Для мене особисто ця історія почалася трохи більше року тому статтею «ЗАдело, ну конечно, заДЕЛО, за дело обидно… ».
Попри багатослівність та подекуди надмірний пафос, публікація зводилася до короткого і буденного – директор Херсонського обласного краєзнавчого музею Т.Братченко звільнила з роботи злісного прогульника, амбіційного вискочку та меркантильного грантоїда.
Ну, звільнила – і звільнила.
Здавалося б – навіщо директорці музею, яка чудово, як сказано в статті, виконує свою роботу, ретельно дотримується положень кодексу законів про працю, ще й рвати на собі рубаху і кидатися заїждженими гаслами на кшталт «задевает то, что святая святых для меня, – престиж и репутацию Херсонского областного краеведческого музея»?
Питання для мене не виглядало риторичним, а тому – я вирішила розібратися в цьому конфлікті детальніше.
І якби ж все було так однозначно, як можна зрозуміти з тексту за підписом Т.Братченко!..
Принаймні, про «результат упорного многолетнего труда не одного или двух специалистов, или только директора, … совместное достижение большого и дружного коллектива сотрудников» впродовж останніх п’яти років у місцевій пресі вийшла ціла низка статей критичного змісту.
Почему музей похож на склад , Реконструкция или афера? , Вандализм , Ночь в музее , Цена отписки , Как задушили профсоюз , Ночь в музее продолжается, Привычка к произволу, Под колпаком спецслужб.
«Обліко морале» прогульника, кар’єриста і грантожера
Це – запис тематичної передачі херсонського телеканалу ВТВ+ з нагоди дня архітектора:
http://youtu.be/K_xu1b9TZ9I
http://youtu.be/NiJh1FwCg44
С.Дяченко – частий гість на місцевих каналах радіо та ТБ. Тож, записів різних передач можна було б навести ще силу-силенну.
Такі інформаційні щити віднедавна заповнили весь історичний центр Херсона
У правому нижньому куті можна побачити значок авторського права розробника цих туристичних покажчиків. І, виявляється, й тут не обійшлося без «прогульника, кар’єриста та грантожера». Чималий перелік місць, для яких підготовлено покажчики, розміщено на сайті Херсонської міськради.
Одразу ж після звільнення «злісного нероби» херсонці підготували відкритий лист на ім’я голови облдержадміністрації, в якому назвали факт звільнення «ударом по музею, по краєзнавчій справі, по іміджу Херсонщини».
Тим часом «безідповідальна» людина продовжувала розвивати музейні зв’язки, зокрема, участю у створенні музейного проекту «Музей-коллаж, коллаж в музеї» разом із Одеським муніципальним музеєм особистих колекцій ім.Блещунова :
Влітку цього року працівники музею Івана Гончара здійснили етнографічну експедицію на Херсонщину. І хто ж, ви думаєте, супроводжував музейників по найцікавіших куточках рідного краю? Так, саме він, отой незручний колишній підлеглий директорки музею, якій так «за дело обидно»:
Намагатися перелічити в одній статті все, що робить для суспільства Сергій Дяченко – марна затія, адже він навіть й на відпочинку під час свята, куди приїхав в якості звичайного гостя, й то примудряється поговорити про справи музейні. На цьому відео можна почути випадково записану фонову розмову Сергія із активістом зі Старої Збур’ївки:
Отже, «прогульник, кар’єрист та грантожер», як намагалася представити свого підлеглого директор музею, на повірку виявився авторитетною, фаховою людиною, патріотом свого краю та ентузіастом своєї справи.
То в чому тоді сутність «трудового спору»?
«Якийсь громадський проект»
Звільнення, про яке йдеться у згадуваній вище публікації «ЗАдело, ну конечно, заДЕЛО, за дело обидно… », спричинило судовий позов. Тягнувся довгий розгляд у суді. Ну, справді – не може наш найсправедливіший та найгуманніший суд швидко розібратися в такій складній справі. І представник адміністрації Краєзнавчого музею в численних судових засіданнях раз за разом настійливо повторював – «Сергій Андрійович почав працювати в якомусь громадському проекті…»
Залишимо на совісті юриста зневажливе ставлення до громадських проектів в цілому. Але ж ані директор музею, ані юрист, ані судді, яких за час тривалого розгляду справи включно з апеляцією назбирався чималий перелік, не можуть не зважати на документи, правда?
Така вже у нас в Україні специфічна бюрократична логіка – бенефіціаром проекту є облдержадміністрація, координатором проекту є заступник голови ХОДА, а сам проект є якимсь громадським.
Та реформування культурної політики керівницю бюджетного закладу, схоже, не надто бентежить.
Те, що «якийсь громадський проект» прийшов на Херсонщину та міг прийти у Херсонський краєзнавчий музей – заслуга багатьох людей і інституцій: тут і програма «Культура» Східного партнерства, й участь Уряду, й ініціатива Центру «ТОТЕМ» та його партнерів з інших країн, й ще багато чинників.
Програмою «Культура» у тому конкурсі було підтримано лише 4 проекти з України, з яких всього один був з Херсонщини. Тож, можливість, яку директорка музею вміло перетворила на конфлікт, трапляється далеко не щодня.
