Дитина з інвалідністю має отримувати доступ до звичайних дитсадків, впевнені правозахисники. Освітяни дискутують, як готувати “особливу” дитину до школи, батьки ж нарікають на брак фахівців і толерантності у суспільстві.
Батьки дітей з особливими потребами, як з аутизмом чи дитячим церебральним паралічем, побоюються водити дітей до звичайних дитсадочків. Як розповідає представниця товариства особливих сімей “Ми разом” Ольга Ладна, найчастіше батьки не впевнені, що вихователі знайдуть підхід до дитини. Водночас і самі педагоги бояться брати до групу дитину, наприклад, з церебральним паралічем: якщо трапляються судоми, педагоги не знають, як поводитися.
У п’ятирічного сина Ольги – аутизм. Він відвідує садочок, “логопедичну” групу для дітей з затримкою мовленневого розвитку. “Це не для аутичних дітей, так потрапили”. Втім, Ладна зауважує низький рівень толерантності у суспільстві. “Багато людей дивляться скоса, не розуміють поведінкових характеристик дитини, і просто погуляти на вулиці – важко”. Таке ставлення, каже Ладна, буває й у вихователів. Інші батьки розповіли DW, що дітям з аутизмом відмовляють у комерційних групах.
Ольга Ладна (ліворуч) зі співтовариства особливих сімей “Ми разом”Разом чи окремо?
За словами Ладної, важливо, щоб медики під час розробки індивідуальної програми розвитку дитини-інваліда радились з батьками, адже саме вони є найбільшими спеціалістами зі своєї “особливої” дитини. Правозахисник Сергій Буров зауважує, що у розвитку дитини з особливими потребами батьки можуть розраховувати на психолого-медико-педагогічні комісії на місцевому рівні. Там можуть надати рекомендації з особливостей навчання.
Керівниця відділу дошкільної освіти міносвіти Тамара Панасюк каже, що інклюзивні групи є у садочках по всій Україні, де є діти з аутизмом, з синдромом Дауна, гіперактивні. Змішані чи окремі групи створюють відповідно до потреб батьків і, уточнює Панасюк, якщо існує база і спеціалісти. Втім, вона визнає, що не всі загальні садочки можуть приймати дітей з інвалідністю.
Панасюк звертає увагу на те, що працюють й спеціальні дошкільні заклади (групи). Таких в країні дещо менше двох тисяч. Вони розраховані на дітей, “які потребують корекції фізичного або розумового розвитку. Йдеться про порушення слуху, зору, мови, опорно-рухового апарату, з розумовою відсталістю, із затримкою психічного розвитку”.
Дитина з інвалідністю має отримувати доступ до державного, але й комерційного закладу. Правозахисниця Марія Ясеновська пояснює, що держава через ліцензування передає частину обов’язків структурі, що має їх виконувати. За її оцінкою, інклюзивність мало розуміють. “Замість покрокового приведення всієї системи освіти до інклюзії, створюють окремі заклади. Забувають, що інклюзія – це не для дітей з інвалідністю, а система, яка зручна всім і реагує на освітні запити”, – каже вона і додає, що якщо дитині треба додаткова допомога, вона може її отримувати у загальному закладі, а не в спеціально створеній резервації-інтернаті.
Інтеграція замість корекції
Якщо адміністрація закладу відмовляється надати дитині з інвалідністю освітні послуги поряд та на рівні з іншими дітьми, не створює умов для її інтеграції, батьки мають підстави йти до суду й вже у такий спосіб відстоювати права дитини.
Про це каже адвокат Дмитро Жарий, що домігся визнання дискримінації за інвалідністю щодо себе у суді. На питання, чи мають садочки облаштувати пандусом, Дмитро відповідає, що він є лише одним з необхідних засобів доступності. Це, підкреслює правник, обов’язкова, але не єдина умова інклюзивної освіти.
Сергій Буров погоджується, доступ має бути не лише архітектурний. Він помічає у суспільстві часто викривлене розуміння поняття інклюзивності. За його словами, інклюзія у навчанні дітей з особливими потребами передбачає інтеграцію, не корекцію. “Не треба коригувати дитину. Треба інтегрувати її, адаптуючи середовище. Просто надати засоби для того, щоб дитина мала можливість виконувати такі самі завдання, як і всі інші”. Наприклад, дитина, яка має порушену моторику і не може писати ручкою, може це робити на комп’ютері, каже він.