Кілька років тому Західну Україну накрила хвиля церковних крадіжок. За підозрою у скоєнні злочину місцеві правоохоронці затримали жителя Полтавської області Миколу Іванцова. Нещодавно в Калуському міськрайонному суді відбулося слухання цієї резонансної кримінальної справи. Суд виніс вирок, яким засудив М.Іванцова до 7 років 4 місяців ув’язнення. Втім, сам засуджений вважає себе жертвою міліцейсько-прокурорсько-суддівського терору, заручником якого він став…
Не шукай біду – вона тебе знайде сама
З розвалом радянської імперії в Україні нечуваних масштабів набув процес початкового накопичення капіталу, концентрації виробництва та капіталу і, відповідно, за відсутності внутрішнього ринку, абсолютної монополії олігархічних кланів. Майнове розшарування в державі набуло нечуваних розмахів – переважна більшість українців опинилася за межею бідності. Держава перетворилася в своєрідне українське «гетто», де кожен виживав, як може.
У надтяжкому стані опинилася і багатодітна сім’я полтавця Миколи Іванцова, на утриманні якого було четверо дітей. Аби їх прогодувати, подружжя важко працювало: обробляло город, утримувало худобу. Вирощене, аби отримати якусь копійчину, за безцінь здавали перекупникам. Виручених коштів для пристойного прожиття явно не вистачало. Тому Микола, зареєструвавшись приватним підприємцем, почав під замовлення з Західної України поставляти ліс, яблука. Для збору яблук направляв людей на Західну Україну, а звідти на Полтаву, Київ, Москву – будівельні бригади.
Якось, спілкуючись з сусідським дідусем, останній повів мову про те, що його син колекціонує старовинні речі, тож попросив Миколу по можливості придбати для сина книги. Безкорисливий по життю Іванцов пообіцяв дідусеві при нагоді поцікавитися цим питанням.
Перебуваючи у Львові, М.Іванцов на дошках об’яв розміщував інформацію про те, що для роботи в Києві та Москві потрібні будівельники. Розклеївши оголошення, Микола повернувся на залізничний вокзал, придбав квитка до Полтави. До потяга часу лишалося достатньо, тож вирішив прогулятись по центру міста. Прогулюючись, набрів на базарчик, де торгували сувенірами та старожитностями. Саме тоді й згадав прохання сусіда. Походив по базарчику, пороздивлявся, порозпитував.
– Кажуть, на ловця і звір біжить, – продовжив свою оповідь Микола Іванов. – Підходить до мене якийсь чолов’яга й каже, що у нього є саме те, що я шукаю. Незнайомець відвів мене в сторону і показав книжку.
– Якщо братимете, – сказав продавець, – книжка коштує тисячу гривень.
«У мене аж дух захопило, – пригадує Микола. – Адже над кожною копійкою трясуся, аби додому принести, а тут за якусь книжку віддай аж тисячу гривень».
Микола довго роздумував, що робити. Врешті прийняв рішення: «назвався грибом – лізь у кошик».
– Найдивовижніше сталося тоді, – згадує Микола, – коли я приніс книжку дідусевому синові, який того дня завітав до батька в гості з міста.
– Дуже дорого, – заявив молодик.
– За що придбав, за те й віддаю!
– Я ж кажу, дорого, – як відрубав молодик, розігруючи комедію, аби за безцінь придбати цінну річ.
Такого перебігу подій Микола не очікував. «Услужливий – гірше дурня», – подумав про себе він. Повертаючись додому, М.Іванцов – на чому світ стоїть, лаяв себе за таку легковажність.
– Не журись, – як могла, заспокоювала чоловіка його дружина Ярослава, – наступного разу будеш обачнішим.
А тут на порозі – 1 вересня. Дітей треба збирати до школи, а в кишенях – вітер гуляє. Прихопив Микола якось ту книжку та й подався на Центральний ринок Полтави. Підійшов до людей, які торгують старожитностями. Двічі показувати не довелося – книжку з руками забрали. Ще й приплатили зверху. Так Микола Іванцов познайомився з Русланом Недогорським – практикуючим антикваром.
– А що в тебе ще є? – спитав Іванцова Недогорський.
– Більше нічого.
– Якщо появиться щось, – мовив Недогорський, – про мене не забувай.
