Націоналізм з присмаком галицької кави.

Націоналізм з присмаком галицької кави.

Погляд зі Сходу

Останні роки наочно продемонстрували що ідеологія українського націоналізму вперше за 20 років незалежності стала помітним явищем в політичному полі нашої держави. Причому явищем, що набирає ваги і значущості по всій території України, щоб там не казали наші вороги та записні скептики з ліберального табору.

Наочним прикладом, що ілюструє цю тенденцію стали останні місцеві вибори. І якщо перемога націоналістів у Західній Україні була загалом очікуваною, то цього не можна сказати про результати у східних регіонах, які хоча і не мали настільки вражаючого характеру, але навіть найзапекліші опоненти змушені були констатувати що націоналізм «перейшов Збруч» та потрохи відвойовує позиції у тих областях, що донедавна вважалися монопольною вотчиною антиукраїнських сил. Так, майже 2 відсотка голосів ВО «Свобода» набрало на Харківщині, непогані результати було продемонстровано на Черкащині, Дніпропетровщині, Одещині, Луганщині.

І тут виникає досить слушне запитання: наскільки вагомими є результати на Сході і на Заході, зважаючи на різні умови ведення політичної боротьби? А й справді, не піддаючи сумніву успіхи наших побратимів у Галичині, все ж замислимося: 30 % на Львівщині та 1,5 % на Луганщині –спів мірні величини, чи ні? Особливо з погляду на умови, в яких вели агітацію галичани і в яких вели, наприклад, ми, луганчани. І це стосується не тільки передвиборчого періоду.

От, скажімо, націоналісти Львова чи Франківська піднімають питання щодо ліквідації тоталітарних символів на територіях цих міст. Будьмо чесними – що це означає в конкретних умовах західного регіону? Тільки можливість додатково покрасуватися на сторінках газет чи по місцевому телебаченню. Бо насправді майже ніхто в Галичині не виступає активно проти цих ідей. Те ж саме стосується питань належного вшанування українських героїв з УПА, питань національної пам’яті, того ж Голодомору. Всі ці речі в Галичині та частково тому ж Києві, вже давно є нормою буття, і не потребують від політиків, що їх проголошують якихось особливих жертв, і власне, не є ознакою звитяги.

Я б назвав це «націоналізмом кав’ярень», завсідники яких нічим не ризикуючи, вихваляються одне перед одним своїм патріотизмом, чудово розуміючи, що ризикують лишень потрапити на сторінки газети, але аж ніяк не до рай відділку міліції або під бити агресивних антиукраїнських шовіністів, як це часто густо трапляється з націоналістичними активістами зі Сходу.

Тут, на Сході, націоналізм є дієвим, тому що у ворожому та байдужому оточенні нести ідею і чин націоналізму-це маленький щоденний подвиг. І ті, хто відважується на це, ризикують власним бізнесом, здоров’ям, життям. І якщо львів’яни після вуличної акції йдуть умовно кажучи до кав’ярні, то луганські хлопці опиняються на лікарняному ліжку з пробитими головами, як це було після сутичок під час відкриття у позаминулому році у Луганську виставки СБУ щодо героїв визвольного руху, або після вже зовсім нещодавнього підписання харківських угод, коли саме луганські хлопці на чолі зі мною були в перших рядах колони, що фактично йшла на прорив міліцейського кордону біля Верховної Ради. І коли луганчани підставлялися під міліцейські кийки, де були записні полум’яні патріоти? Відсиджувалися по кав’ярнях чи пасли задніх на безпечній від «Беркуту» відстані?

Так було і під час другого Сєверодонецького сепаратистського з’їзду, коли колона луганських націоналістів , яка налічувала 50 чоловік , пішла на прорив 3 тисячної колони регіоналів, в той час , як « побратими» з західних областей на протилежному боці, замість того аби підтримати прорив східних побратимів, жалібно скиглили за спинами міліції « Слава Україні».

2008 рік. Під час концерту на Хрещатику на підтримку О.Тягнибока, як кандидата на посаду Київського мера, прибічники ПСПУ заблокували сцену та прилеглий до неї район. Величезному натовпу екзальтованих послідовників лівої ідеї протистояло півтора десятка луганських націоналістів та невелика кількість працівників міліції. Інші націоналісти в цей час чемно засідали на з’їзді доручивши брудну справу луганчанам .Чисельна перевага ідеологічних супротивників не засмутила вишколене луганське членство , яке прийняло рішення , користуючись не чисельною присутністю міліції розігнати блокуючи пікетувальників. Яке ж було моє здивування , коли у відповідь на мою пропозицію прикрити мені спину і почати активно діяти , присутній там же чемпіон по рукопашу, націоналіст зі стажем, відповів відмовою, аргументувавши свою відповідь не розігрітими м’язами.

Чомусь відразу згадався і марш проти нелегальної міграції у Луганську , проведений місцевим осередком « Свободи». Куратор загальноукраїнської акції з Києва , який приїхав контролювати та навчати луганчан , як правильно проводити марші , побачивши групу агресивно налаштованої молоді , замість того аби взяти в руки металевий прут , який луганчани використовують замість держаків для прапорів, як це зробили його луганські побратими , почав питати про те чи буде захищати нас міліція , чим викликав огиду та презирство .На щастя заїзного «героя-націоналіста», агресивно налаштована молодь не наважилась наблизитись до луганських націоналістів , добре пам’ятаючи попередні криваві сутички.

Мені скажуть, що приклади націоналістичного чину можна знайти і в столиці. Так, ми всі пам’ятаємо сміливу акцію молодих націоналістів що намагалися повалити ідола Леніна на столичній Бесарабці.

А тепер знову перенесемося на Схід. В тому ж 2009 році в Рубіжному на Луганщині місцевий патріот підірвав пам’ятника Леніну, причому так, що комуністам довелося його цілковито відновлювати. Що, хтось з кавових націоналістів згадав про цього героя? Чи знайшлося його сміливому вчинку місце на сторінках патріотичної преси? Питання риторичні. Адже той рубіжанець на відміну від киян ризикував, причому сильно ризикував. На нього відразу нацькували СБУ, прокуратуру, міліцію, потягли до суду… І жодного захисту з боку патріотичної громадськості.

Чи коли луганські націоналісти протистояли намаганням встановити у місті так званий пам’ятник «жертвам ОУН-УПА», хтось згадав про це у Львові та Києві? Зате у 2010 році , коли збіг обставин не дозволив зірвати відкриття пам’ятника, слухавка була червоною від кількості телефонних дзвінків з претензіями щодо неучасті у акції.

Схоже, що все, що роблять націоналісти Сходу, сприймається як належне. А от всі лаври дістаються чомусь завсідникам львівських кав’ярень, любителям побазікати про власне геройство, забуваючи при цьому оплатити лікарняні забитим луганським побратимам.

Між тим, хотілося б нагадати цим панам, що справжній націоналізм-це не тільки Ідея, але й Чин, активні дії, готовність власним життям доводити істинність тих ідей, які ти обстоюєш, жертовність, врешті. Саме цим і відрізняється бойовий, активний та справді чинний націоналізм Сходу від салонного націоналізму багатьох балакунів на Заході.

Бо коли доходить до справи, ці люди чомусь зникають з видноколу.

Бо так безпечніше.

Д.Снєгирьов