Демократичні спроби колишніх колоній Латинської Америки й Африки осмислюються з середини минулого століття. Для облаштування життя по-західному там бракувало “здібних, досвідчених і патріотичних громадян” (Тойнбі), а у владу набивалося дуже багато злодіїв. Вихід знаходили в диктатурах. Їх перевагою було те, відзначає історик, що вони могли обходитися значно меншою кількістю здібних і чесних людей.
Біоматеріалу, не придатного ні на що, окрім розкрадання й велемовності, в українських верхах теж виявилося дуже багато. Це було головне, що спантеличило романтиків незалежності. Хіба що байдужість населення справила на них таке саме враження. Чому ж країна все одно обійшлася і досі обходиться без диктатури? Можливо, тому, окрім іншого, що ніхто там не ставить цього питання? Якщо ж серйозно, то становище рятує суміш, хай смердюча, але зовсім не гримуча, демократії і совєтизму.
Демократія – це яка-не-яка виборність, деяка свобода слова, свобода пересування. Совєтизм – це передусім організація державного управління, яке залишається радянським.
Нижчі ланки беззаперечно підкоряються вищим, кожен діє, зважаючи не на закон, а на начальство, поле для почину обмежене його волею, роби, враже, що пан каже, і нічого понад те. При совці табель про ранги підкріплювалася табеллю про привілеї – після совка вони незмірно зросли, виникло таке явище, як корупційний дохід, чиновницький бізнес на підставних осіб. Найбільших власників частково призначено, частково затверджено вищою владою. Кажучи про те, які обставини до останнього часу унеможливлювали щось на кшталт “прогресивної”, “очисної” хунти, маємо підкреслити, що совєтизм спирався на звички й поняття, укорінені в гущині населення. Для обивателя було само собою зрозуміло, що все живе і мертве в районі, місті, області, країні підвладне єдиноначальникові, і що так і має бути, лиш би той відповідав своєму високому призначенню. А диктатор – це на загал сприймалося як щось інше, страшніше… І нарешті, не можна забувати про такий продукт совєтизму, як офіцерство. Воно не було особливим співтовариством, братерством чи кастою – кому як подобається – зі своїм неписаним статутом, поняттями честі, патріотизму, обов’язку перед країною.
Але совєтизм зношується, населення потихеньку оновлюється. У свою чергу, паханат (правляча група великих власників кримінального штибу) не просто нахабніє – від пожадливості, безкарності й водночас від невпевненості в завтрашньому дні він впадає в безумство. Інститут «смотрящих» за областями, галузями, окремими підприємствами – не вигадка опозиції. Це негласна вертикаль для вибивання грошей “на політику”, що не може подобатися підприємцям-данникам, чимало з яких уже відчуває себе людьми. Може виникнути серйозна напруга. Чи не наближається день, коли об`єднана стихія різнорідних сил вирішить, що жорсткий антизлодійський режим буде саме те? Слово “диктатура” лякає вже тільки близько 10 відсотків громадян. Власне, ця щойно оприлюднена цифра стала приводом для цієї замітки. Решта відсотків починає схилятися до афоризму, якому майже сто років: гроші перемагаються тільки кров`ю. Це – до уваги тих росіян, котрі вважають, що Україна, на відміну від Росії, уже мало не в Європі. Такий бувалий у бувальцях джентльмен, як Хав’єр Солана, зізнається, що приголомшений незрілістю українського політичного класу. (Мало тішить, що в Росії нема й такого – тільки путінська номенклатура).
Може йтися, зрозуміло, не про військовий переворот, а про появу, раз є запит, плебісцитарного вождя – про перемогу на виборах сильного, спритного й фанатичного Спасителя нації, Вершителя справедливості. Такого хотіли побачити вже в Ющенку. Коли кандидат у президенти обіцяє бандитам тюрми, а населення, тріумфуючи, чекає виконання, хіба не зрозуміло, що, скутий конституцією, він не зуміє посадити жодного й повинен буде обирати між демократією і самовластям?
Правда, є приклад Грузії, який показує, що й демократія щось може. Але дуже вже багато щасливих збігів потрібно для цього, та й там зміни не видаються незворотними.