Поклик до боротьби за суспільну мораль загалом зрозумілий. Обурюватись аморальністю Іншого відносно просто. Складніше визначитись, що з цією аморальністю робити. На жаль, пропоновані методи боротьби поки що переважно поділяються на безглузді, шкідливі і суспільно небезпечні. Метафорично, здивованій публіці пропонується широкий та розбалансований асортимент сирого, консервованого і запліснявілого. При тому звичні для більшості українців варені і смажені страви з меню виключено.
Сире.
Національна комісія з питань суспільної моралі принаймні два роки плідно працювала над вдосконаленням законодавства, стосовного власної діяльності. Весь цей час на діяльність комісії витрачались бюджетні кошти. Однак головний інтелектуальний продукт комісії, проект “Закона про суспільну мораль” #7132 [1], як його попередню версію, розглянуту нами у 2010му році, побудовано на алогізмах і суперечностях [2].
Чудеса починаються з визначень. “Продукція, що завдає шкоди суспільній моралі – продукція, заборонена до обігу на території України згідно з цим законом” (Ст.1) Якщо трохи спростити месидж, цим положенням забороняється все, що заборонено цим положенням. Самої лише Ст.1 достатньо, щоб направити авторів перескладати залік з логіки. Але крім того, є положення Ст.10 про “продукцію, що принижує або ображає націю чи особистість за національною ознакою“. Виходить досить таки масне масляне масло.
Далі, в тій же статті, зустрічаємо “продукцію, що пропагує вживання токсичних, наркотичних, психотропних речовин, алкогольних напоїв, тютюнопаління”. Отак просто, через кому, прописано пляшку вина, тюбік токсичного клея і пакунок кокаїна сімейного розміру. Хоча споживання “речовин” в Україні криміналізовано практично безвідносно до їх реальної шкідливості або здатності викликати хімічну залежність. А споживання алкоголя дехто дозволяє собі навіть на робочому місці.
Виявляється, що в продукції може бути заборонено вживання “нецензурних, лайливих і брутальних слів”. Якщо гіпотетично назвати авторів закону невігласами, це буде цензурне, але (оперуючи розпливчастим визначенням) брутальне слово. Лишається пригадати, що ж є продукцією. А продукцією, виходячи з визначень Ст.1, є навіть приватне листування, спрямоване кільком особам в електронній пошті чи соціальній мережі. Ст.11 передбачає, що за вказівкою НацКомМора “оператори і провайдери телекомунікацій… зобов’язані: вживати невідкладних (протягом доби) заходів щодо обмеження вільного доступу”. Тому я, ретельно уникаючи брутальності і лайливості, назву авторів мілашками і навіть пупсіками.
Ст.18 передбачає створення “Єдиної спеціалізованої інформаційно-телекомункаційної системи даних щодо стану суспільної моралі”. Передбачається, що “інформація повинна включати показники” – які саме, хто і яким чином їх розробив? Якщо стан моралі можна оцінити об’єктивно, має бути методика, може навіть одиниця виміру і метрологічний еталон. Його можна буде возити по країні, звіряючи стан моралі з еталоном, наче з тим кілограмом або метром. Якщо ж еталон відсутній, йдеться лише про суб’єктивну оцінку. Але за нею з якогось переляку мають слідувати оргвисновки. Наприклад, блокування популярних соціальних мереж, в яких спілкується майже половина жителів країни.
Серед пропонованих законотворцями чудес я би також згадав про “продукцію, яку визнано еротичною”. Зауважу, що еротичність продукції – штука досить складна, та навіть дещо ефемерна. Тому в старі добрі часи люди збуджувались переважно без допомоги експертних висновків. До того, в кожної людини свої пороги статевого збудження і гальмування; свої маленькі або великі примхи, які можуть “вмикати” чи “вимикати” статевий потяг. Збудження від офіційного визнання продукції еротичною поки що чекає на свій поетичний опис. Та наступного внесення у підручник сексопатології.
Хоча на сьогодні проект #7132 практично поховано, він може повернутись у дещо зміненому вигляді. Як повертаються зомбі в малобюджетних суспільно-аморальних фільмах. Тому є певні причини.
Консервоване.
Український політикум, коли він існує як цілісне явище, в цілому скоріше консервативний. Навіть в середньому консервативніший за суспільство, яке політики мали б хоч якось представляти у виборних органах. Але це лише частина загальної картини. Діючих консерватизмів є декілька; вони дуже різні, і співпадають в одному: уявленні, що країна має повернутись до певної міфічної Золотої Доби. Що саме вважати Золотою Добою, де і скільки було того золота, це вже предмет довгої дискусії. З епізодичним вживанням брутальних, лайливих і образливих слів.
