Слід зазначити, що з юридичної точки зору зазначене рішення є відносно простим. Конституційний Суд України вдався до простого прийому «політичного силогізму». Спочатку він розглянув стан захищеності приватної інформації про особу пересічного українського громадянина за українським (конституційним) законодавством. Потім зробив висновок про те, що посадові та службові особи органів державної влади та місцевого самоврядування є різновидом саме таких – пересічних українських громадян. Далі вже було зовсім просто: якщо посадові особи – це те саме, що й не посадові, то у них має бути такий самий рівень захисту приватного життя від зовнішнього втручання, як і у пересічних громадян. Зовні все цілком гладенько.
Чому даний силогізм можна вважати «політичним»? Тому, що саме в політичному сенсі він є припустимим. Він – прояв українського політичного «лукавства». В юридичному ж сенсі такий «силогізм» є, очевидно, неприйнятним. Посадові та службові особи мають відмінний від пересічних громадян рівень захисту від зовнішнього інформаційного втручання. Мають, але десь… в Європі, на Заході. В Україні ж вони… «просто люди». Принаймні саме до такої думки схиляє нас високоповажний Конституційний Суд.
Зокрема, у своєму рішенні Суд пише: «Системний аналіз положень частини першої, другої статті 24, частини першої статті 32 Конституції України дає підстави <…> вважати, що реалізація права на недоторканність особистого і сімейного життя гарантується кожній особі незалежно від статі, політичних, майнових, соціальних, мовних та інших ознак, а також статусу публічної особи, зокрема державного службовця, державного чи громадського діяча, який відіграє певну роль у політичній, економічній, соціальній, культурній або іншій сфері державного та суспільного життя» (виділено мною – В.Р.). Але ж насправді в частині другій статті 24 Конституції України нічого подібного не говориться. Процитуємо її повністю: «Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».
Тобто Конституційний Суд України вдався до неприпустимо розширеного тлумачення принципу заборони дискримінації, добре відомого європейському законодавству. Що ж, типова слов’янська хитрість, як сказав би свого часу маркіз А.де Кюстін.
Насправді ж при офіційному тлумаченні частини першої, другої ст. 32, частин другої, третьої ст. 34 Конституції України в аспекті таких питань: що слід розуміти під інформацією про особисте і сімейне життя посадових і службових осіб (чи належить така інформація до конфіденційної інформації про особу), чи є збирання, зберігання, використання та поширення інформації про публічну особу втручанням в її особисте і сімейне життя (що забороняється, крім передбачених Конституцією України випадків) необхідно було взяти до уваги таке.
1. При тлумаченні вищевказаних конституційних статей слід виходити, перш за все, із загального призначення конституції як джерела, що забезпечує в Україні дію принципу верховенства права. Це передбачає розуміння того, що конституція у правовій формі закріплює ліберально-демократичний політичний режим, що – в більшості випадків – призводить до підвищеного рівня соціальної динаміки. Сучасна правова наука розглядає конституцію як функціонально особливий закон – правове забезпечення інтересів громадянського суспільства в цілому.
2. Сучасна конституція передбачає забезпечення індивідуальної свободи, виборності керманичів та права народу контролювати хід державних і громадських справ. У розгорнутому вигляді це означає усвідомлення всіма суб’єктами правозастосування того, що політична влада повинна діяти у суворій відповідності до універсальних органічних принципів, і що державних та самоврядних керівників мають свідомо обирати громадяни, аби вони здійснювали те, що вважає правильним народ, а не те, чого можуть хотіти вони самі.
3. Однією з головних ідей, на яку спирається конституціоналізм, є ідея про те, що державна влада має діяти лише в межах, визначених і дозволених їй вільними громадянами. Саме томуконституцію прийнято вважати головним правовим документом не стільки держави, скільки громадянського суспільства, вільної громадськості як такої. В умовах конституціоналізму не держава повинна навчати громадян належній поведінці, а громадяни мають вказувати державі на корисне для них спрямування її діяльності. У противному випадку громадяни ризикували б отримати під виглядом конституції лише засіб пониження стандартів їх громадянської – політичної та особистої – свободи.
