Чим ближче сумні 70-ті роковини Волинської трагедії 1943 року, тим важче стає шукати тих слів, якими можна про неї говорити. Найбільше підходять слова молитви. Однак потрібно сказати і те, що ж це було. Тому ми гадаємо, що час стишити свої голоси та не мірятися пролитою безневинно кров’ю.
Пригадуються слова священника Єжи Попелюшка, якого вбили спецслужби ПНР у 1984 році: “Значною мірою ми самі винні в нашому поневоленні, коли зі страху або ж заради угодовства приймаємо зло і навіть голосуємо за механізм його дії. Нехай для нас стане засторогою усвідомлення того, що народ гине, коли бракує йому мучеництва, коли дурить себе, кажучи, що все добре, коли все погано, коли задовольняється напівправдами. Нехай щодня супроводжує нас усвідомлення того, що, вимагаючи правди від інших, самі маємо жити правдою. Вимагаючи справедливості, самі маємо бути справедливими у стосунку до інших. Вимагаючи відваги і мучеництва, самі маємо бути щодня мужніми та відважними”
Тому вважаємо за потрібне сказати нашим Братам і Сестрам і у Польщі і в Україні:
“Брате, за кривду, завдану Тобі, за Твій біль і біль Твоїх родичів, пробач мені.
За пролиту невинну кров на Волині і в Галичині, за невіру мою, пробач мені, Брате.
Не заради політики та добросусідства, не заради доброго імені мого народу, пробач мені, Брате. Сором пропікає моє серце, дух спинає в грудях, коли думаю про Твій біль, про вбитих Твоїх братів і сестер на Волині та Галичині. Пробач мені за наш гріх.
Пробач за глухоту мого серця, за скаменілу душу мою, за висохлі очі Твоїх близьких.
Підтримай, Брате, у болю моєї покути. Пробач за тих, хто не хоче зі мною прийняти тягаря відповідальності за волинський злочин, пробач за тривале мовчання моїх братів.
Пробач за тих, хто не бачить гріха у тому. Пробач за тих, хто не може визнати цього злочину злочином. Прошу поблажливості й смирення до сердець, засліплених власним горем й історичними образами. Будь зі мною, Брате, у моїй щирій покуті.
Сестро, пробач мені за нечуйність, за погорду, за невтерті сльози матері Твоєї. За Твій страх і мій гонор. За непохованих братів і батька. За вбитих дітей. За ґвалт і злодійство. За невситиму лють. За попіл, звіяний вітром. За нічний жах. За морок в очах. За чорні дороги і кам’яні серця. Пробач мені, Сестро.
Почуйте нас, Брати! Не лише заради миру між нашими домами. Заради правди. Заради любові. Заради Світла у серцях наших дітей. Прошу, простягніть нам руку свого щирого вибачення. Будьте чуйними до нашої покути.
Господи, прости нам і пригорни до Себе. Не лишай нас наодинці, Отче, і будь з нами, грішними.
Bracie, za krzywdę Tobie wyrządzoną, za Twój ból i ból twoich krewnych, przebacz mi.
Za przelaną krew niewinną na Wołyniu i w Galicji, za niewiarę, przebacz mi, Bracie.
Nie z powodu polityki i dobrego sąsiedztwa, nie dla dobrego imienia narodu mojego, przebacz mi, Bracie. Wstyd pali moje serce, wstrzymuje oddech w piersiach, kiedy myślę o Twoim bólu, o zabitych Twoich braciach i siostrach na Wołyniu i w Galicji. Przebacz mi za nasz grzech.
Przebacz za głuchotę mojego serca, za skamieniałą duszę moją, za wyschnięte oczy Twoich bliskich.
Wesprzyj mnie, Bracie, w bólu mojej pokuty. Przebacz za tych, którzy nie chcą wraz ze mną wziąć ciężaru odpowiedzialności za zbrodnię wołyńską, przebacz za długie milczenie moich braci. Przebacz za tych, którzy nie widzą w tym grzechu. Przebacz za tych, którzy nie mogą uznać tej zbrodni za zbrodnię. Proszę o pobłażliwość i pokorę dla serc, zaślepionych własnym nieszczęściem i obrazą historyczną. Bądź ze mną, Bracie, w mojej szczerej pokucie.
