«Очима культури». Блоґ № 24. Юрій Косач і мистецтво історичної белетристики.

Я абсолютно переконаний в тому, що роман Юрія Косача «День гніву» неодмінно треба включити в програму навчання української літератури в середніх школах України, не кажучи вже про те, що він мав би стати одним із найпопулярніших творів нашої модерної романістики серед українських читачів у загальному.

Це ж один із тих не надто численних у нашій літературі випадків, коли висока якість літературного тексту, майстерність форми й стилю та багатство мови органічно поєднані з захопливим сюжетом, відносною легкістю читання, а водночас із яскравим відображенням істотного періоду української історії: переданням читачеві живої картини епохи українського бароко.

Причому факт, що часові рамки твору обмежені 1648 роком, себто періодом зародження й вибуху козацько-народного повстання під проводом Богдана Хмельницького, — часом перших перемог, наростання ентузіязму та кристалізації національно-визвольної ідеології і самосвідомости не лише серед козацької старшини, а й, великою мірою, серед ширших народних мас, — зумовлює те, що «День гніву», на відміну від багатьох інших видатних творів нашої історичної белетристики, майже не містить у собі мотивів поразки та національної трагедії.

Навпаки, це один із нечисленних глибоко оптимістичних і життєствердних белетризованих картин нашої історії, які викликають в українського читача насамперед почуття національної гордості, віри в майбутнє, самоповаги, оптимізму, причому навіть серед не надто таки схильних до захоплення, скептичних і вимогливих літературних гурманів.

У розумно обдуманій і ефективній культурно-освітній політиці України (коли ж вона нарешті такою буде?!) «День гніву» міг би вдало сповнювати функцію «збудника» національно-історичної пам’яті й патріотизму, подібну до тієї, яку в сусідів поляків уже понад століття сповнюють історичні романи Генрика Сєнкєвіча. Причому, як літературний текст, роман Косача помітно майстерніший та краще побудований від масового читва Сєнкєвіча, його психологічно одновимірних та нерідко історично тенденційних, відверто пропаґандивних текстів.

А водночас контроверсійна особистість Косача, напевне, не для одного гімназійного вчителя була б твердим горішком та складним матеріялом для втиснення у звичні примітивні схеми «мученика-патріота» чи «невтомного борця за Україну». Бо хіба легко пояснити, чому цей нащадок славного українського роду, племінник Лесі Українки й один з найперспективніших українських прозаїків та драматургів 1940–50-х рр., живучи у вільному Нью-Йорку, погодився на співпрацю з радянськими спецслужбами, писав пашквілі на українську еміграцію й був знаряддям «антинаціоналістичної» (а, на ділі, прости таки антиукраїнської) радянської пропаґанди як в СССР, так і на заході?

І як така морально й ідеологічно підозріла людина могла водночас бути одним з найкращих (якщо узагалі не найкращим!) майстром української історичної белетристики? І письменником, із кожної сторінки текстів якого випромінює непідробно автентична любов до України та її високої культури?

Щоб пояснити не те що школярам, а й собі самим непрості особисто моральні причини і суспільно-історичні контексти, які спонукали отакі дії видатного українського творця ХХ ст. і людини, якій не можна відмовити у щирій любові до України, довелося б визнати, що ці причини ніяк не обмежені до втручань аґресивних зовнішніх ворогів, а що більшість із них це хронічні внутрішні проблеми українського спуспільства, на які радо заплющують очі політичні провідники й «щирі» патріоти. Це, за висловом Юрія Шереха (Шевельова), теми «не для дітей», а до таких тем серед українців досі, на жаль, серйозно ставляться лише одиниці.

А проте, незалежно від тих складніших роздумів, роман «День гніву» й історична белетристика Ю. Косача в загальному стане справжнім відкриттям для любителів літератури, які також цікавляться українською історією, а які ще ніколи не читали цього ориґінального автора. Щиро рекомендую!

Марко Роберт Стех. «ОЧИМА КУЛЬТУРИ». № 24. Юрій Косач.