4. Сучасна конституція дбає про те, щоб держава у своїй діяльності надмірно не обмежувала громадян навіть тоді, коли це стосується питань національної безпеки. Адже в умовах демократії та верховенства права потужним чинником процвітання громадянського суспільства і окремих його членів є гарантування їм політичної та інформаційної свободи, яка вважається природною – органічно невід’ємною в розумінні Д.Локка. Таким чином, новітні конституційні стандарти автоматично передбачають захист свободи одержання та поширення інформації, свободи думки та слова.
5. Фактично всі конституційні приписи мають оцінюватися в якості основоположних, стратегічних правил існування вільного суспільства. Зокрема, зірка політичної філософії ХХ ст. Дж. Ролз вбачав у конституції зібрання правил справедливої процедури, форму інкорпорації свобод, за допомогою яких громадяни мають можливість повноцінно здійснювати своє життєве призначення. При цьому найважливішим з конституційних завдань він вважав закріплення й гарантування інтелектуальної свободи як передумови політичної зрілості суспільства, фактор його самоусвідомлення.
6. Нині практично всі дослідники конституціоналізму визнають, що найголовнішим призначенням конституції є обмеження державної влади, що передбачає встановлення прозорих і зрозумілих принципів будь-якої владної діяльності. Тобто конституціоналізм – це пряме заперечення репресивності у взаємовідносинах громадянського суспільства й держави. При цьому свобода думки, слова, вільного одержання і поширення інформації логічно потрапляє в правовий простір, звільнений від політичного чи адміністративного контролю. Очевидно, що вільний пошук і поширення інформації є гарантіями свободи думки, совісті, слова, преси і ЗМІ в цілому.
7. Вільне поширення інформації передбачає свободу пошуку інформації та свободу її використання. Очевидно, що при цьому існують певні обмеження стосовно юридичного статусу суб’єктів та об’єктів інформаційної діяльності. Зокрема, правовому захистові підлягають конфіденційна і таємна інформація. Дані категорії інформації мають передбачений чинним законодавством особливий правовий режим, що є самоочевидним.
8. Проблема, однак, полягає в тому, що конфіденційна інформація – це лише частина інформації з обмеженим доступом, а інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення (частина перша ст. 29 Закону України «Про інформацію»).
9. Крім того, до категорії інформації з обмеженим доступом не може бути віднесена інформація про факти порушення прав і свобод людини і громадянина; про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб (п.4, п.5 частини четвертої ст. 21 Закону України «Про інформацію»). Якщо ж врахувати, що незаконні дії посадових і службових осіб можуть бути вчинені також у сфері приватного і сімейного життя, то звідси випливає, що сфера privacy посадових та службових осіб органів державної влади і органів місцевого самоврядування не є абсолютно захищеною від зовнішнього інформаційного вторгнення. Наприклад, самоочевидним є те, що українські виборці мають право знати про кримінальні, сексуально-маніакальні або тиранічні схильності своїх потенційних обранців.
10. Крім того, не належать до інформації з обмеженим доступом декларації про доходи осіб та членів їхніх сімей, які претендують на зайняття чи займають виборну посаду в органах влади; обіймають посаду державного службовця, службовця органу місцевого самоврядування першої та другої категорії (частина шоста ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації»).
11. Слід також зазначити, що в сфері юрисдикції Європейського суду з прав людини вже давно діє принцип, за яким обсяг інформації про публічну особу, доступ до якої обмежується, має бути значно меншим, ніж обсяг інформації про приватну особу (Lingens c. Austrische, 1986). У даному випадку Європейський Суд зазначив, що публічні фігури мають виявляти суттєво більше терпимості до проявів зацікавленості стосовно різних аспектів їхнього життя з боку журналістів і суспільства в цілому.
Більше того, подібний підхід не є виключно європейським. Зокрема, як вказується у ст. 32 Конституції ПАР (1996) кожен має право доступу до будь-якої інформації, якою володіє держава, а також до будь-якої інформації, якою володіє будь-яка інша особа, якщо ця інформація є необхідною для реалізації та захисту будь-яких суб’єктивних громадянських прав (пункти «а» та «в» частини першої ст. 32). Таким чином, одним із найважливіших прав, передбачених сучасною Конституцією ПАР, є право вільного доступу до будь-якої інформації, що походить від держави чи окремих осіб і необхідна для захисту чи здійснення громадянських прав і свобод.