Siostro, przebacz mi za brak czujności, za pogardę, za nieotarte łzy matki Twojej. Za Twój strach i moją pychę. Za niepochowanych braci i ojca. Za zabite dzieci. Za gwałty i kradzieże. Za nienasyconą wściekłość. Za popioły rozsiane wiatrem. Za nocne przerażenie. Za ciemność w oczach. Za czarne drogi i serca z kamienia. Przebacz mi, Siostro.
Wysłuchajcie nas, Bracia! Nie tylko ze względu na pokój między naszymi domami. Dla zachowania prawdy. Dla miłości. Dla Światła w sercach naszych dzieci. Proszę, podajcie nam rękę swojego szczerego wybaczenia. Bądźcie wrażliwi na naszą pokutę.
Panie, przebacz nam i obejmij nas. Nie zostawiaj nas samotnie, Ojcze, i bądź z nami, grzesznikami.”
В’ячеслав Брюховецький
Антон Борковський
Jan Byra
Тарас Возняк
Богдан Гаврилишин
Ярослав Грицак
Мирослав Маринович
Jan Pieklo
Мирослав Попович
Marja Przelomiec
Олег Рибачук
Ludwika Wujec
Andrzej Szeptycki
Krzysztof Zanussi
Andrzej Urbaniuk
Lukasz Jasina
****
Нема про що дискутувати. Сенат Польщі ще раз повів себе, як окупант, як протягом багатьох століть “огнєм і мєчем”.
Польське збройне підпілля, зокрема, елементи Армії Крайової, яка майже не боролася з німецькою окупацією, в той же час проводило антиукраїнські акції. Ось що доповідає свідок цих подій, тодішній виконуючий обов’язки провідника “ОУН-бандерівці” та організатор УПА Микола Лебедь:
“Одначе поляки вели цілий час політику по суті третього окупанта, тобто старалися на кожному кроці, при помочі як німців, так і большевицької партизанки, винищувати і тероризувати український народ. Поляки повели терористичну акцію проти українського населення на окраїнах українських етнографічних земель, а особливо — в Грубешівському, Холмському, Володавському і інших повітах лівого берега Бугу і Сяну. Цю акцію почали ще в 1942 році нападами на села, вбивствами української інтелігенції, а в подальшому поголовним винищенням, спаленням і мордуванням по українських селах. Жертвою їхніх акцій стало в 1942 і 1943 рр. понад 2.000 осіб. В 1944 році поляки перенесли свій терор також на цілість українських західних земель Галичини, а в основному— на міста. Антиукраїнські акції здійснювали всі поляки без огляду на партійну чи ідейну приналежність”.
ЕКЗЕКУТОР СТЕФАН ДОМБСКІ Видавництво: Осередок Карта, Варшава 2010
… “Тварди”, який на друге псевдо мав “Вілюсько” після мого приїзду в Ласувки був призначений самим «Драже», разом зі мною, “Соловеєм” та “Луїсом”, до спеціального карального відділу, створеного для відплатної ліквідації українців. Це був наше регулярне командо на щодень. Для більшої роботи приєднувалися “Шофер” і “Мушка”.
Наші операції зближені за своєю якістю до українських, з цією тільки різницею, що ми вибрали село, в якому переважало польське населення, бо в цей спосіб було нам легше викінчувати українців. Не існувало в цих акціях ніякого милосердя, ніякого пардону. Не можу також нарікати на своїх товаришів по зброї. Особливо “Тварди”, який мав особисті порахунки з українцями, таки перевершував сам себе.
Коли ми входили в український дім, наш “Вілюсько” діставам буквально шаленства. Збудований як добре розвинута горила; коли тільки побачив Українців, очі виходили йому з орбіт, з відкритого рота починала витікати слина, і він здавався людиною, яка зійшла з розуму.
Я з “Луісом” в основному стерегли дверей і вікон, а напівнепритомний “Тварди”, старий головоріз з львівських Пасік, кидався на закаменілих зі страху українців і різав їх на шматки. З неймовірним вміння розпорював їм животи або підрізав горла, аж кров бризкала по стінах. Несамовито сильний, часто замість ножа використовував звичайної лавки, якою розбивав черепи, ніби макові голівки.