Найочевиднішим з консерватизмів, хоча й не самим впливовим, є радянський. Виходячи з того, Україні терміново потрібний Моральний Кодекс Будівника… будівника чого? Скоріше персонального комфортного теперішнього, ніж ефемерного світлого майбутнього. Справжній радянський консерватор, комуніст він чи ні, має побудувати чотириповерхову дачу з басейном, полем для гольфа і вертолітним майданчиком. Інакше це жертва виборчого шахрайства, яку вчергове розвели звичною з дитинства символікою та фразеологією.
Менш очевидним, але одночасно впливовішим, є консерватизм, що апелює до початку 90х. Це часи виникнення сучасної української еліти (в лапках і без). Соціальні ліфти повезли активних людей нагору, принаймні частково користуючись локальними правилами гри замість імпортованих. Хоч які б сумнівні були правила ранніх 90х, хоч як би вони заважали модернізації країни, кожна їх зміна є шансом (або, з протилежної точки зору, ризиком), що до влади прийдуть зовсім інші люди. От Віктор Федорович і намагається, як уміє, бути для публікума трохи Леонідом Даніловичем. І трохи Леонідом Іллічем. В такому поєднанні правильного теперішнього для своїх і світлого минулого для решти майбутнє просто зникає. Не вимальовується далі Євро-2012; наче одразу після футбольного чемпіоната настане Апокаліпсис.
Певні розбіжності стосовно “суспільної моралі” та дотичних питань ми бачимо в рядах БЮТ і НУНС. Деякі депутати позиціонують себе як людей сучасних і прогресивно мислячих, бо вони такими і є. Інші, тушками або чучелками, демонстративно виступають на боці своїх начебто політичних опонентів. Тобто на індівідуальному рівні зрозуміло, хто є ху. А в чому полягає генеральна лінія партії, і чи є вона взагалі – зовсім навпаки.
Запліснявіле.
Звичайно, в наші суворі часи мораль перебуває в глибокому занепаді. От раніше вона процвітала. Чи навіть цвіла. Буяла мікрофлорою і мікрофауною. Читаємо у Купріна:
“Рука Кербеша хрустит в кармане новенькой сторублевой. Разговор о совращенной девушке более не возобновляется. Околоточный, поспешно допивая бенедиктин, жалуется на нынешнее падение нравов:
– Вот у меня сын гимназист – Павел. Приходит, подлец, и заявляет: “Папа, меня ученики ругают, что ты полицейский, и что служишь на Ямской, и что берешь взятки с публичных домов”. Ну, скажите, ради бога, мадам Шойбес, это же не нахальство?” [3]
“Яму” написано в Києві 1910х, практично повністю на місцевому матеріалі. Що за 100 років в цьому епізоді стало нереальним? По-перше, заклад на Ямській звався публічним будинком; це якось надто відверто. Аморальненько. По-друге, син околоточного критикує батька за хабарництво; сучасний гімназист скоріше би від того утримався. Решта букета лишилась на місці – організована проституція, торгівля людьми, вирішення з посадовцем питання за хабар і демонстративне ханжество учасників оборудки. Але кого це, висловлюючись дуже делікатно, обходить? “Пристойне зовнішнє оформлення” – ось чого вимагають від специфічно веселих закладів законотворці.
Запліснявіле і Консервоване.
Консерви мають бути смачними і поживними. Консервовані овочі або м’ясо трохи гірші за свіжі. Але теж можуть стати в пригоді, особливо взимку. Кому потрібні консервовані фекалії митця за ХХ років після виготовлення італійським фріком першого подібного арт-об’єкта? Локальний сучарт, який наслідує умовно західний з відставанням на ХХ років, в багатьох сенсах гірший від серійно випущеної кільки в томаті.
В більшості українських ВНЗ не може статись такого малопристойного акту цензури з боку адміністрації, як закриття виставки “Українське тіло” в Могилянці. Бо жодної виставки укрсучмистецтва, з відвертим зображенням геніталій чи без, там не відкриється. На думку (пост)радянських консерваторів, які значною мірою контролюють вищу освіту, студентам цілком вистачить нафталінових забавок 1950х – на чолі з КВН.
Якби в Україні було офіційно дозволено за певних умов публічно демонструвати голий зад, демонстрацію Голого Заду Вульгаріс було б важче проголосити актом мистецтва. Питання – чому голий зад? В якому контексті, де тут фактура і композиція? З появою арт-цензури будь-яка крива дупа щасливо потрапляє в контекст боротьби з цензурою. Таким чином ідеологія (консерватизм проти радикалізма) вбиває художню форму. А з самої ідеології мистецтва не буде.
Список посилань:
-
Проект закону України “Про внесення змін до Закону України „Про захист суспільної моралі” – http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?pf3511=38551
-
Віктор Пушкар, канд. психол. наук.: Суспільна Мораль. До пристойного визначення непристойності. maidan.org.ua/static/mai/1236613188.html
-
Куприн А.И. “Яма”, Киев, 1909-1915
