?
– Сказати, що Ющенко індиферентно ставиться до Тимошенко не можна, оскільки майже кожного дня вони обмінювалися “люб’язностями”. Інша справа, що Віктор Андрійович розумів, що в її діях немає, чи майже немає криміналу, там є політична позиція і її відстоювання.
Можу вам сказати, що я неодноразово говорив про те, що Тимошенко треба звільнити з посади прем’єр-міністра, на що Ющенко мені відповідав – “Ні, ще не час”.
Ситуація газових контрактів 2007-2009 років для Ющенка буде дуже довго боліти і не ставтеся до цього просто як до болі людини, яка пише тези і малює схеми. Він і сьогодні глибоко переконаний, що ці контракти треба було укладати на тих умовах, про які він говорив, і це дало б можливість Україні бути зовсім іншою.
Що стосується судового процесу, то він є сфабрикованим, справа дута і за дії, що вчинила Тимошенко, вона має відповідати політично, на виборах, а не сидіти в кутузці, та ще й бути людиною, проти якої щодня фабрикуються абсолютно фігові кримінальні справи.
“Я просто аплодую Лавриновичу, який блискуче обіграв і Адміністрацію Президента, і народних депутатів”
– Ви спостерігали за прийняттям Закону “Про вибори народних депутатів”?
– Так. Я непогано знаю зміст цього документу, особливо у редакції Лавриновича. Ми можемо отримати парламент зразка 1998 року. Особливістю цього закону є те, що він увібрав недоліки двох систем: мажоритарної та пропорційної. Поясню вам, у чому концептуальна помилка “батьків”. В Україні в правовому відношенні є недопрацьовані дві системи. Їх найслабше місце – правовий режим діяльності політичних партій. Біда схована в законі про політичні партії. Він надпростий і примітивний з точки зору вимог організаційної структури партії, матеріально-фінансового забезпечення, кадрової відповідальності за перспективи… Наприклад, у Німеччині існує відповідальність партії за кадри, які вона делегує у владу і я просто аплодую Лавриновичу, який блискуче обіграв і Адміністрацію Президента, і народних депутатів.
– Народні депутати як від більшості, так і від опозиції одразу після прийняття закону говорили, що вони супер-класно про все домовилися…
– Маріє, я тринадцять років провів у цій залі. Ці люди створили собі перешкоду, а потім героїчно її подолали. І я знаю цей стан, коли сам собі створюєш проблему, а потім її долаєш. І мені їх жаль. Вони ніби здійснили героїчний вчинок, але не розуміють, що подолали власноруч створену перешкоду.
– А хто з БЮТ і Нашої України може пройти в наступний парламент?
– Ну я ж не гадалка. Хоча можна провести іміджеві дослідження і намалювати образ кандидата. До речі, ми ж з вами “фейсбучимо”, давайте оприлюднимо іміджеві дослідження і спробуємо сформувати образ депутата з його параметрами, характеристиками…
Приблизно 20% у парламенті, як це зазвичай трапляється, буде “старих” обранців.
– А як щодо “Нашої України”? Ющенко заявляв, що він хоче вести її на парламентські вибори. Чи є в цієї політичної сили шанси на відродження і на той успіх, що був у 2002 році?
– Шанси завжди є, якщо наполегливо працювати. Сьогодні рівень підтримки “Нашої України” малообіцяючий.
– Чи може відбутися ще одна революція в Україні?
– Сьогодні є причини для того, щоб відбулися такі речі, приводом може стати момент, на який ми навіть не сподіваємося. Що таке революція? Це крайній прояв незадоволення людей владою. Чи напрацювала сьогодні влада на це? Зрозуміло, що напрацювала. Сьогодні вони постають локально. Суспільні закони працюють скрізь. В Україні в тому числі і коли мені кажуть, що лише 12% готові виходити, так і у вересні 2004 року лише 12% готові були на радикальні дії. Я дуже добре розумію, яку роль відіграють вожді, маси і що може стати сірником, який рознесе цю діжку з порохом.
Революція це велике ремесло і вона не може народжуватися за бажанням, але вона вимагає порядку вождів.
– А хто з партій зараз може очолювати громадські рухи людей?
– А чому не може “Батьківщина” очолити такий рух? Може. Там не вистачає сьогодні людини, яка б зробила дієвими кроки лідера, який знаходиться у в’язниці. Яка різниця, де знаходиться лідер?
– В одному зі своїх інтерв’ю Ви говорили, що Леонід Кучма повністю контролював ситуацію в Україні. На Вашу думку, чи контролює її Віктор Янукович, оскільки багато хто проводить паралелі між цими двома людьми?
– Він намагається контролювати, але в нього немає тої вибудуваної команди. У нього присутні страхи 2004 року і Україна дуже сильно привита тими подіями. Український журналіст сьогодні може тенденційно підібрати факти, але він не буде брехати так, як це робили у 2002-2004 роках. Це вже означає, що “темники” стали тоншими і не такими грубими, а це вже крок уперед. Як тільки в Україні централізується влада, одразу підуть у рознос регіони і те, що прояви протесту відбувається в регіонах, свідчить про те, що Янукович втрачає контроль над ситуацією все більше.
Також, бізнес-інтереси у команді Януковича дуже сильно рвуть її зсередини. Це стосується навіть самої АП. Україна заслабка в питаннях кадрового забезпечення владної вертикалі, а якщо брати до уваги, що вона організована безграмотно, це продукує конфлікти.
– Чи можна порівнювати Україну та Білорусь?
– Прояви симптомів є, але це різні країни, народи і влада. Логіка поведінки Януковича говорить про те, що в нього є кілька захисних кроків: відставка уряду, Азарова, зміна команди… Якщо розділити можливість застосування цих інструментів на три роки, що лишилися, то може добути, хоча, чесно кажучи, парадигма нинішньої політичної ситуації виглядає так: Тимошенко і влада. І чим більше влада тиснутиме на Тимошенко, тим менше шансів у Януковича дотриматися до кінця президентського терміну.
Соціальні протести і доля Тимошенко – сполучені посудини. Напруження в цій лінії однакове. Тобто це до моменту, поки не з’явиться та людина, яка впровадить у життя тези Тимошенко. Таких людей в Україні небагато, але вони є.
– Як щодо Вас особисто, чим ви займаєтеся?
– Вперше з 1994 року в мене з’явився вільний час. Скажу вам відверто: це велика насолода мати вільний час і належати самому собі.
Чи буду я знову в активній політиці? Є різні пропозиції, але рішення немає. Безсмертний поки що при Безсмертному. Скажу вам чесно і відверто, якби не сором за ті 15 років перебування у владі і в опозиції… Я розумію, що все могло би бути інакше, в чомусь не переконав, що потрібно було робити по-іншому. Хоча знаю, що у трьох з чотирьох випадків я був правий. Сьогодні це змушує набагато глибше аналізувати подальший вибір. З багатьма українськими політиками в мене складалися непрості стосунки, в тому числі і у спілкуванні з Віктором Андрійовичем. Зараз, коли втрачена та підтримка і довіра, що була – складніше, але треба працювати, жити і доводити свою правоту і потрібно передати свої знання молодим людям, а їх у мене достатньо.
Фото з особистого архіву Романа Безсмертного
Джерело: УНН
Негідна команда, негідні її й вчинки… Країну і її молодь жаль, а більш нічого.