Український письменник Леопольд фон Захер-Мазох до нас давно повернувся. Якщо, звичайно, він кудись зникав з вітчизняного дискурсу, гламуру і наративу. Внаслідок дехто намагається репрезентувати мазохізм як спільну рису етнічних українців, починаючи задовго до самого Леопольда. Хоча покійний був нащадком давнього австрійського роду; а кожний мазохіст потребує свого садиста, і звідкись цей садист має взятись.
Художнє осмислення перверзій і збочень з’явилось раніше за наукове; але одне часто стимулювало інше. Якби пан Леопольд перетнувся в часі і просторі з психоаналітиком Вільгельмом Райхом, він міг отримати фахову консультацію стосовно своїх проблем. І, можливо, повернути собі бажану для шляхетних людей психічну стабільність та впевненість у власних силах. Чи вказує на колективний психічний розлад соціума загальновизнаний Великий Пацієнт, чия постать помітніша за Видатного Доктора?*
Отже, ми утримаємось від розгляду щільно упакованої в шкіру з шипами “української ментальності”. Тут є інші пояснення.
1) Людина, якій випадково дістався високий соціальний статус, часто тим перенапружється, і поводить себе жорсткіше, ніж того потребують посадові обов’язки. З хама таки не буде пана, а буде лише актор-аматор в панській ролі, якого ледве випхали на сцену з підсобки, і досі толерують лише за тимчасовою відсутністю професіоналів. “Ти здесь? ПаУза. Ха-ха! Два рАза”. Виконання садистської ролі з підлеглими досить часто потребує надкомпенсації; типово ці особи зловживають стимулюючими речовинами і розігрують мазохістські ролі в специфічно веселих закладах. І в тому навряд є щось унікально українське; унікальність ситуації, що склалась у нас, лише в кількісній перевазі випадкових осіб на високих посадах. Скільки з них працювали водіями на тій самій автобазі, або охоронцями того самого керівного тіла, офіційна статистика поки замовчує. Вищий за середній рівень освіти в нашої дорогенької [квазі]еліти залишився в далекій середині 90х. Разом з вищим за середній по стихійному ринку рівень компетентності.
З цього приводу Вільгельм Райх слушно зауважив, що садисти і мазохісти перебувають на прегенітальній стадії сексуального розвитку, тобто є не зовсім чоловіками і жінками в психологічному сенсі; скоріше дуже зіпсованими дітьми з дорослим розміром… білизни. Якщо мазохісту не вдається отримати свою дозу болю від Суворої Господарки, Міцний Господарник теж на те згодиться. А публічне розігрування роли сильного партнера часто маскує імпотенцію або фригідність (тут автор не натякає на назву одної з самоліквідованих партій; ця закономірність загальніша).
Ситуація в нашій історії розвивається нелінійно. Цілісний сюжет, подібний до “Венери в хутрі”, як і належить постмодерновому твору, відсутній. Є зовнішня схожість антуражу: хутра багато і воно коштує серйозних грошей. Проміж хутра впевнено проглядається щось венеричне. Та навряд це прекрасна Ванда фон Дунаєфф, яка несе нам тривожну звістку про наколоті апельсини. Виконавець мазохістської ролі теж… явно не аристократ. Хоча Леопольд (чи його ліричний герой) власноруч підготував собі домінуючого партнера. Через нездатність розпорядитись своєю долею і повести за собою. Хоча б і примусово; бо садомазо є палею, що має два кінці. Попри ряд важливих нюансів, в парі веде той, хто ситуативно має більше драйву, або ж потягу до дії.
В системах, побудованих за принципом жорсткої вертикалі, кожний учасник процесу кілька разів на день приймає “нижню” і “верхню” позицію. При тому представники соціальних груп, за конвенцією не допущені до виконання садистської ролі, найактивніше шукають собі об’єкти агресії. Вчинене ними насильство, попри поверхнево засвоєні вуличними бійцями елементи правих чи лівих ідеологій, ззовні сприймається як безглузде та немотивоване. Бо спроба розрядки напруги сексуального походження, відомої в народі як недо.об, бійкою з випадковим супротивником, власне безглуздою і є.
2) Як кажуть особи, що мають особливий смак до збочень, “збочення — це задоволення Іншого”. На думку частини представників садо-мазо спільноти, інші форми вдоволення мають бути заборонені, або сильно обмежені. Дайте одним збоченцям повноваження захищати вас від інших збоченців, в лапках чи без, і скоро ви будете стояти до них в черзі за письмовим дозволом на кожний прояв звичайної людської сексуальності. Будете кожного року здавати держіспит на атестат статевої зрілості і купувати персонально протестований дільничним інспектором фалоімітатор. Навіть якщо вам нормально живеться без фалоімітатора.
І тут нам знову стає в пригоді українець Вільгельм Райх із своєю роботою “Психологія мас і фашизм”. Де він пояснює, чому тоталітарні режими зацікавлені в обмеженні статевого життя своїх підданих. Бо людину, невільну у власній спальні, легше зробити невільною і в публічній сфері. Не маючи права розпоряджатись власним тілом, чи зможете ви розпоряджатись своїм майном, або своїми думками? Ви дійсно хочете покарання за “нетрадійний секс”? Його реально можуть ввести. Тільки коли полізуть в у ваше ліжко, не питайте, “а мене ж за що”. Бо право визначення “традиційності” належатиме Іншому, для якого ваше задоволення може виявитись збоченням. Як для вас є збоченням його захоплення наручниками, бондажами і маскі-шоу.
