О 6 годині ранку виїхав до виборців Вовчанська. Водій проспав. Напевно снився солодкий сон. Сам за кермом старенької машини марки Mazda. Харків, окружна траса в мокрій холодній росі і приземистих майже безкольорних туманах. Слухаю Modern Talking. Перша зустріч о 8.30 у Вовчанському лісгоспі. Минулого року він увійшов в 10 найкращих лісгоспів України і був першим в регіоні по бізнес рейтингу. Ще недавно, обіг коштів більше 7 млн. гривень на рік, сьогодні не набереться й двох. Колектив майже 600 чоловік, які годуються за рахунок лісу від посадок, нових лісів і до суцільних вирубок. На дворі старенька але жива техніка. Все якось по домашньому доглянуто, якийсь несподіваний затишок на індустріальному об’єкті. Зустрічає директор Микола Іванович Діденко. Ми давні знайомі, оскільки за часів мого депутатства, він не переживав ні за майбутнє свого господарства і вовчанського унікального величезного лісового бору. 75-річний, але міцний як осінній гриб боровик, та з жвавими вогниками в очах, директор величезного лісгоспу говорить про сумний фініш. Підприємство в стрімкому падінні до банкрутства, два місяці не виплачується зарплата працівникам. Для мене ця проблема несподівана, але не нова. З 28 тис. гектарів державного лісового фонду, який обслуговує це господарство, більше 22 тис. гектарів реально віддали у приватні руки. Їх своєрідними власниками, причому жорсткими і безпрецедентними, стали 4 приватних мисливських фірми, які взяли в оренду землі для використання в мисливських цілях, але на яких «випадково» виявились розміщені майже 80% всього лісового фонду Вовчанщини. Все! Далі справа не хитрої техніки. Всюди з’явилися шлагбауми з охороною, почали будувати мисливські резиденції з дорогами на яких забороняється рухатись будь-кому. До мене підійшов виборець і сказав, що учора з нього невідомі люди, за те що він їхав на власному автомобілі лісовою дорогою, а вона 5 км, взяли 250 грн. Причому ці новоявлені робінгуди вели себе таким чином, що якщо не дати їм ці гроші, то ціна може вирости вдвічі. На що виборець сказав, що заготовлені дрова відповідно куплені до лісового ордеру. Змусили спочатку вивантажити з машини а потім запропонували викупити за ціною рівно у тричі більшу, аніж він заплатив у касу лісгоспу. На наступних зустрічах виборці скаржились, що новоявлені «власники» не пускають їх в ліс збирати гриби, сухостій, ягоди і т.д. У Печенігах на зустрічі з виборцями до мене підійшла бабуся з кошиком в якому було три підгулявших підберезника. Вона поскаржилась, що її піймали коли вона почала збирати в гриби і вивели з лісу, штовхаючи в спину попередили, що у них тепер є фото і якщо вона буде ходити в ліс за грибами без дозволу то з нею розберуться удома. Країна «лозинських». Я говорив майже сотні лісорубам про свою програму, про конституційне право безкоштовно і вільно користуватися різними видами природних багатств і ресурсів, а вони злякано, мовби загнані в кут лісові жителі, дивились на мене і мовчали. На якійсь моїй фразі, яка зачепила їх, мовби прорвало. Вони говорили про все що наболіло. Про бездуховність, повну байдужість і корумпованість влади, про знущання з них в усіх бюрократичних кабінетах, про неймовірні страждання від безвихідності в захисті своїх прав і свобод, про хвороби які неможливо вилікувати і т.д. Мушу зібратися, бо я за кермом і потрібно бути зосередженим. Повільно під’їжджаю до районної поліклініки з якою раніше багато співпрацював і для якої дуже багато чого зробив. Це єдина лікарня, яка завдяки енергійним зусиллям головного лікаря Олександра Григоровича Косолапова, якось тримається на плаву, хоча поряд стоїть недобудований її корпус, який на рівні 4-го поверху поріс немалий гай молодих осик і берізок. Ведемо дискусію про сільську медицину. Вона виживає за рахунок випадковостей і дрібних крапель роси залишкового фінансування. Перед депутатами ВР, особливо мажоритарними, буде стояти безліч важких, можливо навіть драматичних і ще більше складних проблем. Але питання здоров’я людей, сільської медицини – є найбільш актуальним. Потрібно принципово нова стратегія, нова політика, нові бюджети. В її основі має бути дуже проста річ: гарантований безоплатний доступ до медицини і збереження лікарняно-амбулаторної інфраструктури, безпосередньо в територіальних громадах, плюс розгортання практичної сільської медицини, сімейних лікарів, місцевих амбулаторій, міні діагностичних лабораторій для розвантаження регіональних центрів від величезних потоків все більше хворіючих людей.