Певного разу ми зібрали три українські сім’ї в одному будинку, і “Тварди” вирішив викінчити їх “на весело”. Він заклав знайденого на полиці капелюха і взявши скрипку, яка лежала на столі, почав пригравати на ній українцям. Він поділив їх на чотири групи, і під звуки музики змусив співати на голоси: «Там горбочок, там долина, в дупі буде Україна …”. І під загрозою націленого мною на них пістолета, бідаки співали, що аж шибки у вікнах дрижали, сподіваючись, що наша партизанська братва буде мати більше совісті, ніж вони самі. На жаль, це була їхня остання пісня на цьому світі. Після закінчення концерту “Тварди” так жваво взявся до роботи, що обидва з “Луїсом” втекли до сіней, щоб часом нас теж помилково не зарубав. […]
У ліквідації українців допомагала нам місцева «міліція обивательська». У нас був «свій» відділок, розташований на околиці Динова, недалеко від Сяну, який допомагав нам таким чином, що після арешту українців, підозрюваних в паленні польських сіл, просто віддавав нам їх на відстріл. Замість цього, щоб відвозити їх до головного відділку або до суду, вони дали нам знати через зв’язкового, що такий і такий українець чекає на нас у відділку і можна його забрати. Тоді починалася робота тільки для мене і “Твардого”.
Щоб їх забрати, ми йшли в основному ввечері, і швидко над ріку. Тут ми ставили чувака на горбочку і для певності дірявили його кулями з автоматів, так що вже мертве тіло зкочувалось у воду. […] За таких тіл утворювались “маєстатичні трупи”, які щойно через тиждень випливали на поверхню. Пливли за течією вниз по річці, розпухлі, як би були вагітні, сині, повні дір. […]
Коли згадую це сьогодні, відчуваю в собі велику огиду. Тоді однак все було інакше – дивлячись на ці тіла, я відчував себе героєм, який тяжко працює для Відчизни, і який тільки насолоджується плодами своєї праці. […] Позбавили життя близько п’ятдесяти українців отриманих з відділку міліції.
Під час диверсій іноді діялись речі, які навіть самому не подобались. Згода? Часом під час війни треба було за якусь зраду жінку під стінку поставити і вирок виконати. Я був зайнятий в таких ліквідаціях і у мене до цього немає претензій, бо думав що це була необхідність, що це щось нормальне. Але “Тварди”, який отримував задоволення від тортурування українців, для жінок не робив жодних винятків.
Одного разу, гуляючи по селу з “Твардим” та “Люїсом”, увійшли до будинку, де жили три дівчини. У ході бесіди виявилось, що одна з цих дівчат є українка. Так як вона була дуже молода і дуже гарна, “Твердий” вирішив, що найкращим покаранням за її українське походження буде, коли ми всі троє її зґвалтуємо.
Я був неприємно здивований ідеєю, але тримав фасон, бо нема нічого гіршого для 19-річного хлопця, як визнати, що боїться дупи. Ніхто не протестував, вона була доставлена в окрему спальню, в якій першим залишився з нею той, хто подав ідею, капрал “Тварди”. Після десяти хвилин прийшов до нас весь мокрий від поту як щур, і “Luis” зайняв його місце. Нарешті настала моя черга.
Увійшовши до спальні, побачив, що бідна дівчина лежала зовсім гола на ліжку і істерично плакала. Мені стало дуже дурно, почав її справді жаліти і не знав що робити. Зрештою сів на край ліжка і почав ніжно гладити її довге чорне оксамитове волосся. Почав просити, щоб вона перестала плакати і навіть намагався її переконати, що можливо все добре закінчеться, хоч в глибині душі, добре знаючи “Твардого”, знав, який цей кінець буде. Тим не менше, зробилося мені дуже прикро.
Дівчина була така гарна і ще така молода, що в житті не встигла зробити нікому ніякої кривди, і мала таке ж право на життя, як кожен з нас. Тільки за це, що мала нещастя народитися українкою – її доля була приречена.
Я був дуже зайнятий своєю партизанською кар’єрою і своїм патріотизмом, щоб тоді вийти і сказати “Твардому” прямо в лице, ми робимо велике свинство і що дівчина повинна бути виправдана. Маю таке ж військове звання як “Тварди”, тож про давання якихось наказів мови не було. Просто мій спосіб мислення був тоді такий спотворений … Думав, що першим кроком до героїзму це бути таким твердим, як “Тварди”. Дотримуючись наших принципів, я зовсім не думав про порятунок дівчини.
Я не згвалтувати її як третій, це правда, але в основному тому, що мене гвалтування не збуджує, а істеричний плач дівчини ввів мене в пригнічений стан. Відповідно розчіхравши чуприну, вдавано важко дихаючи, витираючи піт з сухого чола, повернувся в кімнату, де товариші розважались розмовами з двома польками.
