Хоча «Свобода» – партія не лідерського, а ідеологічного штибу (принаймні, так заявляють її очільники), але всі прекрасно розуміють, що імідж їй створюють не лише націоналістичні гасла та марші УПА, а й цілком конкретна поведінка її перших осіб.
Не остання людина в цій партії – Ігор Швайка, що під №8 «свободівського» списку зовсім скоро ввійде до депутатського корпусу Верховної Ради 7-го скликання.
З Інтернету відомо, що народився І.Швайка 1976 року в Калмикії, має юридичну освіту. З 2007 року очолює Харківський обласний осередок ВО «Свобода», є членом Економічної ради партії та її головним спонсором.
Є інформація й про те, що 2009 року він фігурував у кримінальній справі як власник фірми «Зевс», яка здійснювала юридичний супровід рейдерського захоплення автопідприємства «Харківводбуд», активи якого шляхом махінацій були переведені в офшорну зону на якусь новозеландську фірму http://blogs.korrespondent.net/users/blog/pravasprava/a78387. За словами слідчого в цій справі Вартана Демурчана, для Швайки його політична діяльність є прикриттям діяльності кримінальної.
Харків’яни кажуть, що Ігоря Швайку до 2007 року в патріотичних колах ніколи не бачили, не було його й на помаранчевих мітингах.
Особисто я вперше я побачила цього «супер-патріота» в грудні 2010 року, коли разом з Олегом Тягнибоком він приїхав до Луганська з метою вирішення тут кадрових партійних питань. Відсутність обласного і міського голів тоді було компенсовано створенням Луганського обласного тимчасового оргкомітету, до складу якого включили 9 осіб, у тому числі й мене (заяву на вступ до «Свободи» я подала ще в середині 2009 року; тоді в моїх очах вона була єдиною політсилою, яка об’єднує у своїх лавах діяльних патріотів). А куратором луганської організації О.Тягнибок призначив харків’янина І.Швайку, який і досі фактично нею керує.
Цікава деталь: незважаючи на засторогу місцевих прихильників «Свободи», О.Тягнибок на тих зборах запропонував бути обласним прес-секретарем журналістові, який у листопаді 2004 року відмовився поставити свій підпис у заяві патріотичної громадськості Луганщини проти проголошення регіоналами ПіСУАРу (значить, він був тоді на боці тих сепаратистів!). А пізніше вже Швайка призначив прес-секретарем колишнього члена ПСПУ(Вітренко!). Пропозиція ж щодо журналіста з патріотичними поглядами була ним проігнорована.
Як правило, раз на місяць Швайка проводив з луганськими симпатиками «Свободи» збори, де пояснював їм, що членами цієї партії можуть бути люди щонайменше 50-відсоткового українського етнічного походження (хоча у програмних партійних документах цього положення ніхто з нас так і не знайшов) і такі, які не мають за собою комуністичного й гебістського минулого. Просвіщав, що в такому явищі, як фашизм, немає нічого поганого, адже «головний елемент фашизму – сильна держава», до того ж, фашисти ніколи не були окупантами. Знайомив нас із принципами діяльності партії, головним із яких є, за його твердженням, «прагматичний цинізм».
Бувало, що він відповідав на запитання, які ми йому ставили. Так, я поцікавилася: яка позиція керівництва партії щодо Євросоюзу і НАТО? На що пан Ігор сказав буквально таке: «Нащо нам та Європа і те НАТО? У носі я мав ту срану Європу!» (Хотілось би спитати в Олега Ярославовича, яким чином така позиція луганського куратора корелює з визначенням ним «Свободи» як типово європейської партії?). Торкнувшись стосунків з Америкою, він назвав її громадян «америкосами» (мені відразу спало на думку, що таким самим словом називають американців представники проросійських партій і рухів на Донбасі та в Криму, а також чимало росіян).
