“На море надто не розраховуй, — написала мені в е-мейлі приятелька, що побувала на Родосі. — Дикі греки ще в 1950-х глушили тут динамітом рибу”.
Ключове слово в її посланні — “дикі греки”. “Динаміт” — лише їхній атрибут. Особливих слідів від нього на морі, зрештою, не лишилося — воно тут чисте й голубе, як і за греків “недиких”, чи, пак, стародавніх.
“Дикі греки” — це приблизно те саме, що й українці: повсюдне сміття, якого не прибирають, обіцянки, яких не виконують, податки, яких не платять, праця, яку роблять сяк-так або й не роблять зовсім — особливо якщо є нагода побраконьєрствувати.
Україна виглядала б приблизно як Греція, коли б якимсь дивом їй пощастило вступити до Євросоюзу й дістати звідти ґранти на побудову доріг, ремонти каналізацій та сякий-такий нагляд Брюсселю за злодійкуватим урядом. Це, звісно, не врятувало би ні одних, ні інших від мільярдних боргів, дефолту й потреби підтримати нероб і шахраїв німецькими позиками. Одну Грецію Євросоюз якось витримає, десять — навряд.
Утім, окрім різних розмірів, є ще й проблема різної символічної вартості. “Греція завжди була радше ідеєю, аніж місцем”, — писав Едвард Вітмор.
Рузвельт і Черчилль, здаючи в Ялті Сталінові всю Східну Європу, виторгували таки для Заходу Грецію — цю величну, за їхніми словами, колиску європейської цивілізації.
Наша символічна вартість є радше негативною. Україна не стала поки що ні ідеєю, ані бодай місцем. І навіть “дикими росіянами” нас ніхто не назве, бо цілком досить самого слова “росіяни”.
Хіба що моя добросерда приятелька напише гостям чергове застереження: “Не надто розраховуйте на тутешні чорноземи. Ще в 1960-х дикі трипільці регулярно труїли їх дихлофосом”.
http://gazeta.ua/articles/ryabchuk/_diki-greki/398203