Я сказав, що був “задоволений”, і що віддаю дівчину в розпорядження “Твардого”, але з пропозицією, щоб дарувати їй життя. “Тварди”, хоч подивився на мене як на божевільного, погодився на диво легко, зазначивши при тому: “Ти,” Жбік”, завжди маєш ідіотичні ідеї”.
Тим не менш, на згвалтуванні не закінчилося, і хоча ” Тварди” справді дарував їй життя, то спочатку він виволік її голою на кухню і розпеченою до червона кочергою на її голу сідничку такі смаги давав, аж червоні рубці почали виступати. І в цьому стані, зовсім голу, викинув бідну дівчину двір. Рятуючи своє життя з останніх сил, по коліна в снігу, в тріскучий мороз, вона побігла до сусідів.
Після цього випадку з дівчиною, я прийшов до висновку, що “Тварди” має дуже добрий “нюх” на українців. Тож він впізнав дівчина одразу, хоч вона й жила з двома польками. Про те, що “Тварди” має талант, переконав мене ще один інцидент, два дні пізніше.
Коли ми поверталися ввечері до своєї квартири в Ласківці, “Тварди” зачепив незнайомця, який спокійно кудись йшов, і запитав його, чи він часом не є українцем. Той, хоч і відчувався якийсь дивний акцент, з усім запалом сказав: “Я, панове, є грекокатоликом а не українцем”. “Тварди” однако, не дав себе обманути, він попросив мене, щоб я потримав чоловіка під прицілом пістолета, а сам, знявки зі штанів ременя, почав безжально бити його по обличчі.
Спочатку бідака навіть почав протестувати і кричати – що це за порядки, що ми на нього напали, адже він є жоден українець, тільки грекокатолик. Але “Тварди” бив його що раз сильніше і що раз більше впадав в транс. Нарешті, коли біль мабуть був настільки нестерпним, що раптом гість – стрибаючи на одній нозі, як поранений заєць – погодився з нами в усьому: “Так, я українець, я «скурвисин»…”. В цьому моменті прослуховування було завершено, а вирок виконанно “Твардим”, який спритним рухом перерізав засудженому горло.
Dobry gest, jednak pusty, bo niepowtórzony przez obecną władzę!. Czas na zmiany w mentalności sąsiada, czy tylko kampania wyborcza?…
http://niepoprawni.pl/blog/1601/genocidium-atroxwolyn-1943#comment-423856
Macie za co przepraszać!. Oj macie!…
EGZEKUTOR
STEFAN DĄBSKI
Ośrodek Karta, Warszawa 2010
…„Twardy”, którego drugie pseudo brzmiało „Wiluśko”, po moim przybyciu do Lasówki został przydzielony przez samego „Drażę”, wraz ze mną, „Słowikiem” i „Luisem”, do specjalnego Oddziału Karnego, powołanego do odwetowej likwidacji Ukraińców. To była nasza regularna paczka na co dzień. Na większe roboty dołączali jeszcze „Szofer” i „Muszka”.
Nasze operacje zbliżone były w swojej jakości do ukraińskich, z tą tylko różnicą, że wybieraliśmy wioski, w których przeważała ludność polska, bo w ten sposób było nam łatwiej wykończyć Ukraińców. Nie było w tych akcjach żadnej litości, żadnego pardonu. Nie mogłem też narzekać na swoich towarzyszy broni. Szczególnie „Twardy”, który miał osobiste porachunki z Ukraińcami, przechodził sam siebie.
Gdy wchodziliśmy do ukraińskiego domu, nasz „Wiluśko” dostawał dosłownie szału. Zbudowany jak dobrze rozwinięty goryl; gdy tylko zobaczył Ukraińców, oczy wychodziły mu na wierzch, z otwartych ust zaczynała mu kapać ślina i robił wrażenie człowieka, który dostał obłędu.
Ja z „Luisem” przeważnie obstawialiśmy drzwi i okna, natomiast półprzytomny „Twardy”, stary nożownik z lwowskich Pasiek, rzucał się na skamieniałych ze strachu Ukraińców i krajał ich na kawałki. Z niesłychaną wprawą rozpruwał im brzuchy lub podrzynał gardła, aż krew tryskała po ścianach. Silny niesamowicie, często zamiast noża używał zwykłej ławy stołowej, którą gruchotał czaszki, jakby to były makówki.