Ще ми поцікавилися, які обставини спонукали Ігоря Швайку вступити до партії «Свобода». На що той розповів нам таку історію. «2007 року, – каже, – я дивився передачу Савіка Шустера «Свобода слова». У студії спочатку виступала Інна Богословська, а потім через телеміст – Володимир Жириновський, який став нападати на пані Богословську. І в студії знайшовся лише один чоловік, який захистив цю жінку від образ російського опонента, – це був Олег Тягнибок!». Саме цей ну дуже вже «націоналістичний» вчинок голови партії й допоміг Ігореві Швайці зорієнтуватися в українській політиці…
Відразу після створення «Комітету опору диктатурі» в мене постало питання: як може наша націоналістична «Свобода» об’єднуватися з ліберальними партіями типу «Батьківщина»? На це І.Швайка відповів: «Наш союз з «Батьківщиною» тимчасовий – поки що нам це вигідно. Зараз же ми просто «беремо на олівець» усе, що вони роблять, а потім за все це ми виставимо їм рахунок» (Цікаво, а чи знають у «Батьківщині», які чорні думки виношують їхні союзники?).
Спілкуючись з нами, І.Швайка постійно наголошував, що чи не головним у нашій діяльності має бути піар, і не важливо який – білий чи чорний. Не інакше, як цим чинником можна пояснити присутність нашого куратора на круглому столі «Расизм, ксенофобія і неонацизм у сучасному світі», що проходив 15.04.2011р. у Луганську за участі К.Затуліна, Ю.Болдирєва і В.Колесніченка. Найоригінальніше тут те, що керівника організації, проти якої нібито борються ці «антифашисти» – Швайку – допустили на цей захід за (!) особистим розпорядженням голови Луганської облради, відвертого українофоба Валерія Голенка, і навіть надали йому слово. А от мене як людину, що системно упродовж багатьох років бореться з місцевою «регіональною» владою своїми статтями, книгами, фільмом і публічними виступами (див. wikipedia), розвінчуючи їхні зомбувальні совкові міфи і борючись за українську мову на Луганщині (про мою діяльність знають у широких патріотичних колах не лише в Україні, а у діаспорі), жодного разу не запрошували на подібні заходи, а лише репресували – чи то пасквілями в обласній провладній пресі, чи то цькуванням міліцією (яка опитувала моїх сусідів, чи вживаю я алкоголь і наркотики), чи то характеризуючи мене вустами найвищого керівництва області «божевільною».
Я завжди радію нагоді виступити перед студентською або учнівською молоддю з лекцією про трагічні сторінки нашої історії. Колись, після лекції про Голодомор в одній із луганських шкіл, я почула від Швайки зауваження: «Більше не проводьте такі лекції, пані Ірино, адже прес-релізи про однакові заходи у нас не пишуть».
І.Швайка якийсь час спеціалізувався у «Свободі» на піарі з земельного питання. На його пропозицію ми теж взялися провести референдум проти продажу землі. Провели величезну організаційну роботу – замовили й оплатили приміщення, зібрали понад 200 людей, які приїхали з різних куточків області, щоб засвідчити своє негативне ставлення до цього питання, підготували відповідні документи й відправили їх до міськради. Таку саму роботу провели наші свободівці й у Старобільському районі області. Ми були горді з того, що зробили велику й корисну справу. Аж ось через кілька тижнів наш куратор заявляє, що треба провести ще один такий самий референдум (невідь для чого). Уявіть собі: як можна вдруге пояснити людям необхідність цього заходу? Уся наша робота, виходить, пішла нанівець?
І.Швайка поділився досвідом своєї діяльності в Харкові: недавно він організував там масове подання місцевими мешканцями позовних заяв до суду з приводу завищених тарифів. Агітуючи в наметі за «Свободу», разом з партійною пресою його хлопці роздавали людям зразки таких заяв. Злиденні пенсіонери повелися на це, понесли заяви, сплатили до банку держмито, а організатор усього цього сказав нам по секрету: «Ми знаємо, що ці люди нічого в судах не виграють, але «Свобода» таким чином пропіарилася».