Про цей «якийсь громадській проект» в мережі можна знайти чимало. «Наслідив» він, маючи у розпорядженні невеликий – відносно щорічного витрачання коштів українських платників податків – бюджет, відчутно. Лише один з прикладів – неординарна виставка «Культура на дотик», яку відмітили не лише у херсонській пресі, а й у загальнодержавних виданнях.
Виконавці проекту «Новий подих культури» належним чином, неодноразово й у різний спосіб інформували директорку музею про суть проекту, його мету, про зиски, які може отримати від нього музей зокрема і галузь загалом. Була й презентація в управління культури ХОДА, й урочисте підписання меморандуму, й листи на адресу пані Братченко і особисті зустрічі. Все виявилося марним. Пояснення, що функції експертів проекту, які є фаховими музейниками, співпадають із їхніми звичайними посадовими обов’язками і їхня робота саме тому не оплачується з коштів проекту – теж.
Зрештою, аби Сергій Дяченко міг бути залучений до виконання проекту його змусили перейти на половинну ставку в музеї. При тому ані посадові інструкції йому не змінили, ані обсяг робіт не зменшили. І ще один нюанс – до злісного «прогульника» жодного разу не виникало зауважень щодо об’єму і якості роботи, яку він виконує, незважаючи на регулярну «відсутність на робочому місці». Чи це не є, м’яко кажучи, дивним? Догани щодо відсутності на робочому місці є, а догани щодо виконання робіт – нема. Жодної!
Але і це ще не все. Після звільнення «недисциплінованого» працівника, музей за більше ніж рік, так не спромігся оголосити вакансію на посаду, що звільнилася. Можливо, музею цілком вистачає того обсягу роботи, що її все одне виконує Сергій незалежно від того, займає він посаду, чи ні, отримує зарплатню з бюджету чи ні?
Чи насправді переймалася директор тим, що її підлеглий буде відволікатися на «сторонню» роботу? Чи може вона усіма доступними їй засобами намагалася прозоро натякнути виконавцям проекту, що отриманими ресурсами треба ділитися? І може суду варто було б розглядати справу не стосовно трудового спору, а стосовно корупційних дій керівниці бюджетної установи?
Тож, можемо лише здогадуватися, за яку саме справу печеться директорка музею, яка так цурається свіжого подиху культури.
Дайте нам Зону вільної торгівлі! Три! Кожному!
Втім, говорячи про прозорі натяки на «розподіл» проектних грошей навряд чи можна закидати таке особливе ставлення особисто пані Братченко.
Наполегливе бажання мати доступ до проектних коштів є характерним майже для всіх українських чиновників усіх відомств, які ставали бенефіціарами програм міжнародної технічної допомоги в усі роки.
Нема куди правди діти – в Постанові Кабміну № 153 чорним по білому сказано:
міжнародна технічна допомога – фінансові та інші ресурси та послуги, що відповідно до міжнародних договорів України надаються донорами на безоплатній та безповоротній основі з метою підтримки України
Схоже, що наші посадовці читають це визначення аж до першого слова включно і реагують відповідно: яка-така «технічна» допомога? «Денги давай! Давай денги!» (точнісінько як описані класиками малолітні жебраки на військово-грузинській дорозі)
Типові приклади поводження українських слуг народу неодноразово були задокументовані у різний спосіб. Ось один з таких типових прикладів:
Відповідно поводиться й директорка Херсонського обласного краєзнавчого музею. У вже згадуваній вище публікації «ЗАдело, ну конечно, заДЕЛО, за дело обидно… » просто не можна не помітити віртуозне жонглювання термінами «грант», «комерційні проекти», «конфлікт інтересів», «іноземний проект», «програма Східного партнерства «Культура» .
Але навряд чи такі винахідливі” бюджетники отримають догану за своє користолюбство, адже вони ретельно тримаються тих рамок, що нам задає наш рідненький Кабмін:
В Україні впроваджується 249 проектів міжнародної технічної допомоги (МТД) загальною контрактною вартістю понад 3 млрд. дол. США (станом на 1 травня).
За даними посольств і представництв країн-донорів, за підсумками 2012 року Україні фактично було виділено 485, 21 млн. дол.
Очікуваний обсяг ресурсів МТД, які будуть залучені в 2013 році становить 539, 56 млн. дол.
І т.д. Ані жоднісінького слова про інші форми міжнародної технічної допомоги, крім фінансової. Але обов’язкова згадка, що допомога є безповоротною. «Викинуто у прірву», що тут поробиш?
Втім, час «Ч» у вигляді Вільнюського саміту невпинно наближується. Україна начебто впевнено заявила про остаточний вибір європейського вектору розвитку. Чи є це черговою декларацією, чи справжнім прагненням? Чи нарешті змінюватимемося ментально, чи будемо продовжувати грати у традиційну національну гру «розведення кошенят»? Чи не час вже навчитися називати речі своїми іменами?
Наприклад, якщо кажемо «фінансова допомога» – то й читаємо в ній саме фінанси.
А якщо вже назвали допомогу «технічною» то якось заразом й спроможемося побачити в ній «інші ресурси та послуги», які прямо прописані у визначенні? Чи цінуватимемо нарешті механізми, інструменти, досвід, зв’язки, тощо які так наполегливо та щиро пропонують нам ті, кого ми самі визначили своїми партнерами?
Чи й далі викидатимемо зі свого шляху дивакуватих ентузіастів, які лише заважають нам здобувати та освоювати чергову порцію грошви?