Через деякий час Іванцову на мобілку з комерційними пропозиціями почав телефонувати новий львівський знайомий. Микола, розуміючи, що антикварні речі – це додаткова стаття поповнення сімейного бюджету, вирішив скористатися нагодою і на замовлення Недогорського почав привозити усіляку старовинну утвар. Якось Руслан запропонував Миколі створити такий собі антикварний Інтернет-магазин. Сказано – зроблено. Антикварну річ, офіційно виставлену на продаж на сайті, розміщеному у світовій мережі Інтернет, міг придбати будь-який житель України. Інтернет-магазин діяв до 7 травня минулого року. Тобто, до дня арешту Миколи Іванцова.
Наша служба …
7 травня 2010 року М.Іванцов, їдучи на велосипеді до Яремчі, милувався казковими карпатськими краєвидами, зігрітими теплими променями веселого травневого сонця. Серце велосипедиста мліло від райської насолоди єднання людини з природою… Із мрійливого стану Миколи вивів прохолодний вітерець та клубки хмар, які вмить заховали сонце. Неподалік Надвірної линув дощ. Микола, доїхавши до річки Тисмениці, негоду вирішив перечекати під мостом.
Дощ закінчився так само швидко, як і почався. Іванцов вирулив велосипеда з-під мосту і рушив уздовж річки. Наразі Микола відчув на собі чийсь важкий недобрий погляд. Повернувшись, він побачив незнайомця у цивільному, що крадькома наближався до нього. Іванцов зупинився.
– Що Вам потрібно?
– Хто Ви і чому тут знаходитесь? – владно запитав чоловік.
– Я – Микола Іванцов, перебуваю тут на заробітках.
У цей час, на Іванцова, немов хорти, налетіла ватага незнайомих людей, які до цього злодійкувато ховалися в прибережних кущах.
– Як з’ясувалося згодом, – зазначив Іванцов, – це були люди (хоча, судячи з їх поведінки – нелюди) з правоохоронних органів. Зі знанням справи, вони ногами (досить професійно) почали лупцювати мене, наносячи прицільні удари в життєво важливі частини тіла: в голову, живіт. Потім почали шукати гроші: витрусили сумку, перевірили всі кишені – знайшли лише 24 гривні та банківську картку, на якій залишилося всього на квиток до Полтави. Через те, що я такий «багатий», міліціонери лютували. «Попався негіднику! – репетували вони. – Тепер не відкрутишся. Всі докази зібрано, навіть відбитки твого взуття з місця злочину є». У хід знову пішли кулаки та удари ногами… Як потрапив до міліцейського відділку в Надвірній – не пам’ятаю. Коли прийшов до тями, правоохоронці почали змушувати підписати адмінпротокол про злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції (тобто, намагалися надати моєму затриманню законних підстав). Я відмовився. Лише у міліцейському РВ мені повідомили, звідки на мене зійшла ця своєрідна міліцейська «благодать».
– Ти пограбував десятки церков! – шаленіючи від власного відчуття надлюдини, кричали йому нелюди в погонах. – Зізнавайся! Раніше вийдеш.
Микола, зрозумівши, про що йде мова, повідомив міліціонерам,в у кого він придбав антикварні речі та кому продав.
– За моїми показаннями, – продовжує далі свою розповідь Іванцов, – були знайдені всі книги й решта купленого мною. А ось про те, щоб затримати людей, у яких я це придбавав, ніхто й не думав, хоча я чітко вказав, де і коли кожного з них можна знайти. Але співробітників міліції це чомусь мало цікавило, бо мета у них була інша – всі крадіжки «повісити» на мене. Тому знову нещадно били. Я знову відмовився. Не добившись явки з повинною, «чорним воронком» мене перевезли Івано-Франківська. Там, у міліцейській управі, місцеві «інквізитори» продовжили свою брудну справу. Поступово побої перейшли в психічні знущання та фізичні катування. Я заявив своїм катам, що у мене зламані ребра, побита голова і що їм не вдасться приховати ці злочини. Моя заява їх тільки розсмішила. Нахабно сміючись мені у вічі, міліціянти цинічно заявили, що навіть якщо я і помру від катувань, то все одно ніхто про це не довідається, адже ніхто не знає, де я знаходжуся. «Тіло твоє вивеземо та вкинемо у річку, – пригрозили мені зловмисники в погонах, – а течія кілометрів на 300-400 віднесе тебе від місця події. От і все. Був Іванцов – немає Іванцова». Так тривало три дні. І весь цей час мене били, підвішували за руки, заведені за спину, на жердині («жабка» – таке собі міліцейське ноу-хау), на голову накидали целофановий мішок, приводили до тями водою і все знову починалося спочатку. Аби не здорове, треноване змалку серце – давно віддав би Богові душу.