Наближався передвиборчий час, а в Луганській області досі не були зареєстровані партійні осередки ВО «Свобода». Нас це питання хвилювало, і ми висловили своє занепокоєння на зборах. І.Швайка і тут поділився своїм досвідом – сказав, що легко вирішує такі питання… заносячи в юстицію презенти. Отакої!
І якщо таку корупційну поведінку демонструє перший керівник, то не дивно, що його партійний заступник, викладач університету Микола Зубков, як подейкують у Харкові, приймає іспити та заліки у своїх студентів чомусь не в аудиторії, а на лавці в парку…
Харківські свободівці, очевидно, небезпідставно називають Ігоря Швайку «фюрером». Ми теж відчули його авторитаризм і хамство сповна. Якщо людина має власну думку, яка не до вподоби Швайці, він тут же затуляє їй рота, не зважаючи на вік цієї людини та її соціальний статус. Одного разу на наше запрошення на збори прийшов Володимир Сабадуха – кандидат філософських наук, автор книги «Українська національна ідея та концепція особистісного буття», презентації якої з успіхом пройшли в Західній Україні. Можливо, цей чоловік став би з часом свободівцем, якби його тут по-людськи прийняли. Коли після довгого менторського монологу Швайки пан Сабадуха піднявся з наміром запропонувати провести круглий стіл з обговорення його книги, Швайка в брутальній формі наказав йому сісти – бо він, бач, не свободівець. Учений хотів пояснити, що таке обговорення потрібне передусім самим свободівцям, але Швайка ударив своїм здоровезним кулаком об стіл, аж стіни здригнулися. Будь-яка нормальна людина відреагує так, як це зробив В.Сабадуха, – візьме свої речі й піде собі геть…
Нових людей, яких ми запрошували до осередку (серед них було й чимало національно свідомих студентів і просто молодих людей), просто лякав такий стиль керівництва нашого куратора, і тому вони тут не затрималися.
У Сіверськодонецьку, куди Швайка поїхав з наміром організувати там осередок «Свободи» – а на зустріч з ним зібралося близько 30 людей з активною громадянською позицією і проукраїнськими поглядами – він теж ні з ким не знайшов спільної мови. Їх навіть образила зухвала поведінка цього свободівця, який пропонував їм співпрацю на засадах «провокаційної поведінки» відносно влади і тупого виконання його, Швайчиних, указівок. Ніхто не погодився на таку співпрацю з провокатором-диктатором, і осередок він там так і не створив.
Невміння (а швидше, небажання) Швайки знаходити спільну мову з патріотично налаштованими людьми відзначають і його земляки. Так, автор цілої серії книжок про українську національну ідею, харківський професор Іван Белебеха каже, що, насправді, цьому чоловікові й не потрібні ні інтелектуали, ні просто інтелігентні люди, які виявляли бажання вступити до лав «Свободи». У результаті його організація нагадує якусь закриту секту, яка працює осібно від усіх харківських діяльних патріотів.
Олег Тягнибок дав Швайці повну свободу здійснювати кадрову партійну політику на Луганщині. Йому не сподобався Сергій Коваленко як претендент на обласного голову – і він ним не став, хоча мав підтримку місцевих свободівців. На одностайну пропозицію учасників зібрання влітку минулого року (були присутні 22 людини) бачити головою Луганської міської організації автора цих рядків він зауважив: «Магрицька не може бути головою, бо вона лише дослідник і, крім того, вона не є партійним менеджером». Але ж членові політради ВО «Свобода» Ірині Фаріон жодним чином не заважає те, що вона є дослідником української мови! А щодо другого зауваження – хотілось би спитати пана Швайку, хто з нас є кращим партійним менеджером: він, який у Харкові (у кілька разів більшому за чисельністю населення і національно більш свідомому місті, порівняно з Луганськом) на свої вуличні акції збирає 10-15 людей, або ж я, що організовувала на такі заходи 50-60 людей, у т.ч. й студентство (на партійному сайті залишились про це матеріали)? А якби я насправді була поганим організатором, то на ХХІІІ (грудень 2011 р.) партійному з’їзді О.Тягнибок не вручив би мені грамоту за активну діяльність (яку, до речі, куратор Швайка забрав собі і досі мені так і не віддав, хоча я його про це двічі просила).
