“В Україні ведеться робота щодо вдосконалення правового регулюванняпитань здійснення демократичного цивільного контролю над Збройними Силами України,іншими військовими формуваннями, а також правоохоронними органами“
(п.2.1.3.1. Річної національної програми “Україна-НАТО” на 2013 рік)
****
Гарно сказано в “епіграфі“, скажіть? Тільки справа в тому, що то є казка.
Ще на зламі століть, у своїй книжці “Велика шахівниця” розумник Збігнев Казімеж Бжезінський впевнено констатував “прийняття колишніми комуністичними країнами цивільного верховенства над військовим” що, мовляв, відбулося як передумова членства в НАТО “під вагомим впливом американської системи”.
З деяким гальмуванням, як це у вітчизняних традиціях, але і колишня комуністична країна Україна 2003-го року ухвалила й собі закон з привабливою та багатообіцяючою назвою “Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави”.
З тих романтичних часів потекло вже багато води і по тій воді сумно відплив від українських берегів під аплодисменти Кремля і Луб’янки на пси змарнований ідіотами, блазнями і саботажниками історичний шанс набуття членства у НАТО. Вже і американський вплив, а насамперед – американська увага до “колишніх комуністичних країн“ стали (довготривало чи тимчасово) не такими вагомими, а цивільне верховенство над “силовим сектором” в Україні залишається об’єктом фантазій безнадійних мрійників. А у реальному українному світі – ефемерним і маловловимим, як тумани над райвідділками міліції у, перепрошую на слові, “регіонах”.
Кажучи про “цивільне верховенство“, великий геостратег певно що виходив з нормального положення речей: якщо є закон, то люди які його приймали, відповідально думали про шляхетну мету та про виконання закону на благо нації, а не про щось інше. Якщо закон є – то він закон.
Не знати, чи, приймаючи той закон, хотіли щоб і справді було краще, а чи ні, але точно вийшло як завжди. Я не є профільним спеціалістом з питань діяльности “правоохоронних“ (чому у лапках, мабуть зрозуміло) органів чи, тим більш, воєнної організації, натомість точно знаю інше. Закони в Україні починають діяти, лише обростаючи, яко пень мохом, купою “підзаконних нормативних актів“ та відомчими інструкціями, де якийсь “суб’єкт владних повноважень” деталізує (перебріхує, упосліджує тощо) базовий закон і без яких дерев‘яний постсовецький чиновник – як без рук і без мізків. Це – дуже зле, але це зла реальність.
З 19.06.03, коли закон ппобачив світ, тобто вже, рахуючи роками, цілу декаду, “під нього” та у зв’язку з ним було прийнято, включно з річними цільовими програмами помаранчевих часів “Україна-НАТО”, президентськими указами про переформатування блідого у постгорбулінські часи РНБОУ та про страшного нацбезпекового потенціалу “програму військово-патріотичного виховання у Збройних Силах України на 2012 – 2017 роки“, два десятки абсолютно пустопорожніх, з огляду на мету забезпечення “цивільної” підконтрольности людей у формі та зі стрілялками, актів. До речі, найзмістовніше “завдання” відповідного розділу свіжої “україно-натівської” програми на 2013 рік (прийнятої посередині цього року), вражає і правдиво зворушує своєю глибиною і змістовністю: “провести експертні консультації та семінари з питань посилення демократичного цивільного контролю”. Матеріалізація духів і роздача слонів, як той казав.
Іншими словами, практичного, системно викладеного інструментарію забезпечення виконання закону про цивільний демократичний контроль не існує. Відкритість “органів“ переважно щасливо завершується там, де починаються незручні, некомфортні для них запитання. Відтак – майже не існує й успішної (себто суспільно-відчутної, а не лише записаної у грантові звіти) “контролевої“практики. Зокрема і насамперед – в найпринциповішій частині незалежного від держави контролю з боку неурядових організацій.
Ще інакшими словами – закон цей насправді не потрібен владі (і вже не першій владі). Він – мертвонароджений. Симулякр в державі симулякрів. У державі, де всі учасники великих щурячих перегонів за вищими кріслами традиційно прагнуть контролю, але ніколи – контролю цивільного і демократичного.
Декларованою метою Закону “Про цивільний демократичний контроль” було заявлено “захист національних інтересів України, утвердження і зміцнення конституційних засад демократичної, правової держави у сфері цивільно-військових відносин, забезпечення прав і свобод людини та відповідно до міжнародних зобов’язань, взятих Україною”. У широченному діапазоні від унеможливлення кріпацької праці військовослужбовців на генеральських дачах, мінімізації випадків потрапляння бойових ракет “у білий світ, як у копієчку”, до притомности спецслужб та до унеможливлення чергової Врадіївки з черговими покидьками у погонах – не як дикого випадку, а як дикунського правила. Тощо.
Вважається гарним тоном, критикуючи “владоохоронців”, “силовиків” тощо, зробити дисклеймер, що, мовляв, і там є чесні та сумлінні люди. Я у тому анітрохи не сумніваюся, водночас не маючи сумніву, що ступінь очевидної деградації системи, упослідження інститутів, знищення інституційної пам’яти і культури, з їхньою заміною, натомість, на місцеві субкультури “понятій” робить неможливим забезпечення громадянського контролю над “силовим” сектором і, як наслідок, забезпечення в країні верховенства права (а не жлобства) без деконструкції всього прогнилого.
Якщо серед тих, хто прагнутиме влади, раптом знайдеться “жадний відповідальности” у зовнішніх та внутрішніх питаннях національної безпеки (себто безпеки для суспільства і для держави як гаранта безпеки суспільства), а не “освоєнія срєдств” за формулою “гроші – влада – гроші’ – влада’ – гроші”…”, йому варто це усвідомлювати. Рівно як бути готовим до опору нині безконтрольних відомчих корпорацій. Вірніше – не можна не усвідомлювати і не бути готовим. Або можна, але тоді краще не дурити себе і нас.
Олександр Северин, к.ю.н.,
Інформаційний центр “Майдан Моніторинг“