Через днів три М.Іванцова, щоб доставили до заступника прокурора Івано-Франківської області В.Головчака, вивели з Управління УМВС.
– Коли мого чоловіка вивели зі службового приміщення міліції, – зі сльозами на очах свідчить його дружина Ярослава Іванцова, – його змарніле обличчя було побите, під оком був здоровенний синяк.
Зайшовши з конвоїрами до прокурорського кабінету, Микола, знаючи, що перед ним прокурор – посадова особа прокуратури України, однією із функцій якої є нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство вирішив поскаржитися на злочинні дії міліціонерів. Але прокурор зневажливо зиркнув на арештанта, його очі раптово налилися кров’ю, а сам він надувшись, як ковальський міх, випалив:
«І ти смієш таке ще й мені заявляти?! – пригадує М.Іванцов прокурорські слова, які і досі, як шашіль, точать серце засудженого. – Та тобі ще мало дали. Якщо зізнаєшся в скоєному, я особисто потурбуюсь щоб тобі дали строк по мінімуму, якщо ні – теж ОСОБИСТО простежу, щоб строк дали по максимуму». Іванцов навідріз відмовився від такої «щедрої» пропозиції прокурора.
– Аж раптом прокурор підскочив до мене, – зазначив Микола, – і почав насміхатися наді мною: буцімто, в мене на голові роги виросли (він мав на увазі шишки від побоїв). Познущавшись досхочу, В.Головчак з претензією звернувся і до оперативників: чому в мене синець лише під одним оком та чому я до цього часу ще пересуваюсь на власних ногах? А ті – ні пари з уст. Стоять перелякані перед прокурором – лише очима нервово кліпають. Після спілкування з ментами прокурор знову взявся за мене: почав здійснювати дії спрямовані на всемірне утвердження верховенства закону та зміцнення правопорядку, а саме – спутавши мою голову з боксерською грушею, почав на ній відпрацьовувати силу і точність удару. Ухилитись від ударів я не міг, бо конвоїр міцно тримав мої заведені назад руки, на зап’ястя яких були наручники. Встати ж зі стільця, з заведеними назад руками, я теж не міг.
Коли Іванцова доставили назад в Управління УМВС, катування продовжились. І так – день за днем. Коли він просив у міліціонерів ручку та аркуш паперу, аби написати на них скаргу, то ті, надриваючи від реготу свої животи, надавали йому таку можливість. Після того, як Микола, написавши чергове звернення, передавав його тим на кого скаржився, кілька оперативників накидалися на його й міцно утримували. А до зацькованої жертви підходив син прокурора (чи то Івано-Франківська, чи то самої області) і насильно запихав йому до рота аркуш зіжмаканої заяви. Так було і з наступною заявою…
Не полишали в спокої Миколу Іванцова і в камері. Там ментівські підсадні «качки» щоночі намагалися схилити незговірливого полтавця до самообмови. Навіть пропонували в цій «процесуальній» дії свої посередницькі послуги. Незважаючи на жорстокі катування, міліціонери так і не змогли зламати силу волі затриманого. Явка з повинною, як головний доказ обвинувачення сталінських опричників та їхніх сучасних українських спадкоємців, Іванцов під їх диктовку так і не написав. Допоки його не почали шантажувати сім’єю.
– Під час однієї із слідчих дій, – розповідає Іванцов, – очної ставки з Русланом Недогорським міліціонери нещадно мене били. Але я не здавався. Тоді опери заявили: якщо я не підпишу явку, то з моєю дружиною та старшим сином, які знаходяться у сусідньому кабінеті, буде те саме, що зі мною. Після того, як Недогорський ствердно кивнув мені головою, що моя сім’я справді там (пізніше виявилося, що Недогорський, боячись потрапити за грати, обдурив мене), я більше не роздумував – безпека рідних була вище особистої. Переживаючи за долю дружини та сина, я написав все, що міліціонери мені продиктували і через деякий час прокуратура з грубими процесуальними порушеннями направила кримінальну справу в Калуський міськрайонний суд.