3) Некомпетентне керівництво потребує підвищеного емоційного фону, щоб постійно підтримувати людей в стані напруги та відволікати їх увагу від власних помилок. Як ми не дочекались покращення-вже-сьогодні, то істерики-вже-завтра дочекаємось напевне. Спочатку нам створять чергову псевдопроблему, а потім її напів-вирішать, щоб колись знову нав’язати як актуальну. Років 20 тому я мав сумнівне задоволення працювати з майбутнім політтехнологом одної з високих посадових осіб. Його девізом було: “Наша задача — всех озадачить!” Судячи з поведінки високого посадовця, гасло його технологів лишилось тим самим. Навіть якщо помінялись наближені до тіла персоналії. Піпл має нервувати. Двічи заявлений намір “залишити всіх в небезпеці” – це вже не обмовки за Фройдом, а виховання рефлексів за Павловим і Бєхтєрєвим.
Тут ми знову звернемось до Вільгельма Райха і його метафори емоційної чуми (с). Райх добре знав, до чого призводить підміна раціонального обговорення реальних проблем істериками з приводу вигаданих. В такий спосіб проблеми лишаються невирішеними, хоч з яких невротичних причин того бажає пацієнт. Колективний чи індивідуальний. Я теж добре знаю, від чого відволікають публікум мовноязичним питанням (с), святкування чужих перемог минулого сторіччя, або боротьбою з придумайте-самі-якою-сексуальністю. Так, і мовноязичний закон Ківалова-Колєснічєнка, і спосіб, в який його прийняли — це віртуальний ляпас мільйонам громадян України різної етнічності. Але подумайте — кому і навіщо здався цей ляпас?
Сподіваюсь, шановні читачі цих нотаток здогадуються, для чого нас намагаються тримати у стані перманентного, але не дуже сильного роздратування. Людиною, яка втратила самоконтроль, легше маніпулювати. Тоталітарному режиму потрібні передбачувані піддані. Самопризначені вожді за вас збираються не тільки думати, але і відчувати за вас. Хочете зіграти з маніпуляторами в піддавки — нервуйте потроху, але якомога частіше, та обов’язково відмовтесь від власної програми дій на користь накинутої ззовні.
4) На суспільні зміни має найшвидше реагувати соціальна наука. Або спецслужби. За ними, з певним запізненням, долучається маскульт. В маскульті останнім часом зменшилась частка демонстративного позитиву на користь комп’ютерно генерованих жахалочок і лицемірних багатосерійних страждань. Слово “позитив” було ключовим для кількох генерацій діячів маскульту, але в кінці 00-х воно набуло ознак архаїчності. Садомазохізм з маргіналій повернувся у мейнстрім; агресія в різних формах також стає домінуючою складовою реклами.
Рекламіст старої школи запрошував споживача повернутись до симбіотичної єдності з матіррю. [Позитив + смоктання грудей = безтурботне інфантильне споживання]. Рекламіст 2010-х перестав запрошувати. [Позитив + анальна агресія = примушення до позитиву]. Ми-вам-це-запхаємо-в-анус. Навіть якщо ви будете пручатись, ми-однаково-запхаємо-вам-це-в-анус. Хоча можливо, речення “Від подарунків не втечеш” означає всього лише те, що ви не зможете втекти від подарунків. А про анальне згвалтування споживача в рекламній продукції нема жодного слова. Аналогічно, бігборд з обличчям метрової висоти всього лише означає обличчя. А не стверджує домінування Великого Брата.
Наскільки доречно в цій ситуації говорити про Стабільність? Згадайте картину Пікасо “Дівчинка на кулі”. А тепер уявіть, що на місці акробатки тримає баланс огрядний чоловік у віці за 60, який в молодості мав атлетичну статутуру. Він втомлений і трохи нетверезий. Або нетверезий і втомлений дуже сильно. Дівчинка на камені поруч намагється вгадати, коли ж цей персонаж нарешті впаде і звільнить настільки неприроднє для себе місце…
Український соціум багато років підряд отримує колективний не-залік від фахівців з соціальної науки. Назвати суспільство, в якому ми живемо, здоровим, буде явним перебільшенням. Попри наявність окремих соціальних груп, мінімально вражених патологіями, ці групи теж позбавлені можливості функціонувати так, наче довкола них існує нормальне середовище. Емоційна чума — одна з найсерйозніших колективних хвороб.
Але і соціальна наука поки що отримує аналогічну колективну оцінку від соціума. Маємо трохи високої науки для обмеженого кола, дуже багато маніпулятивних месиджів у наукоподібній формі, і лише окремі спроби налагодити комунікацію експертів з цільовими аудиторіями. Актуальні дослідження проводяться за принципом “дуже мало і тільки для себе”. Їх результати часто губляться серед залпів інформаційної війни, різною мірою замаскованих під аналітику чи поп-культуру. Тому нам потрібний Райх. Вільгельм Райх.
* PS [Навіщо призначати в засновники українського психоаналізу когось іншого, ніж народжений в теперішній Львівській області Райх? Адже крім особистого знайомства з Фройдом, на його користь свідчить серйозний теоретичний доробок в галузі психоаналізу та соціальної психології. Зокрема, описана Райхом емоційна чума досі з нами. Від 1930х змінились хіба що способи її поширення. Як соціальний психолог Райх позитивно оцінював радянське врядування до 1929го; можливо, тому що приїздив в СРСР лише як турист. Але його оцінка остаточних трансформацій СРСР в тоталітарну державу також лишається актуальною. Хоч з лівої точки зору, а хоч і з правої.]