Пізніше Швайка пояснив нам, що партійний менеджмент полягає у вмінні керівника добувати гроші як для офісу, так і діяльності осередку. Справді, умінням шукати гроші я не наділена, а сама їх не маю. Справа в тому, що на Луганщині весь бізнес підконтрольний Партії регіонів, і просити в нього гроші для «Свободи» я вважала неподобством. Коли на Швайчин закид щодо нашого безгрошів’я я сказала, що наш осередок, у принципі, зміг би фінансувати один місцевий олігарх (але ж він тоді й буде, як кажуть, замовляти нам музику), він зауважив: «Про це Вам треба було сказати не на зборах, а в приватній бесіді зі мною». Із чого я зробила висновок: він не проти співпраці «Свободи» з олігархами-регіоналами.
Як відповідні обставини, так й особиста інтуїція підказували, що мене просто не хочуть бачити не те що головою осередку, а навіть рядовим членом партії: починаючи з часу подання мною заяви на вступ у 2009р. і до лютого 2012р., коли я з власної волі припинила свою співпрацю з ВО «Свобода», я так і не отримала членського квитка, який видає Політрада (а може, просто Швайка не віддав мені цей квиток?). Сьогодні мені стало відомо, що саме Швайка нацькував на мене моїх «побратимів» по партії, навівши на мене безпідставний наклеп (причому позаочі), нібито я по матері «жидівка». На мою думку, така провокація з боку майбутнього народного депутата-свободівця зовсім не прикрашає «Свободу» як майбутню парламентську партію.
На тому ж ХХІІІ партійному з’їзді один свободівець з Західної України поділився почутим про те, що Політрада партії виробила квоту, за якою на східні області виділять усього одне місце у прохідній частині партійного списку. Можливо, й небажанням мати ймовірних конкурентів пояснюється така поведінка Швайки відносно С.Коваленка та мене?
Іще подейкують, що О.Тягнибок та І.Швайка не так давно пропонували очолити Луганську обласну організацію ВО «Свобода» одному відомому луганцю, мотивуючи свою пропозицію тим, що той має власний офіс. Коли ж останній застеріг, що він за радянських часів був штатним комсомольцем і співпрацював з КГБ, ті двоє сказали: «Ми про це знаємо, але для Вас зробимо виняток» (У мене, як, мабуть, і в багатьох читачів, напрошується питання: а як же тоді люстрація, що є основним програмним положенням «Свободи»?). Але той чоловік сам на це не погодився.
Швайка таки визначився з головою Луганської обласної організації: тепер її очолює людина без вищої освіти, з сумнівним минулим і невисокими інтелектуальними здібностями, зате гарний виконавець наказів зверху. Людина, яка замість просвіщати людей щодо правдивої історії, ладна краще вдарити їх держаком по голові. А на всі закиди ідеологічних опонентів ладна кричати: «Слава нації – смерть ворогам!», «Комуняку на гілляку!». Але, незважаючи на закриття цієї вакансії, Швайка в ефірі місцевих каналів заявляє, що він (Швайка) є очільником аж двох обласних організацій – харківської та луганської. Він же очолює Луганський обласний виборчий штаб ВО «Свобода». Бідний Швайка! – він так і не зміг за два роки знайти гідної людини з Луганщини на цю посаду.