Встати, суд іде…
Знайомлячись з матеріалами кримінальної справи на стадії дізнання та досудового слідства, М.Іванцов звернув увагу на те, що його описання осіб, у яких він купував антикваріат, як дві краплі води, співпадає з показаннями свідків, які бачили цих осіб напередодні тих чи інших крадіжок. У матеріалах справи фігурують відбитки пальців невстановлених слідством осіб, шин автомобіля та взуття. Ще при затриманні на березі Тисмениці правоохоронці вказали Миколі Іванцову на відбитки взуття, яке, буцімто, належало йому. І це при тому, що ніхто взуття для експертизи у М.Іванцова на той момент взагалі не вилучав.
Наочним доказом невинності Миколи Іванцова є долучені до матеріалів справи трасологічна експертиза, зокрема, експертиза слідів рук (дактилоскопічна експертиза), експертиза слідів ніг людини та взуття та експертиза волокон і волокнистих матеріалів.
Згідно з ними, ні сліди взуття, ні відбитки пальців, ні ворсинки одягу, виявленні криміналістами на місцях злочинів, не належать Миколі Іванцову.
– У ході проведення експертизи волокон і волокнистих матеріалів: оранжевих, жовтих, фіолетових та чорно-сірих ворсинок, знайдених на місці події, – наголошує М.Іванцов, – експерт вказує, що моєму одягу як могли належати, так і ні лише чорно-сірі ворсинки. Але ця обставина не вплинула на правову позицію слідчого. Та і яка в нього може бути правова позиція, якщо він повністю залежна від вищестоящих начальників особа. Це лише по КПК слідчий процесуально незалежна особа. Насправді ж – це виконавець чужої волі. Лише виведення слідства з підпорядкування прокуратури та МВС може щось змінити.
Неодноразово я звертався до слідчого з клопотаннями провести слідчі дії на місцях злочину для підтвердження моєї невинності, зробити запити у організації, з якими я співпрацював, відібрати пояснення у фізичних осіб, розібратись із телефонними дзвінками. Натомість слідчий відмовляв мені в категоричній формі щодо проведенні будь-яких процесуальних дій, усно мотивуючи відмову тим, що йому і так все зрозуміло, адже в половині епізодів я через свої габарити не зміг би пролізти у вузькі церковні вікна.
Є в матеріалах кримінальної справи й інші процесуальні «шедеври» органів дізнання та досудового слідства. Єдине, що було у них – це вибита ними явка з повинною. Якимось дивом у матеріалах справи залишилися й докази катувань та жорстокого поводження зі мною. З міліцейського ІТТ мене, з явними слідами від катувань, через проведення там ремонту, без погодження з «операми», перевели в СІЗО. При переведені мене туди лікарем однієї із міських лікарень та лікарем медсанчастини СІЗО це було зафіксовано. Одна довідка знаходиться в матеріалах справи, інша – в СІЗО. Наскільки я пам’ятаю, докази, отримані в ході досудового слідства із застосовуванням недозволених методів слідства, не можуть бути допустимими, тобто –покладені в основу вироку.
Коли справа, нарешті, у тому ж 2010 році, потрапила до суду, Миколу Іванцова на полишала надія, що суд, з’ясувавши всі обставини, виправдає його.
– Не так сталося, як гадалося, – продовжує свою розповідь Микола. – Суд зайняв позицію «страуса», який заховав голову в пісок. Складалося враження, що суд – це не третя гілка влади, а нібито якась філія прокуратури. Суддя Микола Гринів, коли я фактично сам на сам залишався з ним в судовій залі, а між нами – лише залізна клітка та конвой, настійно рекомендував мені дослухатися до його слів і визнати скоєння злочину, як того вимагає державний обвинувач. «Лише в такому разі суд, зважаючи на пом’якшуючі обставини, мав би всі підстави призначити менш суворе покарання, – пояснив мені суддя. – Про виправдовувальний вирок мови взагалі не може бути». Ще більше про зустріч із суддею розповів мій адвокат Юрій Баранов. «Ви ж розумієте, – зазначив суддя, – що за Вашого Іванцова багато людей вже отримали зірки, посадові підвищення, премії…».
Користуючись процесуальними правами, підсудний неодноразово заявляв суду клопотання про виклик свідків, про технічну фіксацію судового процесу тощо. Жодне клопотання Іванцова суд не задовольнив. Лише після того, як були допитані свідки сторони обвинувачення, суд задовольнив клопотання про технічну фіксацію.