Якщо зважити на ту обставину, що громадянські права охоплюють собою права особисті та політичні, то стає зрозумілим широкій діапазон регулятивного потенціалу даної статті. Адже для реалізації своїх виборчих прав кожен свідомий своєї мети громадянин має право й повинен знати якнайбільше про суттєві обставини життя особи, яка є кандидатом у депутати, мери, судді, президенти тощо.
Загалом, принцип прозорості, відкритості обставин життя (у тому числі приватного) публічних осіб є сьогодні універсальним. Наприклад, як свідчить параграф 6 ст. 39 Конституції Бразилії (1988),виконавча, законодавча та судова влади мають щороку публікувати обсяги грошових виплат і винагород для всіх публічних посад і постів.
Відомо також, що розміри зарплат та інших винагород суддів Верховного Суду США (на відміну від розміру зарплат суддів Верховного та Конституційного Суду України), сенаторів, членів палати представників конгресу США, а також президента Сполучених Штатів є у вільному доступі й регулярно поновлюються на офіційних державних сайтах в Інтернеті.
12. У своєму рішенні по справі Weber c. Suisse (1990) Європейський Суд з прав людини звернув свою увагу також на ту обставину, що не існує потреби у запобіганні розголошенню приватної інформації, якщо вона набула рис публічності і, відтак, втратила свій конфіденційний характер. У свою чергу, в рішенні по справі Leander c. Suede (1987) Європейський Суд звернув увагу на ту обставину, що право на вільне одержання інформації забороняє, в своїй основі, державі обмежувати громадян в одержанні інформації, яку інші особи (наприклад, журналісти тощо – В.Р.) прагнуть або можуть хотіти їм надати.
13. Що ж стосується американського досвіду, то в рішенні Верховного Суду США по справі Hustler Magazine v. Falwell (1988) суд постановив, що надмірна й перебільшена увага преси до життя публічних фігур не може бути покладена в основу позовів щодо відшкодування моральних збитків, за винятком випадків, коли така інформація містила б в собі очевидно брехливі свідчення про факти, а її публікація була вчинена із прямим «злим умислом». Загалом, американський захист приватного життя публічних осіб здійснюється нині з суттєвими застереженнями.
Зокрема, у 1972 році Верховний Суд США застановив, що якщо «мисливців за новинами» не захистити від судових переслідувань, то журналістика швидко перетвориться на беззмістовне заняття. Наприклад, сучасні американські закони не звільняють журналістів від відповідальності за вторгнення в приватне володіння публічної особи, проте вважається, що покарання за дії подібного роду в жодному випадку не повинні підривати існуючу в країні атмосферу свободи слова й преси.
14. Що ж стосується України, то тут варто зазначите ще й таке. Українська держава є посттоталітарною державою, а тому підвищено вразливою до рецидивів будь-яких квазіцензурних обмежень стосовно свободи інформації, думки і слова. Крім того, не можна ігнорувати й тієї обставини, що обрання владних фігур населенням здійснюється за принципом висловлення особистої симпатії/антипатії людей до існуючого кандидата/кандидатів. А якщо це так, то цілком зрозумілим є право громадськості мати про публічних осіб суттєво більше інформації, ніж це передбачається традиційними міркуваннями щодо захисту їх інформаційного privacy.
Загалом, у своєму рішенні Конституційний Суд України не так прислужився офіційній владі, як підкинув ще одне сухе полінце в багаття дискусії про її неетичність і недемократичність. В Україні давно існує критична маса інтелігентних, освічених людей, яка вміє розпізнавати й викривати юридичне маніпулювання й відрізняти букву закону (українського і європейського) від його ж правового змісту. Можна собі уявити, що єдиним громадським висновком з подібного прецеденту стане лише подальше падіння владних (вже майже електоральних) рейтингів. Сумнівна послуга з огляду на календар виборів до Верховної Ради України… Крім того, в черговий раз постає сакраментальне питання: на захисті чиїх пріоритетів стоїть Конституційний Суд України? Класична (з точки зору доктрини органічного конституціоналізму) відповідь: на захисті інтересівгромадянського суспільства. Відповідь реальна й прагматична: на захисті інтересів правлячої еліти, політичного істеблішменту.
Всеволод Речицький,
конституційний експерт Харківської правозахисної групи