За інформацією одного з голодувальників, що стоять під “Українським домом”, котрий є професійним юристом і добре обізнаний як з адвокатурою, так і з правоохоронними органами “зсередини”, – один з тих бійців спецназу, котрі стояли в пікетах під Радою 5-6-го липня, звільнився за власним бажанням. Справжня причина звільнення – небажання брати участь в розгоні демонстрантів під час акцій громадського протесту.
Як переказав боєць у приватній розмові, його товариші по спецназівській роті вельми неохоче «вели наступ» на юрбу демонстрантів – ззаду їх, тицяючи кийком і чоботями взад гнав їхній командир.
Перше, що мені спало на думку – аналогія з НКВС-ними «яструбками», котрі кулеметами в спину гнали бійців Червоної Армії воювати за сталінський режим.
Вочевидь, це й пояснює той брак спротиву деяким завзятим маніфестантам, котрі зривали з бійців каски. З огляду на вищенаведений факт, мені дещо соромно навіть за тих, хто, зірвавши каску, лупив нею бійця по голові: завважте, на нижченаведеному відео бійці терпляче зносили ці дії і потім відступили. Тепер мені (і, думаю, вам) зрозуміла справжня причина цього «терпіння» – навряд чи вони робили це зі страху перед маніфестантами – вони, м’яко кажучи, не зовсім розуміли, для чого їх туди вигнали.
Цю ж версію підтверджує допис «ТОЙХТОГОВОРИТЬЗБЕРКУТОМ» і відео на блозі Олександра Аргата – «хлопці йшли в міліцію, щоб боротися зі злочинністю, а не гамселити й розганяти мирних і порядних громадян».
Головний герой останнього відео Сашко Горган вірно говорить про те, що зайвого ентузіазму боронити цю владу міліція (включно з «Беркутом») не має: від нової (фактично) кальки з російського закону про «поліцію» хлопці очікують масових скорочень, заміни всього керівництва на «донецьких» (котрі є вихідцями зі злочинного світу), що матиме наслідком ще більше погіршення морально-психічної атмосфери у колективах, котра й так ніколи не була гармонійною; до чого додається середня зарплата у 1.5-2.5 тисячі гривень, приреченість на вічне життя в гуртожитках, тощо. Більшість з цих людей тримає на роботі непевність у тому, що на них чекатиме у цивільному житті та брак заощаджень для зміни роботи; однак, чимало серед них є й таких, хто ще з дитинства щиро мріяв працювати у правоохоронних органах (надихнуті романтикою міліцейських чи поліцейських серіалів, тощо).
Після краху надій Помаранчевої революції скептичну посмішку викликають у багатьох спроби апелювати до популярного тоді гасла «Міліція з народом», однак, мусимо констатувати, що передумов для того щоб у нього почати знову вірити на сьогоднішній день не менше, ніж тоді – бандитська влада сама їх створює. Погоджуюся з Сашком відносно того, що нинішній режим тримається «на соплях» (що він у своїй «розмові з Беркутом» їм палко намагався тому ж «Беркутові» донести) , і доки влада не вибудувала жорсткої поліцейської держави (як у Білорусі чи Російській Федерації), громадянське суспільство може й повинно враховувати цю обставину й користуватися нею.