Я повернувся до Києва, коли доблесний моґільовський спецназ уже розгромив компанію “Простопринт”, тож знаменитих футболочок із написом “Спасібо житєлям Донбасса” мені не дісталося. Не те, щоб я був у захваті від того напису. Як-не-як, за “президента-під…са” варто дякувати не лише донбасцям, а й жителям інших реґіонів. Не кажучи вже про “помаранчевих” лідерів, котрі теж відчутно долучилися до плекання сьогоднішніх владних гомункулусів.
Проте суто естетично мені подобається еволюція брутального гасла, винайденого футбольними фанатами, в бік дедалі більшого лаконізму та вишуканості. Спершу до “гондураса”, потім до “ананаса” і, врешті, припускаю, до самого лиш слова “спасібо”, котре не потребує вже додаткових пояснень, бо й так усе ясно — і кому “спасібо”, й за що.
Моґільовський спецназ тупувато перервав цю мистецьку еволюцію, а може, й навпаки — прискорив. Репресивні режими спонукають населення до лаконізму. Білоруси виходять протестувати, просто плескаючи в долоні, — і їм це забороняють. Тоді вони виходять помовчати, але й за це їх садять до каталажки. Кубинські жінки, протестуючи проти місцевої диктатури, зодягаються в біле — і на них нападають подібні до наших спецназівські головорізи в цивільному. Росіяни влаштовують одиночні пікети, не заборонені поки що тамтешнім законом. Але до них неодмінно підходять провокатори з путінюґенда, аби дати підстави мєнтам потрактувати протест як “масову акцію”, неузгоджену з владою.
А недавно я прочитав, що російські опозиціонери, яких позбавили права голосувати за своїх кандидатів чи бодай “проти всіх”, закликають однодумців псувати бюлетені лаконічною фразою “нах-нах”.
Тепер я знаю, як буде по-їхньому наше “спасібо”.
До речі,мій тато багато років саме так і голосує: пише в бюлетені все,що він думає про тих кандидатів і не певна,що цензурно. І здається був правий.