Справа М.Іванцова явно «шилася білими нитками». Кожен епізод справи намагалися ретельно підігнати під телефонні дзвінки, здійснені Миколою Іванцовим зі свого телефону. При ознайомленні з матеріалами справи роздруківки телефонних дзвінків М.Іванцов отримав в останню чергу. Зробити копію роздруківки або переписати її дані від руки Іванцову чомусь так і не дозволили. Засуджений вважає, що всі докази обвинувачення можуть розсипатися, як картковий будиночок, так як будь-який мобільний провайдер по прив’язці мобільного телефону до того чи іншого сота, може визначити місце, звідки пролунав телефонний дзвінок. Головне – було б бажання правоохоронців. «На жаль, – з сумом констатує Іванцов, – чолом муру не проб’єш».
І все ж відверту брехню важко утаїти – вона накопичувалася в судовій залі через усі процесуальні шпаринки. Судді і прокурору постійно доводилось гасити цю процесуальну пожежу. Але людям рота не закриєш. Свідки обвинувачення та потерпілі заявляли в суді, що одна особа без сторонньої допомоги не може скоїти такі злочини, що підсудний зі своїми габаритами не міг пролізти в те чи інше церковне вікно, а в інше вікно не могла пролізти церковна книжка.
Один зі свідків, допитаний судом, пояснив суду, що М.Іванцов статурою значно більший, ніж його неповнолітній син. Якось він вирішив поекспериментувати на місці злочину, попросивши сина, щоб той заліз у приміщення церкви через вікно. Попри його зріст він не зміг цього зробити. А Микола Іванцов, за висновками сторони обвинувачення та суду, виявляється, міг?!
Бувало й таке. Клопочеться М.Іванцов, щоб викликати в судове засідання заступника прокурора області В.Головчака, слідчого по справі, міліціонерів, які його затримували, а представник державного обвинувачення Ірина Коломієць заявляє суду, що В.Головчака немає необхідності викликати, так як він вже працює на іншій посаді. Що стосується слідчого, то прокурор теж категорично заперечувала на виклик і того, мотивуючи свою правову позицію тим, що слідчий перебуває у довгостроковому відрядженні і невідомо, коли він звідти повернеться. Суд, вважаючи докази прокурора переконливими, відмовив підсудному у задоволенні його клопотання.
– У матеріалах справи є й такий епізод, – додає Микола, – що, буцімто, з 4 на 5 липня 2009 року на Івано-Франківщині я обікрав чергову церкву. Насправді свято Івана Купала я зустрічав на Полтавщині – все село тому свідок. Щоб спростувати доводи обвинувачення, для встановлення об’єктивної істини по справі заявляю суду клопотання про виклик свідків. І суд, в порушення норм процесуального права, відмовляє мені у задоволенні клопотання, оскільки прокурор І.Коломієць, й оком не моргнувши, заявила, що прокуратура по цьому епізодові не підтримує обвинувачення. Коли ж я, готуючи апеляцію, вчитався у вирок: там чорним по білому значився і цей епізод. Аудіозапис технічної фіксації судового процесу з фарисейським твердженням прокурора цьому підтвердження.
Є у вироку й інші епізоди. Так, 29 квітня 2010 року М.Іванцова звинувачують у тому, що він обікрав релігійну громаду села Максимівка Долинського району.
– Що ж було насправді? – розповідає М.Іванцов. – Насправді 28 квітня я прибув на деревообробний завод, який знаходиться у селі Вигода Долинського району. Звідти на Київ завантажували «фуру» з ДСП (перевіряючи обставини справи, автор у телефонному режимі спілкувався з посадовими особами підприємства. – авт.). Вирішивши всі питання по ДСП, де я був посередником між покупцем та продавцем, виїхав у Долину. Там на залізничному вокзалі придбав квиток на потяг Чернівці-Львів. О 02 годині 24 хвилини ночі, знаходячись на пероні вокзалу, хвилин за 10-15 до відправлення пасажирського поїзда, по мобільному телефону я повідомив дружину, що виїжджаю до Львова. Прибувши о 8 годині ранку до Львова, пересів на потяг до Києва, про що знову ж таки по телефону повідомив дружину. Припустимо, що 29 квітня 2010 року в 02.24 ночі, як стверджують правоохоронці, я телефонував з Максимівки. Тоді яким чином через 10 хвилин потягом я виїхав з Долини до Львова? Чи можливо за 10 хвилин до відправлення поїзда доїхати, добігти, дійти з Максимівки до Долини? А це – приблизно 15 кілометрів!? Всі ці обставини досить швидко й просто могли б бути процесуально перевірені. Саме тому я й просив слідчого, аби той перевірив моє алібі, але він знову відмовив.
