Дивлюся на олександрійців і так собі розумію, що у більшості з них відсутній інстинкт самозбереження. Чи як ще це назвати? Ось найяскравіші випадки, але такого тут на кожному кроці.
На площі Леніна, на святі до дня захисту дітей, ведуча, діджей місцевого радіо Катя Макарова, попросила дітей підійти до пам´ятника:
– Діти, підійдіть, будь ласка до нашого, такого вже нам рідного, дєдушкі Леніна…
Ведучий спитав у неї, чи вона не родичка йому? Катя не відповіла. Добре, що ведучий хоч якось заперечив, а так всі мовчать, всіх влаштовує. Здавалося б, вже всі все знають, але ж ні.
Нагадаю трохи з листування дєдушкі Леніна: © З листа Леніна Молотову. «Именно теперь, и только теперь, когда в голодных местностях едят людей и на дорогах валяются сотни, если не тысячи трупов, мы можем (и поэтому должны) провести изъятие церковных ценностей с самой бешеной и беспощадной энергией, не останавливаясь перед подавлением какого угодно сопротивления. Надо именно теперь проучить эту публику так, чтобы на несколько десятков лет ни о каком сопротивлении они не смели и думать.»
Для співставлення уривок з книги «Жінка з минулого століття» олександрійки Лілії Чубарєвої. В ній вона описує життя своєї бабусі у наших краях, на Кіровоградщині, в м. Мала Виска. Цей уривок оповідає, як бабуся під час Голодомору (дарма, що це спогади 33 р., з ленінського листа видно, що у 21-22 було не краще) намагалась вкрасти з колгоспного поля пшеничні колоски.
«…Тільки-но Саша встигла зірвати два колоски, як по її спині пройшовся батіг. Вершник зістрибнув з коня і почав бити дівчину ногами – по голові, по руках, по всьому тілу. Дівчина скрутилася у клубочок, намагаючись прикрити голову руками.
– Дядечку, не бийте, не бийте, – благала вона із плачем. Розлюченого чоловіка наче ще більше заводив цей плач, він лупцював налякану дівчину ще сильніше.
– Будешь знать, как воровать?…
…Раптом її очі залила полуда, поглинув густий і тягучий морок…
Хтось хлюпнув на неї глечик води і вона отямилася. Навколо неї схилились кілька чоловічих голів.
– Ну що, ожила? – спитав вусатий дядько.
– Ожила – відповів йому інший, ще з більшими вусами чоловік.
– Іди, дитино, до річки обмийся, а то матір перелякаєш…
Саша пошкандибала до річки. В голові гуло, тіло пекло. Вся шкіра була вкрита синцями та запеченою кров´ю. Ноги і спідниця були забруднені випорожненнями… Дівчина зайшла у ріку, змила бруд…
– А де ж наглядач? – спитала дівчина у чоловіків.
– Поїхав кудись – почула вона у відповідь. – Вистачить запитувати, сідай, відвеземо тебе до хати.
…Люди говорили між собою, що кілька чоловік побачили, як наглядач лупцював у полі дівчину … і … забили його до смерті, а потім відвезли далеко в степ і закопали. У справі зниклого безвісти наглядача велося слідство, свідків не знайшлося, справу закрили.»
У Лілі двоє дітей і її діти могли бути серед тих дітей на площі. І більшість з тих дітей є нащадками тих, кого знищувала політика дєдушкі Леніна… Їх взагалі могло не бути… Все це було зовсім недавно, але більшість тут це не лякає…
Ось ще одне, в декількох місцях продають зошити з символікою совка.
Спитала, для чого вони це роблять? З відповідей:
– Ето наша історія, пусть дєті учат (та хай вчать на уроках історії, але нащо популяризувати це серед людей, предків яких ця система знищувала).
– Вот запретят, как фашизм, тогда не будем продавать, а пока не запрещено (люди якось розмірковують навпаки, це вони самі мають вимагати заборони, на сполох бити для недопущення такого в майбутньому, а вони чекають, поки хтось за них вирішить, як їм думати і що їм робити).
– О, еще одна сумасшедшая (ну, добре, що хоч не одна))).
Згадала, розповідь Ірини Плехової, як котрийсь з митців уявляв ситуацію. Прилетів в Україну прибулець, думає, що ж це за люди такі, українці? Дивиться, пам´ятник Леніну. О, це якась їх видатна людина. Він в інтернет, читає «Ленін – кат українського народу»…
І що подумає прибулець? “Божевільні”.