По дорозі завітав до Будинку культури у місті Вовчанськ, в якому мені адміністрація відмовила, не дивлячись на Закон «Про вибори», пропозицію сплатити гроші за оренду, на демократію про яку ніхто ні разу мені не нагадав на всіх моїх зустрічах з виборцями в окрузі. Швидше за все, мова йде про антидемократію, не демократію, абсолютну диктатуру адмінресурсу. Він усюди – як отруйний чортополох. Будинок культури у справному стані. Ремонту у ньому не було вже багато років. Учора тут виступав пан Толстоухов. Він чомусь закликав голосувати за представника партії влади. На його зустріч з усіх селищних рад, на автобусах, джипах звозили пригнічених поселян, які мовчки вислуховували чергові філософські роздуми про покращення екології життя. Нікого з моїх помічників не пустили, бо всіх їх знають в обличчя. Почув українські переспіви, та такі бадьорі і щирі, що не стримався і відкрив двері у невеличкий зал. Там на стільчиках, на чолі зі стареньким баяном, в густих і розкосих холодних променях осіннього світила, натхненно співав невеликий хор ветеранів разом із своїм беззмінним головою Іваном Васильовичем Зарубіним. Колись ми з ним створювали Раду ветеранів округу, де на той час майже 200 переможців приймали рішення про політику держави і боролися за соціальний статус усіх тих, хто доклався життям та здоров’ям за наші сучасні реалії. Хор співав на моєму проекті етно-фестивалі «Печенізьке поле», зараз запрошують дорогих артистів з Києва для мобілізації електорату. Хор тренується, бо це – єдиний спосіб зберегти залишки оптимізму. Настрої одинакові. Ніхто не хоче чути про велику політику, бо «нас все рівно обдурять і використають. Зараз нам пропонують гроші, пайки за те, щоб ми проголосували за тих кого до наступних виборів не побачимо. А пенсії нам добавили всього 7 гривень, хоча все подорожчало, від газу до хабарів». Як можу відповідаю від влади, бо влада до них не ходить, як і депутат від тієї ж влади.
Дуже комфортна цікава зустріч з виборцями селище Вовчанські Хутори, яке 20 км від Вовчанська. Вдруге, за час виборчої компанії, мені вільно дають поспілкуватись з виборцями. Хоча, голова селищ Ради вчора обходила разом з депутатами двори і погрожувала селянам всілякими страхами, якщо вони прийдуть до мене на зустріч. Але люди не бояться, вони мене пам’ятають і пропонують мені свою підтримку. Діалоги не прості, але проводжають мене аплодисментами і ми спільно покладаємо кошик з квітами до символічної спільної могили загиблих односельчан у минулій війні. Вони мовчать. Мовчу і я перед страхом і пам’яттю тих, хто приніс нам світле майбутнє ціною свого життя. Списки на вигорілому обеліску з бетону і штукатурки безкінечні, сумні і особливі. Ще 12 км. Село Волоховка. Голова селищної Ради, також з місцевими депутатами до пізньої ночі застерігали людей, щоб не йшли до мене на зустріч. Спочатку приходять 6-ро селян, злякано оглядаючись навкруги, а потім підходять молоді мами з дітьми, молоді безробітні чоловіки, загалом 30-35 людей. Не встигаю оцінити ситуацію і помічаю дуже знервованого провокатора. Це Ельвіра Вікторівна Купіна, їй за 70. У свій час, вона була позбавлена волі і відбувала тюремне покарання за економічні злочини. Її чоловік не витримавши життєвих випробувань, покінчив життя самогубством. А вона будучи головою місцевого КСП за один рік встигла все розпродати і роздати. Пам’ятаю, що мала непрості проблеми з адміністрацією району і правоохоронними органами, внаслідок була звільнена з роботи. Вона тут очільний лідер ПР. Знайома тактика. Не дає мені говорити. Підготовлена в штабі, щоб не кричати, стати біля мене щоб говорити мені в обличчя. Моя спроба сказати скільки я зробив, наштовхується на те, що вона говорить що для мене і села Ви нічого не зробили. Піднімаю голос, але вона теж кричить мені в обличчя, все що може мені сказати. Люди спочатку на неї шиплять а потім починають її виштовхувати з юрби. Я запитую, що було зроблено депутатом від партії влади в цьому селі? Відповідь більш ніж несподівано, що він зберіг школу в селі. Я кажу: «Він зробив персональний запит?». Але люди кажуть, що про це нічого не знають. І тут вони вибухають. Кричать на неї, що це вона продала садок, який їм самотужки вдалось відновити, бо в селі 30-ро дошкільнят. А чому існуюче приміщення контори не було перебудоване в клуб? А хто віддав наші землі, сінокоси приватникам і ми не можемо користуватися, навіть пасти свою скотину на них? Коли люди дізнаються, що вона була засуджена за важкий злочин вони повертаються до неї спинами і вона пригнічено покидає зустріч.
Ми й тут покладаємо квіти до могили, живучих в драмі односельців. Ветерани йдуть зі мною, говорять про втрату віри, про повну байдужість до них і історії їхнього покоління, втрату моральних цінностей і навіть про церковний розбрат, про алкоголізм людей які не мають роботи, про дітей які мають професійні дипломи і працюють на випадкових роботах або працюють на пів ставки далеко від дому.
Сумно їхати в Харків після таких зустрічей, але змушений бо ввечері зустрічаюсь в Чугуєві з офіцерами у відставці місцевого військового гарнізону. Всі ФМ-станції хриплять шансоном і заїждженою попсою в перемішку із усіма можливими звуками, атмосферами.