PEWNEGO RAZU zebraliśmy trzy rodziny ukraińskie w jednym domu i „Twardy” postanowił wykończyć je „na wesoło”. Założył sobie znaleziony na półce kapelusz i – wziąwszy leżące na stole skrzypce – zaczął przygrywać na nich Ukraińcom. Podzielił ich na cztery grupy i przy dźwiękach muzyki kazał im śpiewać na głosy: „Tu pagórek, tam dolina, w dupie będzie Ukraina…” . I pod groźbą trzymanego przeze mnie pistoletu śpiewali biedacy, aż szyby w oknach drżały, łudząc się, że nasza brać partyzancka będzie miała więcej sumienia od nich samych. Niestety, była to ich ostatnia piosenka na tym padole. Po skończonym koncercie „Twardy” tak się żywo wziął do pracy, że obaj z „Luisem” uciekliśmy do sieni, ażeby też nas czasem przez pomyłkę nie zarąbał. […]
W LIKWIDACJACH Ukraińców pomagała nam też miejscowa Milicja Obywatelska. Mieliśmy jeden „swój” posterunek, położony w okolicy Dynowa blisko Sanu, który pomagał nam w ten sposób, że po aresztowaniu Ukraińców podejrzanych o palenie polskich wiosek, po prostu oddawał ich na odstrzał. Zamiast odwozić do komendy głównej lub do sądów, dawali nam znać przez łącznika, że taki a taki Ukrainiec czeka na nas na posterunku i jest do odebrania. Wtedy była robota tylko dla mnie i „Twardego”.
Szliśmy po odbiór przeważnie wieczorem i jazda nad rzekę. Tu stawialiśmy gościa na wzniesieniu i dla pewności dziurawiliśmy go kulami z automatów, tak że już martwe ciało staczało się do wody. […] Z takich ciał powstawały „majestatyczne trupy”, które po tygodniu dopiero wypływały na powierzchnię. Płynęły z prądem w dół rzeki, napuchnięte, jakby były w ciąży, sine, pełne dziur. […]
Gdy to dzisiaj przypominam, czuję w sobie duży niesmak. Wtedy jednak było inaczej – patrząc na te ciała, miałem się za bohatera, który ciężko pracuje dla Ojczyzny i który tylko podziwia owoce swojej pracy. […] Pozbawiliśmy życia około pięćdziesięciu Ukraińców odebranych z posterunku milicyjnego.
W DYWERSJI działy się czasem rzeczy, które nawet mnie samemu się nie podobały. Zgoda? Nieraz podczas wojny trzeba było za jakąś zdradę kobietę pod ścianę postawić i wyrok wykonać. Sam brałem udział w takich likwidacjach i o to nie mam pretensji; wtedy uważałem to za rzecz konieczną, za coś normalnego. Ale „Twardy”, który kochał się w torturowaniu Ukraińców, pod względem kobiet nie robił żadnych wyjątków.
Raz, idąc przez wieś z „Twardym” i „Luisem”, weszliśmy do domu, w którym mieszkały 3 dziewczęta. W czasie nawiązanej konwersacji okazało się, że jedna z tych panienek jest Ukrainką. Ponieważ była bardzo młoda i bardzo ładna, „Twardy” zadecydował, że najlepszą karą za jej ukraińskie pochodzenie będzie, gdy wszyscy trzej dopuścimy się na niej gwałtu.
Byłem tym pomysłem niemile zaskoczony, ale nadrabiałem miną, bo nie ma nic gorszego dla 19-letniego chłopaka, jak przyznać się, że się dupy boli. Nikt nie protestował, dziewczynka została zabrana do osobnej sypialni, w której pierwszy zastał z nią sam pomysłodawca, kapral „Twardy”. Przyszedł do nas po dziesięciu minutach spocony jak mysz i „Luis” zajął jego miejsce. Wreszcie przyszła moja kolej.
Po wejściu do sypialni, zastałem biedną dziewczynę, leżącą zupełnie nago na łóżku i szlochająco histerycznie. Zrobiło mi się głupio, zacząłem jej rzeczywiście żałować i nie wiedziałem, co robić. W końcu usiadłem na skraju łóżka i zacząłem delikatnie głaskać ją po długich, czarnych jak aksamit włosach. Zacząłem ją prosić, aby przestała płakać i nawet próbowałem jej wmówić, że może jeszcze wszystko dobrze skończy, choć wgłębi duszy, znając już dobrze „Twardego”, wiedziałem, jaki ten koniec będzie. Jednak zrobiło mi się bardzo przykro.