У травні 2009 року у Хотині – районному центрі Чернівецької області –місцева церква також не дорахувалася своїх церковних реліквій. Коли працівники міліції привезли М.Іванцова на проведення слідчих дій – відтворення обстановки і обставин події, то попросили, щоб він показав, через яке вікно потрапив до церкви.
– Я навмання ткнув рукою на перше ж вікно, – згадує Микола. «Ти що –придурюєшся? – з погрозою заявили мені оперативники, – негайно показуй, як заліз до церкви!» Я вказав рукою на друге вікно. І знову не вгадав. Лише після другого промаху, «опери» врешті зрозуміли, що я їх не розігрую, тому що знаходжуся тут вперше. Натомість правоохоронці показали мені вікно, через яке я потрапив до Божого храму. Лише тоді цю «процесуальну» дію зафіксували на відеокамеру (у подальшому міліціянти при відтворенні подій спочатку «розжовували» мені що, де і коли, а лише тоді «знімали кіно»).
У тій же церкві батюшка спитав мене: яким шляхом я вибирався із церкви? Відповідаю, що тим, яким і потрапив – через вікно. Згодом виявилося, що крадії з церкви вилізли не через вікно, а вийшли через двері. Тоді священик і заявив правоохоронцям: «Це не він обікрав церкву». «Він-він, – виправдовувались міліціонери, – лише трохи призабув».
Або такий епізод. 28 лютого 2010 року Микола Іванцов приїхав у місто Стрий Львівської області, де намагався домовитися про поставки лісу. 1 березня в 00.54 ночі він виїхав зі Стрия потягом на Київ. А звідти вранці – на Полтаву. У чому ж Іванцова правоохоронці звинувачують цього разу?
Міліція вважає, що в ніч з 28 лютого на 1 березня 2010 року М.Іванцов «засвітився» в с.Хороцеве Верховинського району, де тієї ночі постраждала місцева релігійна громада. Як на мене, Стрий і Верховина – це різні, як кажуть у Одесі, речі. Їх розділяє майже 300 кілометрів відстані. Тоді ж виникає слушне запитання: як можна пограбувати вночі церкву, а о 8 ранку бути в Києві (ці обставини слідством теж не перевірялись)? Спробуємо порахувати кілометраж від точки А (с.Хороцеве) до точки В (Львів) та від точки В до точки С (Київ). Це 281 кілометр до міста Лева та 541 кілометр до Києва. Складаємо: 281+541= 822 кілометри. Як на мене, то одній людині, у чужій стороні, без автомобіля подолати понад 800 кілометрів нічної дороги – просто нереально. Щоб доїхати на автомобілі з місця злочину до Києва треба витратити 10-12 годин часу.
А чи задумувалися місцеві міліціонери з місцевими прокурорами та місцевий суд над тим, хто з водіїв легкових чи вантажних автомобілів (або й вони самі безпосередньо) посеред ночі ризикнув би впустити до свого салону чи кабіни підозрілого незнайомця з мішком чи господарською сумкою в руках? Я б особисто такого пасажира посеред ночі не взяв ні за які гроші. Навіть якщо б у нього на грудях була табличка: В.Головчак – заступник прокурора Івано-Франківської області (направляюсь в Київ до Генпрокурора В.Пшонки), або М.Гринів – суддя Калуського міськрайсуду (направляюсь до Києва відвідати земляка Р.Зварича), або Керкуш (один із катів Іванцова) – міліціонер із Калуша (направляюсь в Київ до міністра внутрішніх справ А.Могильова), бо за фасадом цих табличок міг запросто ховатись злочинець, який, щойно обікравши церкву, повертався у своє лігвище.
Можливо, хтось скаже: а велосипед – чим не транспорт? Що стосується їзди на велосипеді, то можу запевнити, що навіть знаменитий велогонщик сучасності Армстронг – багаторазовий переможець велогонок Тур де Франс за ніч не дотиснув би педалями до Львова, а до Києва – і подавно.
Є у матеріалах кримінальної справи й інші епізоди, які з точки зору логіки не піддаються жодному осмисленню. Так, о 22-ій вечора Іванцов ще перебуває в Полтаві, а о другій годині ночі, тобто, через 4 години – в Івано-Франківській області здійснює чергову крадіжку. Виявляється, і таке можливе.