До речі, щодо фінансування. Жодної копійки від партії наш луганський осередок «Свободи» за весь час мого перебування в ньому із Києва не отримав. Хоча, за оприлюдненою в партійній газеті (№23 за 2011р.) інформацію, за 2010 рік місцеві організації були профінансовані з центру в сумі 1 млн. 915 тис. 355 грн. – отже, щомісяця обласні осередки мали б отримувати близько 6 тис. грн. Де осіли гроші для луганського осередку – нікому не відомо. Може, їх нам не давав пан Швайка, який не був зацікавлений у нашій активній роботі?
Востаннє я бачила І.Швайку на наших зборах у лютому цього року. Тоді йшла мова про партійну підготовку до виборів. Узявши слово, я висловила занепокоєння луганської патріотичної громадськості тим, що впродовж усієї української незалежності ніхто з високих трибун не говорить про те, що в Луганську немає жодної українськомовної школи, що місцева влада брутально здійснює антидержавну політику, яка гальмує розвиток України. Рупором Луганщини у Верховній Раді є лише комуністи і регіонали типу Єфремова. Тож бажано, щоб ВО «Свобода» як єдина ідеологічна партія, що сповідує соборність і незалежність України, провела за своїм партійним списком хоча б одного луганця-націоналіста (як, до речі, й донеччанина-націоналіста). На що наш куратор, не дослухавши, цинічно заявив: «А що, хіба у вас є такі люди?». І зачитав «моральний кодекс» свободівця – кандидата в депутати: ця людина має бути високоідейною, високопатріотичною, гарним організатором, бажано – викладачем вишу з науковим ступенем (тут я подумала: так це про мене!), і, нарешті, ця людина… має фінансувати партію. Щодо останнього пункту – то мені, справді, ніколи не стати кандидатом у депутати від «Свободи».
Судячи з усього, це положення «кодексу» перекриває всі попередні, адже Ігор Швайка, вочевидь, не є ані високоідейною, ані високопатріотичною людиною, він, наскільки мені відомо, не має наукового ступеня, зате він фінансує партію! Мабуть, фінансує її й Артем Заїка, голова Ізюмської (Харківщина) районної організації ВО «Свобода», який, не маючи ніяких відомих широкому загалу досягнень на ниві діяльного націоналізму, удостоївся бути кандидатом у народні депутати по мажоритарному округу №108 на Луганщині. А серед націоналістів Луганщини таких достойників, як Швайка і Заїка, не знайшлося.
Я не знаю людину на ім’я Олекса, але цілком солідарна з його коментарем до інтернет-матеріалу, у якому йдеться про нашого «героя»: «Швайка – особа, яка під виглядом національного патріота душить національно-патріотичні ростки на Луганщині. Так само як під час СССР діяли спецслужби в церкві. Церкви були, але якщо тільки збільшувалась кількість віруючих у приході та з’являлись молоді люди, яким хотілось бути священиками, «батюшку» наказували. Так само і Швайка. В одних відбити охоту працювати, іншим не дати вступити до ВО «Свобода», ну, звичайно, чимось обґрунтувати, треті поглянуть на це збоку, плюнуть і підуть геть. А тоді вороги України з трибуни будуть волати: «Українська ідея не спрацювала!». Так може робити або провокатор, або дурень… Так роблять представники спецпроекту зі знищення національних течій… Це його система поведінки» http://paralel-media.com.ua/p34427.html
Але, незважаючи на це і на всі скарги сьогодні вже колишніх луганських свободівців на Швайку до центрального проводу ВО «Свобода», він за одностайною позицією лідерів цієї партії був і залишається одним з найкращих керівників її обласних осередків.
Тобто це є непрямим доказом того, що «Свобода» насправді є організацією, яка діє зовсім не за тією ідеологією, яку декларує. І цілі в неї, вочевидь, також зовсім не ті, що зафіксовані у програмних документах цієї політсили.
Ірина МАГРИЦЬКА, доцент СНУ імені Володимира Даля, голова Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в Україні
