Сполучені Штати піднімаються; Європа стабілізується; і вони рухаються назустріч одне одному. Це стало головною заявою на щорічній Мюнхенській конференції з безпеки, впливових зборах міністрів оборони, міністрів закордонних справ, а також різних вищих військових посадових осіб, парламентарів, журналістів і експертів з національної безпеки (конференція відбулася цього місяця).
Учасники з’їжджаються в основному з Європи і США; більше того, коли конференція відбулася вперше 1963 року, вона була зосереджена виключно на членах НАТО. Цього року, проте, до них приєдналися високопоставлені чиновники з Бразилії, Китаю, Індії, Нігерії, Сінгапуру, Катара і Саудівської Аравії — важливе знамення нашого часу.
Джон Маккейн, сенатор США і кандидат у президенти 2008 року, незмінно очолює делегацію Конгресу США в Мюнхені. Адміністрація США також зазвичай відправляє міністра оборони і державного секретаря для виголошування традиційної промови для переконання європейців у силі трансатлантичного альянсу. Цього року віце-президент Джо Байден мав честь зіграти цю роль, піднявши представництво США на сходинку вище.
На конференції також обговорювалося вельми незвичайне питання — «Процвітання американської нафтогазової промисловості: зміна геополітичної ситуації в енергетиці». Спецпредставник державного департаменту США з енергетичних питань Карлос Паскуаль описав «внутрішню енергетичну революцію в США»: збільшення видобутку природного газу на 25% має знизити ціни на газ у США, а видобуток достатньої кількості нафти дозволить скоротити споживання імпортної нафти з 60% до 40% з прогнозованим додатковим збільшенням на 10%.
Паскуаль припустив, що США зможуть задовольняти всі свої потреби в імпортній нафті всередині країни вже до 2030 року. Конфіденційне дослідження, проведене нещодавно німецькою розвідувальною службою, підтверджує можливість того, що США насправді можуть стати експортерами нафти і газу до 2020 року, незважаючи на те, що в даний час країна є найбільшим світовим імпортером енергоносіїв. Це звання, ймовірно, перейде Китаю, який стає дедалі більш залежним від Середнього Сходу. Як додатковий бонус, збільшення частки використання газу в США дозволило скоротити викиди вуглецю до рівня 1992 року.
Усвідомлення удачі США, фраза, яку рідко можна було почути у світі останнім часом, посилилося після того, як учасники конференції розповіли, як зниження цін на енергоносії для промисловості США справить широкий позитивний вплив на конкурентоспроможність американської економіки. Це збільшило інвестиційну привабливість енергетичних резервів країни. Міністр економіки і технологій Німеччини Філіпп Рьослер зазначив, що багато німецьких підприємств вже переміщують своє виробництво до США через нижчі ціни на енергію.
Не менш важливими виявилися заяви учасників про зростаюче значення зрідженого природного газу порівняно з трубопровідним газом, що має величезне геополітичне значення. Двома словами, якщо газ експортується в рідкій формі, він стає взаємозамінним. Інакше кажучи, якщо Росія обмежує постачання газу до України з політичних причин, то решта Європи, яка отримує газ з інших джерел, може просто перепродавати газ до України і експортувати його через Балтійське море.
Йорма Олліла, голова компанії Royal Dutch Shell, охарактеризувала глобальну карту основних родовищ сланцевого газу і нафти. Україна, сама по собі, має у своєму розпорядженні треті за кількістю запаси в Європі; до решти країн з великими родовищами належать Польща, Франція, Китай, Індонезія, Австралія, ЮАР, Аргентина і Мексика. А США вже успадкували від Росії звання найбільшого виробника газу в світі.
Усі ці дані привернули увагу міністра закордонних справ Бразилії Антоніо де Агіара Патріота. На нараді, присвяченій темі «Висхідні держави і глобальне управління», Патріота послався на обговорення, присвячене енергоносіям. Він зазначив, що висхідні держави повинні пам’ятати, що «Визнані держави — це держави, що не тонуть». Коротко кажучи, повсюдні розповіді про падіння Заходу раптово припинилися.
Сонце світило яскравіше і на європейській стороні. На нараді, присвяченій темі «Криза євро і майбутнє ЄС», переважав обережний оптимізм. Ніхто не думав, що проблеми Європейського Союзу розв’язалися, але також ніхто не вважав, що єврозона розвалюється. Навпаки, міністр фінансів Німеччини Вольфганг Шойбле дав ясно зрозуміти, що наміри Німеччини допомогти єврозоні в подоланні всіх труднощів непохитні. І провідний економіст, присутній на нараді, який часто пророкував кінець єврозони, швидко змінив свою точку зору.
Окрім заяв про зростання США (незважаючи на фіскальні проблеми) і стабілізацію Європи (всупереч проблемам з єдиною валютою), на конференції було представлено виступ Байдена, який вийшов далеко за межі переконливих промов, які американські політики зазвичай виголошують в європейських столицях. Байден повідомив аудиторії, що він і президент США Барак Обама впевнені, що «Європа стане наріжним каменем нашої взаємодії з рештою світу» і «каталізатором нашої глобальної співпраці».
Байден зазначив, що «Європа є найважливішим економічним партнером Америки», посилаючись на цифри, про які орієнтована на Азію адміністрація Обами часто не говорить: «більше 600 млрд доларів США в річному товарообігу, які створюють і підтримують мільйони робочих місць на континенті й усередині країни, а також загальні комерційні відносини на 5 трлн доларів США». Байден також запропонував «комплексну угоду про трансатлантичну торгівлю й інвестиції»; через тиждень у своєму Посланні Президента США Конгресу «Про становище в країні» Обама оголосив про початок переговорів саме за такою угодою.
Байден закінчив свій виступ урочисто. «Європа залишається незамінним партнером Америки в першій інстанції, — заявив він. — І якщо ви пробачите мені деяку зарозумілість, я впевнений, що ми як і раніше залишаємося вашим незамінним партнером». Ці слова відображають нову сприйнятливість у Вашингтоні. Як заявила Ґілларі Клінтон, державний секретар США, в одній із своїх останніх промов, присвячених зовнішній політиці, США не збираються переключатися з Європи на Азію, але вони не проти звернутися до Азії разом з Європою.
Добробут Заходу зростає повільно, але впевнено. Разом Європа і США становлять більше 50% світового ВВП, мають військову силу, що перевершує решту світу в кілька разів, і контролюють зростаючу частку світових запасів енергії. Вони також мають значний потенціал в дипломатії і сприянні розвитку, будучи мирним об’єднанням демократичних держав, які поділяють прихильність до турботи про права, гідність і потенціал усього людства.
Уявіть собі поширення цього співтовариства на східне узбережжя Латинської Америки і західне узбережжя Африки. Нарешті, це може стати початком атлантичного століття.
Проект Синдикат для «Дня»
Анн-Марі СЛОТЕР — колишній директор з питань політичного планування в держдепартаменті США (2009—2011 рр.). Нині — професор політики і міжнародних відносин в Прінстонському університеті.