У судовому засіданні було також допитано й священика з села Цуцилів Надвірнянського району. Святий отець пояснив суду, що два роки тому в їхньому селі обікрали церкву. Оскільки батюшка говорив про подію, яка мала місце ще в квітні 2008 року (в матеріалах кримінальної справи значиться квітень 2009 року), то прокурор, миттєво відреагувавши на щиросердне пояснення святого отця, негайно його поправила.
– Отче, – звернулась прокурор Ірина Коломієць до настоятеля церкви, – два роки тому Ви мали на увазі 2009 та 2010 роки? Я Вас правильно зрозуміла?
– Батюшка, – пригадує Ярослава Іванцова, дружина підсудного, – ніяковіючи, після тривалої паузи, ледь видавив із себе: «Так». Тут піднявся мій чоловік і звернувся до священика: «Отче, як Вам не соромно? Ви ж – служитель Бога!»
– Протестую! – голосно, але не дуже впевнено заявила прокурор, – це – тиск на свідка.
У судовій залі запанувала тиша. Нарешті піп, ще більше ніяковіючи, бо правда очі коле, відвернувши від Іванцова своє розчервоніле обличчя, так нічого й не сказавши у свій захист, тихо присів на лаву…
Звинувачують М.Іванцова й у вчиненні ним з 19 на 20 квітня 2010 року крадіжок з церкви Покрови Пресвятої Богородиці, що в Голині та церкви Святого Михайла, що розташована в селі Сівка-Калуська Калуського району. Звідти крадій поцупив аж п’ять книг Святого Євангелія. Під час проведення слідчих дій в частині відтворення обстановки і обставин події церковний староста церкви села Сівка-Калуська заявив міліціонерам, що одна людина ніяк не змогла б через вікно витягти три величезні книги та й на велосипеді навряд чи їх довезла б. А п’ять – і подавно.
Церква у селі Верхній Ясенів Верховинського району теж постраждала від зловмисників. Коли Іванцова привезли в село для проведення слідчих дій, до нього підійшов настоятель місцевої церкви.
– Це Ви обікрали церкву? – запитав священик у Миколи.
– Так, я.
– Цього просто не може бути, – відповів йому батюшка.
– Як не може бути? – звернувся до святого отця міліціонер. – По драбині Іванцов піднявся до вікна. Зв’язавши з одягу таку собі мотузку, по ній спустився у приміщення церкви й викрав звідти церковні книги.
– Коли обікрали церкву, – продовжив батюшка, – прихожани звернулися до нашого знаменитого односельчанина – карпатського мольфара – білого мага, екстрасенса і цілителя, як він себе величав, Михайла Нечая. Старий чаклун розповів, що їхню сільську церкву обікрали троє чоловіків, які по вірьовці, а не по шнурку з одягу, спустилися в церкву і пограбували майно церковної громади. (Можна по-різному ставитися до слів останнього карпатського мольфара, але, зваживши те, що старий передбачив навіть день своєї трагічної загибелі, його версію щодо пограбування церкви у селі Верхній Ясенів є всі підстави розглядати як основну. – Авт.).
– Коли після вироку 7 червня 2011 року я ознайомився з матеріалами справи, – зауважив Микола, – то взявся за голову, тому що всі протоколи з допитами свідків були сфальсифіковані. Я подав зауваження на протоколи. Суд взяв до уваги мої пояснення, а свідків – ні. Більше того, мого адвоката так залякали, що він забіг за Карпатські гори і апеляцію мені довелося писати самому, як і доповнення до неї. Тепер чекатиму, що, можливо, хоча б Апеляційний суд ухвалить законне рішення.
Замість епілогу
9 вересня цього року Апеляційний суд Івано-Франківської області розгляне апеляції прокурора та засудженого на вирок Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 12 квітня 2011 року.
Прокуратура вважає, що суд постановив надто м’який вирок (прокурор просив 7 з половиною років, а дали 7 років і 4 місяці) та не задовольнив цивільного позову.