Dziewczyna była śliczna i taka młoda jeszcze, w życiu na pewno nikomu krzywdy nie zrobiła i miała takie samo prawo do życia, jak każdy z nas. Jedynie to, że miała pecha urodzić się Ukrainką – przez to jedno los jej był już przypieczętowany.
Ja byłem za bardzo zajęty swoją karierą partyzancką i swoim „patriotyzmem”, aby wtedy wyjść i oświadczyć „Twardemu” prosto w nos, że robimy wielkie świństwo i że tę dziewczynę należy uniewinnić. Posiadałem ten sam stopień wojskowy co „Twardy”, więc o dawaniu jakichkolwiek rozkazów mowy nie było. Tylko że mój sposób myślenia wtedy był taki wypaczony… Uważałem, że pierwszy stopień do bohaterstwa to być twardym, jak „Twardy”. Trzymając się zasady, nie myślałem wcale o poważniejszym ratowaniu dziewczyny.
Nie zgwałciłem jej jako trzeci, to prawda, ale głównie dlatego, że gwałt nie działał na mnie podniecająco, a histeryczny płacz dziewczyny wprowadzał mnie raczej w nastrój depresyjny. Poburzywszy sobie odpowiednio włosy, zziajany jak nieszczęście, ocierając z potu suche czoło, wkroczyłem z powrotem do mieszkania, gdzie koledzy tymczasem zabawiali się rozmową z dwiema Polkami.
Oświadczyłem, że jestem już „załatwiony” i że oddaję dziewczynę do dyspozycji „Twardego”, z lekką jednak sugestią, ażeby jej życie darować. „Twardy”, choć popatrzył na mnie jak na wariata, zgodził się na to niespodziewanie łatwo, zaznaczając jednak: „Ty, „Żbik”, to masz zawsze idiotyczne pomysły”.
Jednak na samym gwałcie się nie skończyło i choć „Twardy” rzeczywiście darował jej życie, to przedtem przyciągnął ją nagą do kuchni i rozgrzawszy do czerwona pogrzebacz, na goły tyłeczek takie jej smary sprawił, że aż czerwone pręgi zaczęły się pokazywać. I w takim stanie, zupełnie nagą, wyrzucił biedną dziewczynę na dwór. Ratując ostatkiem sił swoje życie, w śniegu po kolana, w trzaskający mróz pobiegła do sąsiadów.
PO TYM WYPADKU z dziewczyną doszedłem do przekonania, że „Twardy” ma wyjątkowo dobry „węch” do Ukraińców. Przecież tę dziewczynę rozpoznał od razu, chociaż mieszkała z dwiema Polkami. Upewnił mnie co do jego talentu jeszcze inny wypadek, dwa dni później.
Gdy wracaliśmy pod wieczór na swoje kwatery w Laskówce, zaczepił obcego, spokojnie idącego gościa i zapytał go, czy przypadkiem nie jest Ukraińcem. Tamten, choć zalatywał trochę jakimś dziwnym akcentem, z całą werwą oświadczył: „Ja, panowie, jestem grekokatolikiem, ja nie Ukrainiec!”. „Twardy” jednak, nie dawszy za wygraną, poprosił mnie, ażebym potrzymał gościa pod pistoletem, a sam zdjąwszy pasek od spodni, zaczął walić go niemiłosiernie po twarzy.
Z początku biedak zaczął nawet protestować i krzyczeć, że co to za porządki, że my go atakujemy, kiedy on nie jest żaden Ukrainiec, tylko grekokatolik. Ale „Twardy” walił go coraz mocniej i coraz zapamiętale. W końcu widocznie ból był nie do zniesienia, bo nagle gość – podskakując na jednej nodze, jak raniony zając – zgodził się z nami we wszystkim: „Tak, Ukrainiec jestem, skurwysyn jestem…”. W tym momencie przesłuchanie zostało zakończone, a wyrok wykonany przez „Twardego”, który zręcznym ruchem poderżnął skazanemu gardło.
Дуже добре, що на сайті Майдану появилася ця стаття. Для нас Поляків це важливий жест. Є надія, що у майбутному наші нації пояснють всі болісні боки нашої спільної історії. Не може бути інакше, ми є сусідами.
Dałam na polski portal:
http://niepoprawni.pl/blog/208/ukraincy-prosza-o-przebaczenie-za-wolyn