Засуджений Микола Іванов вважає, що його безпідставно засудили, оскільки відносно нього під час дізнання та досудового слідства докази були здобуті із застосовуванням недозволених методів слідства. М.Іванцов та його дружина Я.Іванцова неодноразово зверталися зі скаргами на дії правоохоронців в Генпрокуратуру. Днями Ярослава Іванцова отримала відповідь заступника прокурора Івано-Франківської області В.Дем’яника, який 17.08.2011 року за дорученням Генпрокуратури повідомив заявницю про те, що «Ваші доводи стосовно неправомірних дій працівників міліції УМВС України в області при проведенні дізнання та досудового слідства стосовно Вашого чоловіка Іванцова М.М. неодноразово перевірялися прокуратурою області. Будь-яких об’єктивних даних, які вказували б на вчинення працівниками міліції неправомірних дій чи застосування недозволених методів дізнання та досудового слідства в ході перевірок не здобуто».
«А як ці об’єктивні дані можна здобути, – розмірковує засуджений Микола Іванцов, – якщо міліція – це передовий загін прокуратури, а сам заступник прокурора області В.Головчак лупцював мене по голові кулаками, як скажену собаку. Своїх катів я запам’ятав назавжди. Невже прокуратура пред’явить мені для впізнання осіб, які мене катували? Ніколи в це не повірю. Бо хто ж тоді, як не міліція, для прокуратури буде вибивати чергову статистичну галочку про розкритий злочин? Невже я не розумію, для чого «опери» затягли мене до кабінету В.Головчака? Щоб той власноруч відібрав у мене письмову заяву про явку з повинною. Коли з цього нічого не вийшло, прокурор, шаленіючи від того, що зривається чергова «личка» за розкриття резонансного злочину, свою злість вирішив зігнати на моїй голові.
Тому в Апеляційному суді все ж спробую, керуючись статтею 97 КПК України, звернутись до колегії суддів із заявою про злочин, який скоїли відносно мене заступник прокурора області В.Головчак, міліціонер Керкуш та інші невстановлені особи. В силу наведеної вище норми закону прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов’язані приймати заяви і повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, в тому числі і в справах, які не підлягають їх віданню.
По заяві або повідомленню про злочин прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов’язані не пізніше триденного строку прийняти одне з таких рішень:
1) порушити кримінальну справу;
2) відмовити в порушенні кримінальної справи;
3) направити заяву або повідомлення за належністю.
Віднедавна я перестав боятися смерті. Навіщо жити, якщо віри в правду та справедливість немає – вона розтоптана міліцейськими та прокурорськими кулаками. Що це за держава, яка не може захистити свого громадянина? Про яку тоді демократичну, соціальну, правову державу йде мова в Конституції України?..
Вже більше року я перебуваю за гратами, а церкви як грабували, так і грабують, людей в ІТТ як убивали, так і вбивають. Рівень життя моєї сім’ї і близько не наближається до крадіжок, які мені приписують. По руху коштів на кредитці видно, що моя сім’я постійно тягнулась і рахувала кожну копійку. Навіть за спожитий газ не завжди вдавалось своєчасно розплатитись. Приїжджаючи в Західну Україну, я, розплачуючись за придбане, знімав кошти з банківської картки. Якби я крав, то навіщо тоді було знімати гроші? Але суд не бере до уваги ці та інші докази…».
Ось така жахлива історія Миколи Іванцова, батька чотирьох дітей – жертви озлочиненої міліцейсько-прокурорсько-суддівської машини. Суд встановив, що злочини скоювала не організована злочинна група, а такий собі заїжджий злодій-гастролер (диспозиція статті 185 ч.3-4 КК України, за якою засуджено М.Іванцова, тому підтвердження). І це при тому, що зібрані по справі докази, свідки й потерпілі наголошували, що одна особа самостійно скоїти такі злочини фізично просто не могла.
Готуючи публікацію, автор, зокрема, ознайомився і зі статтею Голови Верховного Суду України (2002-2006рр.) В.Т. Маляренка «Про судові доручення в кримінальній справі», розміщену на офіційному сайті Верховного Суду України, в якій, зокрема, Голова ВСУ звертає увагу суддівського корпусу на наступне: «Сьогодні все частіше підсудні заявляють про те, що в ході досудового слідства до них застосовувалися недозволені методи слідства… Заява підсудного про насильство щодо нього – це заява про вчинений злочин, який можна розслідувати лише після порушення кримінальної справи, а відмовити у порушенні кримінальної справи – лише після проведення відповідного дослідження обставин справи. Водночас від правдивості чи неправдивості заяви підсудного залежить оцінка доказів у справі. Тому суд не може «відмахнутися» від цієї заяви. Він зобов’язаний дати доручення перевірити її й відкласти розгляд справи до отримання даних про результати цієї перевірки».
Анатолій БАННИЙ, правозахисник, Полтава